Напередодні Бася, стривожена раптовою появою Найди й новим несподіваним поворотом у розвитку подій, довго не могла заснути. Розмови про благодійний фонд, допомогу нещасним та, головне, її роль у цьому неабияк збудили її. Тож новина, котра волею долі стала логічним продовженням зустрічі, підтвердивши справедливість слів Ліщинського, запалила її ще більше. Бася, в окремі моменти ледь не зриваючись на істерику, вимагала від Клима взяти активну участь у долі зниклого Хлопця. Навіть вжила незвичне для вух Кошового, але віднедавна модне в богемному середовищі слово «карма»: мовляв, Лука Різник відтепер є його кармою, і тепер Клим має виконати своє призначення.

— Лукан — твоє Випробування! — заявила вона.

Кошовий змушений був визнати Басину правоту. Бо, як не крути, встряв у Цю справу, аби отримати З неї зиск, що вдалося в повній мірі. Коли так, треба далі опікуватися тим, за кого взявся відповідати і кого, відверто кажучи, приручив. Тут мова не про Лукана, бо парубійко, здається, так і не усвідомив до кінця, що з ним сталося, могло статися і чого він уникнув. До Клима прив’язалася його мама. Заразом — власний помічник, котрий і раніше був вдячний адвокатові за підтримку, а тепер дивився на нього так віддано, як дивиться цуцик на господаря. Інших порівнянь Кошовий не знайшов, і цей стан справ йому категорично не подобався. Бо робив усе це, аби підкріпити власні амбіції.

Зовсім не претендував на те, аби замінити в чиїхось очах Бога.

Тому діяти змусила не пізня розмова з Басею. Її вдалося заспокоїти дещо радикальним способом, до якого Клим вдавався вкрай рідко, та зараз іншого варіанта не бачив. Видобувши з шафи почату пляшку сливової наливки, запропонував нареченій ковтнути трошки й заспокоїтись. Склав компанію, і Бася справді трохи попустилася. Після другої чарки запевнив, поклавши руку на серце: зробить для пані Уляни все можливе й неможливе. Після того панна Райська умиротворено вклалася в ліжко й незабаром засопіла.

Кошовий же вклався не одразу. Трохи посидів за столом в імпровізованому кабінеті, щільно причинивши двері в спальню, смакуючи наливкою та викуривши половину сигари. Думки роїлися в голові, крутилися довкола зникнення Різника, та зібрати їх докупи й спрямувати в потрібне русло Климові не вдалося. Вирішивши нарешті, що ранок розумніший за вечір, та припустивши можливість повернення хлопця додому ще до ранку, він розчавив кінчик сигари в попільничці, щільніше причинив кватирку, бо мороз ще підсилився, й так само поринув у тривожний сон.

Коли ж, прийшовши ранком у контору, довідався від помічника — Луки нема і матір тіпає, знайшов єдине поки рішення: йти з цим у поліцію.

Візит не дав ніякого результату. Вірніше, дав єдиний: розуміння того, що кримінальна поліція не перейматиметься зникненням такого собі Лукана Різника. Коли нема, на кого розраховувати, доведеться покластися лише на себе. Ситуація для Кошового знайома, так він звик давати собі раду краще.

Вертаючись пішки назад на Шевську, він усю дорогу прикидав варіанти.

Найгірший — спробувати відновити старі зв’язки з кримінальниками. Після історії з убивством Агнелі Радомської Кошовий намагався триматися від цієї публіки чимдалі. Густав Сілезький, якого звільнили з-під варти Климовими зусиллями, на невизначений час забрався зі Львова, аби не мозолити поліції очі. Його посіпаки лишилися тут, і хоч мали всі можливості, аби розшукати Лукана навіть під землею, Кошового зупиняла саме відсутність ватажка. Контролювати того ж Єжи Тиму, свою праву руку, поміркований Густав не зможе. А Клим, знаючи звичаї кримінального світу, мав усі підстави припустити: захопившись, Тима стане погано керованим. Через що сам Кошовий заробить на свою голову додаткових проблем.

