— Ти ж казав — до тебе…

— Правильно. До мене. Туди, де я колись буду жити.

Нічого більше не пояснюючи несподіваному товаришеві, Білик першим повернувся до класу. Черненко потупцяв за ним, нічого не розуміючи, але змушено визнаючи: голова в цього слизняка варить краще, ніж у нього. А тут без розумної голови не розібратися. Тому він мовчки сходив по воду, далі вони по черзі так-сяк розмазали її шваброю по підлозі, швиденько протерли вологою губкою класну дошку, підхопили наплічники, забрали куртки з гардеробу і вийшли зі школи.

Обоє жили тут же, на Чоколівці. Ось лише Максим був корінним киянином, а родина Черненків переїхала до Києва років десять тому. Двійнята Коля і Оля, брат і сестра Дениса, народилися вже тут. Сам Денис не пам'ятав свого життя в містечку, де народився і куди його регулярно вивозили на літо до бабусі. Тільки час від часу згадував незрозумілі поки що розмови батьків про силу-силенну всього, що довелося для переїзду в столицю продати… Але щось невловиме не давало йому повністю відчувати себе частиною великого міста, в якому Максим Білан чувся, мов риба у воді.

По дорозі виявилося, що хлопці навіть мешкають на паралельних вулицях. І Максим чомусь дико зрадів цьому відкриттю. Тоді як Денисові було глибоко по барабану, де живе його однокласник. Він приятелював з іншими хлопцями, хоча б із тим же Ігорем Нещеретом. У правильних маминих дітей, яким Черненко вважав Білика, повинна бути своя компанія.

Тим не менше, Максим усе ж здивував Дениса. Пройшовши повз свій будинок, він провів супутника дворами і вивів до звичайної багатоповерхівки в глибині вулиці. Легко впоравшись із кодом на дверях під'їзду, він кивком пропустив Черненка вперед. Вони підійшли до ліфта, Максим натиснув на кнопку виклику, але нічого не сталося.

— Не полагодили ще, — приречено зітхнув він. — Так уже тиждень. Нічого, нам тільки на четвертий поверх.

Мовчки піднялися пішки на четвертий і зупинилися біля важких дерев'яних дверей квартири з номером 20. Максим дістав із кишені зв'язку ключів, вибрав потрібний і, відчинивши спершу верхній, а тоді нижній замки, потягнув на себе двері і театральним жестом запросив Дениса:

— Ласкаво просимо, дорогий Карлсоне, до Бабусиної Хати!

Черненкові не сподобалося, що його назвали Карлсоном. Та він вирішив проковтнути це і зайшов усередину. Гм, нічого особливого. Хата як хата. Одна кімната. Меблі як меблі. Телевізор на тумбочці в кутку, в іншому кутку — стіл із комп'ютером. У заскленій рамці велике фото якоїсь ошатної старої жінки.

— Це — моя бабуся, — перехопив погляд гостя Максим. — Вона померла два роки тому. Жила тут, заповіла цю хату мені. Коли я закінчу школу, переселюся сюди. Поки що просто буваю тут кожен день. У мене тут інтернет працює, і взагалі, я тут нікому не заважаю. Так само, як мені — ніхто. Так що проходь, сідай, будь, як удома.

Денис згадав, що в нього вдома — четверо у двох кімнатах. І не скоро буде комп'ютер, яким він, до речі, так і не навчився користуватися. Звісно, в різні там іграшки у клубах грався, але не часто. Як там мама казала: «Наш сімейний бюджет до цього не готовий»…

Тим часом Максим уже по-хазяйськи налив води в електричний чайник, і поки вона кипіла, приніс дві чашки і пакетики з чаєм.

— Вибачай, у мене тут по-похідному. Взагалі, я заварний люблю.

— Мені до лампи, — буркнув Денис. Йому чомусь не хотілося пояснювати, що вдома вони заварюють лише пакетики, причому — по кілька разів.

— Дарма. Знаєш, існує багато різних сортів чаю…

— Коротше, — грубувато обірвав його Денис. — Ми сюди про чай говорити прийшли?

— Згоден, — кивнув Максим, наливаючи окріп у чашки. — Поговоримо про те, що хочуть украсти з нашої школи.

Денис акуратно дістав із чашки свій пакетик, поклав його на блюдечко, відсьорбнув напій, не звертаючи увагу на цукорницю: він вважав, що солоденьке — для маминих дітей.

Максим, навпаки, насипав три ложечки цукру: він вважав, що солодке корисне для роботи мозку.

