Побачивши просто перед собою простягнуту руку, Денис не зміг ухилитися. Коротко і міцно потиснув її, хоча ще якусь годину тому й уявити не міг, що може бути з недавнім лютим ворогом в одній команді.

Максим цілу ніч намагався зліпити в голові список підозрюваних, пригадуючи найкращих учнів їхньої школи, старшокласників. Денисові було ще гірше: він не знав і не хотів знати відмінників.

Наступного ранку жоден із них не зміг похвалитися хоч якимось результатом. Здавалося, що завдання, котре, на перший погляд, було доволі простим, тепер практично неможливо виконати. Заглиблені у свої думки, хлопці разом із рештою учнів пішли до великої актової зали на загальні збори. Про те, що ці короткі збори відбудуться перед початком уроків, їм оголосили ще напередодні.

У залі розмістилися класи від сьомого до одинадцятого. Був звичний перед початком гармидер, і лише кілька старшокласників ходили з утаємниченим виглядом. Так поводять себе ті, хто знає про щось більше за інших. Нарешті на сцену піднялися директор школи Дмитро Дмитрович, він же Шеф, фізрук Олексій Валерійович, він же Чемпіон, і ще один солідний чоловік у костюмі — його школярі бачили вперше. У руці гість тримав чорний поліетиленовий пакет із якоюсь фірмовою емблемою.

— Доброго ранку! — привітався Шеф, жестом запросив усіх сідати, а сам залишився на ногах. — Щоб не забирати вашого навчального часу, почну одразу з оголошення. Сьогодні, п'ятого березня, офіційно починається змагання за Золотий кубок!

Хтось у залі вигукнув: «Вау!» Хтось підхопив: «О-о!» Далі почулося: «Йєс-с-с!» Аж потім зала озвалася оплесками. Однак ні Максим, ні Денис не знали, про що мова.

— Що таке Золотий кубок, вам пояснить Олексій Валерійович! — оголосив далі Шеф, і поруч із ним став Чемпіон.

— Майстер гребного спорту, — прошепотів у потилицю Черненкові всюдисущий Ігор Нещерет. — Гребе, гребе, гребе…

— Цить! — гаркнув через плече Денис. Тим часом фізрук прокашлявся і почав:

— Золотий кубок отримає в нагороду найкращий юний спортсмен школи. Звичайно, одинадцяті класи завжди покажуть кращі результати, ніж сьомі чи восьмі. Проте саме хлопці, а може, й дівчата з сьомих та восьмих класів будуть змагатися за Золотий кубок. А старшокласники виконають більш почесну місію. Вони цілий місяць будуть спостерігати за молодшими на уроках фізкультури. Для цього вже створена суддівська колегія з семи найкращих спортсменів-старшокласників школи. Головою комісії, тобто головним суддею, буде Володя Завгородній. Гадаю, ніхто не проти.

Тепер оплески були ще бурхливіші. Денис плескав у долоні щиро. Аякже: Володько Завгородній був його кумиром. Найкращий спортсмен школи, мікрорайону, району і навіть усього Києва. Ну, щодо всього Києва, звісно, переборщили, але Денис вірив: Володько Завгородній ще покаже клас. Швидше за всіх бігає, краще і більше за всіх підтягується на турніку, головний нападник шкільної футбольної команди і збірної району — всього не перелічиш. Щоправда, перше місце в змаганнях із плавання розділив із Толиком Тумановським з паралельного класу — однак Володькові фанати, до яких належав Денис, і абсолютно всі шпендики з молодших класів на це не зважали. «Їхній» Володько все одно був для них абсолютним чемпіоном.

Завгородній, звичайно, був у залі. Сидів у першому ряду. Навіть підвівся і помахав усім рукою.

— Чудово! — зрадів Олексій Валерійович. — Отже, сумнівів у справедливості суддів уже не буде. Це приємно, коли боротьба буде чесною і всі довірятимуть одні одним. Тож до весняних канікул наші шановні судді зроблять свій перший вибір. Потім, наприкінці квітня, між найкращими спортсменами будуть проведені змагання. Переможець і отримає головний приз — Золотий кубок чемпіона. Ті, хто займе друге і третє місця, теж без нагороди не залишаться. Більше про це розкаже наш шановний гість Олександр Віталійович Тумановський.

Денис від несподіванки крекнув. Толиків батько!

Чоловік у костюмі вийшов наперед.