Більш прийнятним він вважав звернутися по приватну допомогу до Карла Лінди. Цей схожий на щура поліцейський чиновник керував усією львівською агентурою, маючи таємних агентів всюди, від банків до борделів, від ратуші до злодійських кнайп Замарстинова. На користь цього рішення працювало те, що Клим мав усі підстави вважати Лінду одним із тих поліцейських, хто справді вартий поваги і, що важливіше, з яким за певних обставин можна домовитись. Мінус — Лінда напевне знатиме, що Кошовий уже ходив із цим до Віхури. Отже, погодившись допомагати, ризикує накликати на свою голову гнів начальства. Чого хотілося значно менше, аніж підставляти голову під дуло злодійського револьвера.

Лишався іще найменш певний, зате багато разів перевірений варіант — Йозеф Шацький. Дантист із Кракідалів крутився всюди, знав усе або майже все, що відбувалося у Львові. Відшукати зниклу людину навряд чи міг, бо не мав можливостей ані поліційної, ані злодійської агентури. Проте цінність спілкування з Шацьким була іншою: він міг підказати. Здебільшого навіть ненавмисне, не маючи наміру робити саме так. Але хід його думок, якому до того ж заданий потрібний напрямок, міг у певний момент осяяти Клима, що траплялося вже не раз.

Тому, проходячи повз поштове відділення, він відбив Шацькому телеграму, призначивши зустріч у знайомому вже барі на Оссолінських. Потому з відчуттям бодай якось виконаного обов’язку, підтвердивши цим власну небайдужість, Клим упевнено рушив до контори. Хтозна, раптом будуть якісь новини, Остапові наказано сидіти безвилазно й пантрувати.

Дивина — вгадав.

Щойно переступив поріг, Найда простягнув конверт.

Заклеєний. Дешевий. Без адреси.

Лиш напис; «Для пана адвокаті».

Друкованими літерами.

— Та я трохи знаю русинську,— нагадав Шацький, коли Кошовий вирішив прочитати йому записку вголос. — Мені треба це побачити.

Знизавши плечима, Клим простягнув Йозефові папірець. Це був клапоть акуратно розірваного навпіл чистого канцелярського аркуша з коротким посланням. Літери анонім виводив великі, тож Шацький обійшовся без окулярів. Лиш трохи відсторонив від себе, ледь примружився. Перечитавши про себе двічі, дантист акуратно поклав записку перед собою, витягнув губи, звично поцмокав, хитнувши при цьому головою.

— Пане адвокате. Відомий вам Лука знову вскочив у халепу. Згадує вас постійно. Маєте забрати його нині За Тором[33] не пізніше десятої вечора. Радо позбудуся його у хаті, яка горіла.

— Я так само вивчив послання напам’ять відразу, — сказав Кошовий. — Питання до вас тільки одне: де це знаходиться?

— Перепрошую — що саме?

У цей момент обом принесли замовлене пиво. Клим відсунув свій кухоль убік, Шацький не міг ігнорувати, зробив чималий спраглий ковток, повторив:

— Де знаходиться — що?

— Призначене в записці місце зустрічі.

— То на Клепарові, — коротко відповів Йозеф. — Точніше, у тихому закапелку, там поруч залізничний насип. Знаю, як дістатися, та життя заносило між тих горбів лише раз, замолоду. Скажу відверто, навіть моя пані Шацька не знає про тамту пригоду. Хоч я перед своєю фейгале чесний та прозорий, проте без знання окремих фактів моєї бурхливої юності Естер краще спатиме.

Кошовий замислено мовчав. Потягнувши ще пива, Шацький, вкотре ковзнувши очима по записці, трохи подався через стіл до співрозмовника.

— То місце зустрічі — все, що хотіли знати? Інше вам зрозуміло?

— Так, — кивнув Клим, далі не чіпаючи свого кухля, бо пиво зараз переймало його найменше. — Наприклад, невідомий доброзичливець або чудово знає, або встиг переконатися, що Лука Різник не ладен писати. Неписьменним хлопця не назвеш, він знає українську та польську на рівні, достатньому, аби читати вивіски на вулицях, їхні назви, оголошення тощо. Він може формулювати власні думки. Але складати слова в речення на письмі, хай навіть із помилками — не для нього. Дізнався про це і від його матері, і від його родича Найди, та й сам мав нагоду пересвідчитись.

— Утікачем опікується якийсь чоловік, котрий знає про ваші з ним справи, — вставив Шацький. — Як на мене, це досить звужує коло, і ви завиграшки вирахуєте того аноніма.