— Чому ти вирішив, що школу хочуть обікрасти? — запитав Черненко. Він думав так само, тільки не міг пояснити своїх відчуттів.

— А згадаймо ще раз ту розмову. Отой, молодший, чітко сказав: якусь цінну річ мусять привезти до школи. Цю цінну річ досить легко вкрасти. Те, що готується крадіжка, теж зрозуміло: старший, такий собі дядя Костя, попереджав молодшого про суд і тюрму.

— Він міг просто лякати. Здається, цей дядя Костя — ще той понтовило.

— Значення слова «понтовило» я не знаю, — признався Максим. — Ось лише навряд чи когось будуть лякати тим, чого він не боїться. Отже, невідомий і справді збирається вчинити в нашій школі кримінальний злочин. Крадіжку, це сто відсотків.

Аби трошки подумати і не скидатися на зовсім уже лопуха, Денис зробив великий ковток чаю.

При цьому голосно сьорбнув і чомусь знітився. Та Максим не звернув на це уваги, і до Дениса повернулася впевненість.

— Дядя Костя — точно чужий. А ось той, другий, наш. Мабуть, старшокласник.

— Правильно, — погодився Максим. — До того ж, один із тих, кого люблять учителі. Дядя Костя натякав своєму боржникові на його заслуги.

— Боржникові?

— Ага. В цьому — весь, як іноді каже мій тато, цимес. Той, чийого імені ми не знаємо, якимось чином заборгував так само невідомому нам дяді Кості певну суму грошей. Притому не сам: боржників як мінімум двоє. До свого боржника дядя Костя звертався в множині — та навряд чи оте «ви» означає повагу. Голосів ти точно не впізнав?

Денис почухав потилицю й похитав головою.

— Так, — Максим одним ковтком допив чай, підвівся, заклав руки за спину і пройшовся по кімнаті. — Що в нас є? До нашої школи дуже скоро принесуть чи привезуть якусь коштовну річ…

— Золоту, — вставив Денис. — Часто вони про золото згадували.

— Золоту, — кивнув Максим. — Цю річ хтось хоче вкрасти. Цей хтось вчиться в нашій школі. Він — старшокласник, причому, очевидно, відмінник. І цей відмінник веде подвійне життя: вчителі, товариші й батьки знають його як хорошого хлопця, а насправді він — поганий. Бо тільки погані хлопці залазять у борги до старших за себе чоловіків. І тільки погані хлопці готові зважитися на крадіжку, аби лиш ці борги віддати. До того ж, цих крадіїв як мінімум двоє. Задачка з трьома невідомими.

— З чотирма, — знову вставив Денис і пояснив здивованому однокласникові: — Ота коштовність, яку вони хочуть стибрити.

— О! — клацнув пальцями Білан. — Таки з чотирма: один дуже поганий, двоє просто поганих і предмет із золота, за яким усі полюють.

— Піди туди, не знаю, куди. Знайди того, не знати, кого, — зітхнув Черненко.

— Ну, куди йти, ми знаємо. Далі рідної школи не треба. Чого ти?

Вираз Денисового обличчя справді здивував Максима. На ньому не читалося жодного бажання щось робити. І тут же він отримав пояснення:

— Я? Я — нічого. Мені просто цікаво, чому ми повинні забивати собі цим голову і рятувати від когось шкільне майно? Може, простіше піти до Шефа і все йому розказати? Хай самі шукають, з міліцією?

Шефом усі називали директора школи.

Максим уперше за весь день не знав, що відповісти несподіваному партнерові. Ті пояснення, які рвалися з язика автоматично, навряд чи будуть зрозумілі такому хлопцеві як Денис Черненко. Але Максим Білан не був би собою, якби не знайшов відповіді.

— Правильно, — мовив він після паузи. — До школи нам, за великим рахунком, жодного діла. Наприклад, мій тато завіз туди нові комп'ютери. Якби їх хотів хтось потягти, я б пошкодував татових зусиль та грошей. І тільки потім мені б стало шкода таких, як ти: адже іншого способу вивчити комп'ютер у тебе немає, не ображайся… А тут якісь золоті коштовності… Якщо Шеф нам повірить і підключить міліцію, вони точно нічого і нікого не піймають. Можливо, Шефові більш зрозуміло, про яке золото мова. Але що з того? Просто наступного разу злодії будуть обережнішими і таки щось поцуплять. А ми не знатимемо, що і коли. Тож я пропоную поки що нікого в це не втягувати. Згода?