— Доброго ранку, друзі, — привітався він. — Звати мене, як вам уже сказали, Олександр Тумановський. Я директор фірми, яка постачає обладнання для тренажерних залів. Мій син, до речі, цього року закінчує нашу з вами школу. Провести такі змагання — ідея вашого шановного директора, і ми її підтримали. Усі знають, яку важливу роль відіграє спорт і фізична культура в житті сучасної молодої людини у новому тисячолітті. Ви тут усі більш-менш дорослі люди. Тому я можу це сказати: тільки фізична підготовка і любов до спорту допоможе нам усім сказати своє рішуче «ні» такому ганебному явищу як наркоманія. А також такій поганій звичці як куріння. Зі свого боку я обіцяю: володар Золотого кубка, а також срібний і бронзовий призери змагань отримають безкоштовний піврічний абонемент в один із наших спортивних залів.

Суворо глянувши в залу, Шеф почав плескати в долоні. Всі учні дружно підхопили.

— А тепер, — урочисто промовив пан Тумановський, — головний приз! Наш Золотий кубок!

І він дістав із пакета якийсь предмет, загорнений у звичайну газету. Розгорнув її і виставив на стіл невеличкий, але — справжнісінький кубок.

Зі свого місця Максим і Денис не могли його як слід розгледіти. Проте момент був направду урочистий; усі підвелися, звідусіль чулися радісні вигуки. А Максим і Денис, не змовляючись, подивилися один на одного.

— Ось воно, — самими губами промовив Білан.

— Гадаєш? — так само тихо запитав Черненко.

— Більше золотих предметів у школі немає. Вони знали про Золотий кубок і хочуть украсти саме його.

Після уроків хлопці домовилися знову зустрітися в Бабусиній Хаті. Кращого місця для штабу й командного пункту все одно не придумаєш.

Протягом дня під час кожної перерви Максим кудись зникав. А Денис так і не вирішив, що йому робити і чи є в нього якісь думки. До того ж, ні про що інше, крім як про знайомі нотки в голосі невідомого старшокласника, він думати не міг.

По дорозі Максим намагався ні про що конкретне не говорити. Лише коли хлопчаки за традицією заварили собі чаю, він нарешті поділився з партнером усім, що вдалося дізнатися за день.

— Як бачиш, одне невідоме вже знайдене. Хтось націлився поцупити саме Золотий кубок, згода?

— Згода, — кивнув Денис. — Без варіантів.

— Якщо так, тоді коло підозрюваних дещо звужується. Про те, що в нас буде чемпіонат, наперед знало дуже небагато людей. Директор, фізрук і, напевне, ті семеро, хто буде нас, так би мовити, «журити». Судді.

— Шестеро, — поправив Денис. — Володько Завгородній відпадає одразу.

— Чому?

— А чому ти не підозрюєш Шефа, Чемпіона чи взагалі того кренделя, який цей кубок приніс?

— Ну, як же…

— Отак же! — передражнив його Черненко. — Ти знаєш, розумнику, що синок цього Тумановського, Толян, вчиться в 11-Б? Ось хто міг знати про Золотий кубок раніше! І він — головний суперник Завгороднього!

— Так-так, цікаво. Чого ж ти мовчав?

— Бо я лише тепер про це згадав! Ось тільки з Володькою він не дружить, бо Володько — реальний чемпіон, а Толян — так, шахи пересуває. Ну, плаває ще…

— По-твоєму, шахи — це не спорт?

— Такий самий, як і оті ваші битви з ґоблінами на комп'ютері! До речі, чому ти сказав «нас»?

— Що — «нас»? А-а-а! — зрозумів Максим. — Ну, тут усе просто. Ти теж спортсмен. Отже, в боротьбу за Золотий кубок уключишся. Фізрук тебе неодмінно впише до претендентів. Тому вберегти головний приз від крадіїв ти особисто мусиш бути зацікавлений. До речі, про цього Толяна — цінна інформація. Поставимо його номером першим.

— Володьку Завгороднього щоб мені нікуди не вписував! Тим паче, що він якраз і не зацікавлений, аби Золотий кубок десь зник. Він же тепер «великий перець». Головний суддя! Мусить же він когось нагородити через два місяці.

— Правда, — погодився Максим. — Мені до цього вашого спортивного супергероя байдуже. Але я за ним трошки спостерігав. Любить, коли ним захоплюються. І при всіх вручити Золотий кубок, вирішити чиюсь спортивну долю — це йому за щастя. О'кей, тоді навпаки: запишемо Володьку в наші ймовірні спільники. Якщо буде така потреба, попросимо його допомогти.