— Сьогодні ніхто про такі ігри навіть не чув. Кажу тобі, як знавець, — переконливо мовив міліціонер.

— Таким чином, із доброго дива хлопці на інший кінець міста не подалися б, згоден? — майор кивнув. — До всього, вчора мій відмінник пообіцяв одній маленькій дівчинці розшукати її песика. Ну, нарешті я сам особисто знайшов учора в рекламній безкоштовній газеті те дивне оголошення, з якого все і почалося. Значить, дещиця правди у сказаному все ж таки мусить бути.

— Згоден, — сказав майор. — Місце моторошне, наче з паралельного світу. Не кожен дорослий туди просто так зайде, не кажучи вже про школярів. Дещиця правди є. Ось тільки собак у сараї нема. А значить — жодних доказів на підтвердження їхніх слів.

— Так і Артура там ми не зустріли! — знову втрутився Максим.

Замість відповіді майор витягнув з кишені мобільний телефон, з бардачка — ту саму газету, яку Білан-старший завбачливо прихопив із собою, знайшов потрібне оголошення, набрав номер.

— Ось, самі можете переконатися — вимкнено! Навіть якби я прямо запитав у цього Огородникова, чи не він давав таке оголошення, він би у ліпшому випадку показав власний телефон, номер якого зовсім інший, у гіршому — заявив би: «У мене взагалі телефону нема!» Тепер, після сьогоднішнього візиту, навіть якщо наш новий знайомий і займався чимось подібним, справи він тимчасово згорне. Тому і Артура вашого легендарного ми не зустріли.

— Невже нема виходу? — розгублено пробелькотів Максим.

— Принаймні, я його не шукатиму, — відповів міліціонер. — Усе, від мене залежне, я зробив. Більше ніхто з вас зробити не зможе. Тому, хлопчики, краще забудьте про все. Хочете добру справу зробити — пошукайте власника цього ньюфаундленда. Запросиш на чай? — майор легенько торсонув Білана-старшого за плече.

— Про що мова! — вигукнув той, і решту дороги чоловіки говорили про своє.

Хлопці ж попрощалися до завтра. Собаку нагодувала Максимова мама, а сам Максим, аби відволіктися від сьогоднішньої поразки, справді сів за домашній батьків комп’ютер, написав оголошення, приготував тридцять штук і вклався спати з наміром завтра зранку вийти раніше, аби розклеїти їх по дорозі. Хоча зовсім не факт, що пса вкрали у когось із мешканців їхнього району. Та Максим все одно відчував потребу щось робити.

Ранком, розклеюючи на стінах оголошення, Білан наткнувся на дівчинку Таню. Побачивши його, вона зраділа і відразу запитала, чи скоро він зі своїм другом знайдуть Марту. Зціпивши зуби, Максим вичавив із себе: «Ми робимо все можливе», і цього виявилося досить, аби заспокоїти дівчинку.

До школи вона побігла з хорошим настроєм, тоді як настрій Максима зіпсувався остаточно.

На уроках він був неуважним, та в останні тижні навчального року на таке мало хто зважає. Школа вже жила очікуванням канікул, і навіть малі на перервах голосно хвалилися одне одному, на яке море і коли повезуть їх батьки цього року.

А на великій перерві до Максима підійшла Оксана Дорошенко, солістка шкільного ансамблю «Гурт Тіни». Місяць тому Білан і Черненко допомогли дівчині вирішити одну невеличку проблему, навіть пишалися собою, особливо — коли дізналися, що «Гурт Тіни» таки переміг у конкурсі шкільних ансамблів і тепер, як лавреати, поїдуть у червні в Карпати, на фестиваль шкільних гуртів з усієї України.

— Привіт! Чому такий сердитий? — весело запитала вона.

— Не те щоб сердитий… Настрою просто нема…

— Я тобі його підніму, — загадково пообіцяла Оксана. — На фестиваль може їхати шестеро. Нас у «Гурті Тіни» — четверо. Звичайно, ніхто не втратить, якщо поїде чотири особи. Та якщо є змога запросити ще двох — чому б це не зробити.

— До чого тут мій настрій? — похмуро запитав Максим.

— До того! Ми всі порадилися і вирішили взяти з собою тебе і Дениса. Ви заслужили, бо тоді справді допомогли нам.

— Пусте, — махнув рукою Білан.

— Для тебе — пусте, для мене — ні, — голос Оксани звучав переможно. — Скажи ще, що нікуди їхати не хочеш.

— Хочу, звичайно, — Максим говорив правду. — Дякую. Черненко, напевне, теж до стелі від щастя стрибатиме.

