На цих словах до кабінету зайшли троє кельнерів. Кожен тримав піднос з тарілками. Запахло свіжоспеченою рибою. Вони швидко й вправно подали кожному страву, потім один долив у спорожнені чарки наливки. Коли вони пішли, Ліщинський, не поспішаючи братися до їжі, спитав:

— То як, ви підтримаєте мене?

Кошовий глянув на Басю, потім — на Магду. Обидві мовчали, й Клим узяв ініціативу на себе.

— Справа благородна, пане професоре. Кажу це як людина, котра зовсім недавно мала практику, що підтвердила ваш невеселий діагноз суспільству. Але не зовсім розумію, чому ви зібрали з такого приводу саме нас.

— Поясню, — тут же мовив Ліщинський, напевне готуючись до подібного питання. — З пані Магдою Богданович я давно хотів зустрітися та поговорити про це. Ви, пані Магдо, особа у Львові доволі відома. Вас поважають впливові люди в ратуші, сеймі. Ви на короткій нозі з багатьма промисловиками. З тими, з ким не маєте контактів, здатні досить легко їх налагодити. І, що дуже важливо, останнім часом займаєтеся благодійною діяльністю, хоч і по інших напрямках. Отже, маєте досвід, ваше слово може багато важити. Якщо ви пристанете на мою пропозицію, фонд матиме у вашій особі вагому практичну підтримку.

— Ви переоцінюєте мої можливості, — сказала Магда. — Тим не менше, дякую.

— Це ви, пані Магдо, не знаєте своїх можливостей до кінця, — парирував Ліщинський з посмішкою. — Чесноти пана Кошового як правника й відповідального громадянина рекламувати зайвий раз не варто. Приклад у всіх на вустах. Нарешті, панна Райська, — професор легенько вклонився в бік Басі, котра весь цей час мовчала. — Дуже добре, що ваш наречений здогадався взяти вас із собою. Участь у нашій справі відомої акторки, справжньої зірки сцени, буде вкрай корисною. Лише вашого імені досить, аби надати фонду належної ваги, панно Барбаро. Ви станете окрасою благодійних вечірок, і збирати кошти буде ще простіше. Повірте мені, знавцеві людських душ.

— Дякую, — зашарілася Бася, хоч і звична до компліментів, проте — не в такому контексті. — Можу лиш повторити за пані Магдою: ви переоцінюєте мої скромні можливості.

— Доведеться повторитися: ви так само не до кінця розумієте власний потенціал. — Ліщинський взяв чарку. — Бачу, принципових заперечень поки нема. Тож пропоную віддати належне панській форелі. Не варто чекати, поки захолоне. Будемо їсти й обговорювати далі. Готовий приймати пропозиції та зауваження.

Ніхто з присутніх за столом не був проти.

...Назад Клим та Бася теж поверталися пішки.

Збуджена несподіваною пропозицією й можливістю відчути себе в новій іпостасі, трошки більшій, аніж акторка театру та в перспективі — кіно, Бася говорила без угаву. Кошовому лишалося слухати та піддакувати. Коли вона вкотре захоплювалася думками вголос, Клим думав про своє. Мав кілька аргументів проти не так самої ідеї, як пропозицій втілювати її на практиці. Але всі вони переважувалися єдиним «за»: як адвокат він у такий спосіб закріплював та підвищував власний професійний статус. Заради цього Кошовий дозволив собі встряти у справу Різника, розголосом після якої був більш ніж задоволений. Крім того, тішити самолюбство жодним законом, писаним чи неписаним, не забороняється.

Так вони дісталися свого будинку. Сніг уже не опускався лагідно — падав лапатий. Трохи підсилився вітер, грався згрубілими сніжинками, жбурляв їх в очі. Доводилося нагинати голови на ходу, тож Кошовий не відразу побачив одиноку постать, котра виступила навперейми, відділившись від брами.

— Ой! — вигукнула Бася від несподіванки, притиснувшись до Клима.

— Якого дідька! — не стримався той, гримнувши на візитера.

— Пане Кошовий, не гнівайтесь, — пробелькотів збентежено Остап Найда. — Не міг чекати до завтра. У нас тут знову біда.

— У кого — у вас?

Коли заздалегідь знаєш відповідь, питання виглядає тим більше дурним.