— Щось не бачу я радості, — з удаваною підозрілістю промовила Оксана. — Добре, це до тебе ще не дійшло. Залетіло в одне вухо, через інше вилетіло. Наче там у тебе якийсь тунель, ха-ха… Нехай, пізніше поговоримо. Може, наступного разу у вухах щось затримається.

Більше, ніж запрошенню в Карпати, зрадів Максим зараз дзвінку на урок. Оксана побігла до свого класу, він понуро пішов до свого.

І раптом завмер просто біля дверей.

Що там це дівчисько сказало про вуха?.. В одне… в друге… Тунель…

Припущення, яке несподівано прийшло в голову, відразу здалося божевільним. Та що більше думав Білан, то менше йому так здавалося. Перевірити його можна лише одним способом.

Ризикованим — проте правильним.

Хотілося почати негайно. Однак Максим вирішив не поспішати, аби все ліпше продумати і підготувати.

До того ж увечері на нього чекала добра новина. Мама, побачивши, як син возиться з оголошеннями, нічого йому не сказала. Але зранку знайшла через довідку якусь службу, що дає притулок загубленим тваринам і заодно розшукує їхніх господарів. Треба ж таке: виявляється, звільненого хлопцями ньюфаундленда вже кілька днів активно шукали. Навіть у притулок песика везти не довелося. Господиня примчала за своїм улюбленцем просто додому до Біланів, на очах у всіх виціловувала собачку, радісно дозволяла облизувати своє обличчя, а Білану-старшому намагалася тицьнути якісь гроші. Тато відмовився. І тоді щаслива жінка, попросивши поглядіти її пса ще кілька хвилин, вихором вилетіла з квартири і повернулася з величезним тортом.

— Бачиш, усе ж таки добре діло зробили, — глибокодумно сказав тато.

Максим із ввічливості скуштував шматок призового торта і зачинився у своїй кімнаті, старанно роблячи вигляд, що нічим не переймається. Та наступного дня після школи він, традиційно залишивши наплічник у Бабусиній Хаті, подався на знайому вже околицю, на Корчувате, до «човнярського кладовища».

Цього разу він готувався старанніше. Незважаючи на теплу погоду, знайшов у шафі свої старі штани з цупкої тканини, важкі осінні черевики і грубий светр. У праву кишеню засунув складений ножик із широким лезом, у ліву — ліхтарик і ще одну річ, вузеньку та пласку.

До бою готовий.

Вийшовши з маршрутки в потрібному місці, Максим відразу збочив зі стежки в лісосмугу і, скрадаючись, наче воїн-командос із телевізійного бойовика, перебіжками наблизився до знайомого вже паркана. Тепер треба підстрибнути, схопитися на верхню частину, підтягнутися… Отут і виникли перші труднощі.

Виявляється, Максим не розрахував. Важкий одяг, особливо — черевики на ногах, робили неспортивного хлопця ще більш незграбним. Боячись наробити зайвого шуму, Білан вирішив учинити інакше — обійти огорожу збоку. Бути такого не може, щоб ця сітка опоясувала територію по периметру замкнутим прямокутником.

Припущення виявилися правильним. Нижче, з правого боку, почався невеличкий спуск і утворився такий собі рівчачок. Дві стандартні секції огорожі ніхто не додумався, та й не було особливої потреби, доточувати до дна рівчака. Через те хлопець Максимової статури цілком спокійно міг нахилитися, лягти на землю і підлізти під огорожею, проникнувши на заборонену територію в такий нехитрий спосіб. Так Білан і зробив.

Звівшись на ноги, Максим рушив ліворуч, до місця, де таборилися крадії. Можна було дістатися туди по прямій. Такий шлях нібито був безпечніший — хлопець ще не зустрів жодного собаки. Та він із якихось міркувань зробив невеликий гак і тепер простував не до вагончика, що вже бовванів між деревами, а в бік човнів, котрі стояли на приколі.

Що б Максим там собі не замислив, його плани лишитися непоміченим провалилися в одну мить. Варто було хлопцеві порівнятися з першим перекинутим догори дном човном, як із-за нього висунулася голова пса, в роду якого колись була породиста кавказька вівчарка. Вишкіривши гострі зуби, пес гаркнув, хоча нападати на гостя не поспішав. Максим закляк, ноги ніби приклеїлися до землі. Собака гаркнув ще раз, тоді мовчки втупився в прибульця, навіть зацікавлено схилив на бік голову з гострими вухами. Кінчик лівого, як помітив Білан, був відірваний, відрізаний чи відкушений.