— Тітка Уляна прибігла, — видихнув студент, говорячи швидко, немов боячись, що пан адвокат не захоче дослухати його до кінця. — Лука зник. Забіг не знати куди. Додому не повернувся, а такого раніше ніколи з ним не бувало. Поможіть, пане Кошовий!

Бася притиснулася сильніше, її жест мав би означати: нікому не віддам.

Сіпнулося віко.

Ну, і як же тобі помогти, холера...

Розділ восьмий

 Сміх у тумані

Різник з городоцької i_011.jpg

— Чого ви хочете від мене, пане Кошовий?

Франек Віхура говорив стомлено й виглядав так само.

Голос трохи хрипів. Комісар застудив горло, і грубий плетений шарф довкола шиї робив поліцейського чиновника в його кабінеті менш офіційним та, відповідно, більш домашнім. Клим чудово розумів стан Віхури. Мало застудитися, що зовсім не дивно в таку погоду. Поточної роботи повно, не важливої чи менш важливої нема зовсім. Тут іще прикрий адвокат зі своїм питанням. Причому Кошовий, чесно кажучи, сам не знав, чого домагається від комісара. Тим не менше, куди йти і що робити, Клим у світлі останніх подій погано уявляв.

— Зникла людина, пане Віхуро.

— Чую це від вас утретє за цей ранок, — хрипнув комісар, скривившись — говорити не надто комфортно. — Ваш підопічний кудись забіг. Далі що?

— Лука Різник уже не мій підопічний, — нагадав Кошовий.

— Тоді на біса ви ним так переймаєтесь? З нього, нагадаю, зняті всі підозри й звинувачення.

— Так. Але змушений наголосити, пане Віхуро: цей чоловік слабий. Він погано себе контролює. До того ж не повернувся додому вперше в житті. Завжди приходив, а тут — нема. З ним могло щось статися.

— А могло й не статися, — парирував комісар. — Ви можете передбачити дії таких людей? Вони не відповідають самі за себе.

— Раніше Лука це дозволяв собі нічого подібного.

— Тепер дозволив. Не забувайте, пане Кошовий: душевні хвороби мають властивість прогресувати. Дивно, що ви не взяли цього до уваги. Адже віднедавна маєте повне право називати себе знавцем пацієнтів Кульпаркова.

Клим зсунув брови.

— Не розумію вашої іронії, пане комісаре. Вона навіть образлива для мене.

— Жодної іронії. То вам здається. — Віхура поправив шарф на шиї, затягнувши його трохи щільніше. — Кажу лиш, що з цим вам треба йти не до мене, а до вашого нового колеги, професора Ліщинського.

— Дякую, — стримано мовив Кошовий. — До нього звернуся, коли треба буде консультація. Або порада медичного характеру. Але коли зникають люди, слід звертатися до поліції, а не на Кульпарків чи до іншої лікарні.

Віхура приречено зітхнув:

— Пане Кошовий, ви — досвідчений юрист. Довели це мені та всьому Львову кілька днів тому. Зробили це, без перебільшення, блискуче. Знімаю перед вами капелюха, ви таки показали слабкість деяких ланок слідства й правосуддя. Проте саме як фахівець із права мусите знати: якщо людина не ночує вдома, це ще не привід оголошувати її в розшук.

— Йдеться про хворого хлопця! — підніс голос Клим.

— Тихіше будьте,: — порадив комісар. — Це по-перше. По-друге, Лука Різник не злочинець, як ви змогли довести. Поліція не може його шукати. Також він — не жертва. Бо, погодьтеся, нема підстав вважати його викраденим, вбитим, узагалі постраждалим від насильницьких дій. Як представник закону не бачу жодних підстав для того, аби зникнення Різника потрапило в сферу наших інтересів.

— Тобто хай Лукана спершу покалічать чи, не дай Боже, вб’ють, і тоді ви почнете діяти?

— Грубо, пане Кошовий. Але така правда життя, — розвів руками Віхура. — Ви Самі щойно це сказали. Взагалі, чому обов’язково прогнозувати смерть чи інші неприємності? Ви вперто й Думки не припускаєте, що Різник може повернутися додому. Раптом він уже там. Не хочете переконатися?

З тону поліцейського Клим зрозумів — розмову скінчено.

Виходячи з будівлі департаменту, він так і не знайшов для себе пояснення, яку мету справді переслідував оцим своїм візитом. Та куди йти далі, в які двері стукати, не мав зеленого поняття.


Перейти на страницу:
Изменить размер шрифта: