Потім Кошовий перевдягнувся, вірніше – вдягнувся відповідним чином. Діловий костюм зайняв своє місце в шафі на вішаку. Замість нього Клим одягнув мішкуваті сині штани в ледь помітну смужку, картату сорочку, піджак з підплічниками, недбало пов’язав шию хустинкою, а туфлі, котрі нагадували дзьоб екзотичного птаха, замінив на важкуваті з вигляду, проте доволі зграбні черевики. Прилаштувавши на голову картуза з заломленим козирком, Кошовий не без утіхи переконався: на батяра не подібний, та за ремісника, дрібного службовця чи іншого постійного відвідувача закладів на кшталт «Під вошею» цілком зійде.

Хоча до кінця так і не зрозумів, від чиїх очей ховався. Тутешній череватий кельнер Цезар упізнав його й кивнув, вітаючись. Решта ж відвідувачів, завсідники вони чи завітали випадково, не звертали на Клима спеціальної уваги. Навпаки, пани біля шинквасу здригалися від дружного батярського ревіння, в якому, лише добре дослухавшись, можна було почути слова пісеньки:

Цезар, як завжди не говорячи зайвого, кивнув Кошовому на дальній столик у кутку. Якщо дивитися в той бік від вхідних дверей, місце було геть заслане сизим густим цигарковим димом. Та пройшовши ближче, Клим угледів Єжи Тиму й сів навпроти.

– Ви вчєсно.

– Не люблю запізнюватись. Навіть на такі зустрічі.

– Гм… – Тима потер підборіддя, прошепелявив: – Ми ще не почєли розмову, а вам наша здибанка вже не до вподоби.

Біля столика виринув Цезар, поставив миску тушкованої капусти, ще одну – зі смаженими жирними ковбасками, карафку темного скла, наповнену горілкою. Щойно відійшов, Тима спершу закурив, запропонувавши Кошовому. Коли ж той відмовився, витягнувши з кишені свою, завчасно прихоплену з дому сигарку й відкусивши кінчик, закурив та заходився наливати. Батяри ж у протилежному кутку тягнули свого:

– Чули? – кивнув Тима у їхній бік. – То дуже доречна зараз для нас пісня.

– Пана Сілезького заарештовано, – сказав Клим, беручи свою чарку. – Ми ж не за це питимемо, так?

– Ми будемо пили за його швидке звільнення, – серйозно мовив Тима, і Кошовий лиш тепер помітив – шепелявий злодій вже трохи почастувався.

Не чаркуючись, Тима випив, заковтнувши горілку й не скривившись при цьому, що підтвердило Климові припущення: звичка, сьогодні перехиляє не вперше. Сам пригубив, потім під пильним наглядом співбесідника таки доцідив майже все, поставив чарку, пригостився ковбаскою. Тима ж навіть не думав про їжу – закурив випите й майже відразу налив знову.

– Куди поспішаєте?

– Маємо клопіт, пане Кошовий. Нашого пана Густава заквасили [23] серйозно. Як не видряпаємо з Бригідок – склепають не одну справу. І світить йому айт туд [24], не інакше.

– Ми ж давно знайомі, пане Тимо. Не кажіть, що ваш пан Сілезький сидить задурно.

– Ви ж вчена людина, пане Кошовий. Вчилися на юриста. Тож напевне знаєте: судити треба лише за те, що людині довели. У кримінальної поліції є сила-силенна питань до Густава Сілезького. Але поставити їх йому поліціянти не можуть уже досить давно. Бо знають – доказів нема.

– Або не зібрали.

– Отож, або не набрали, – ствердно кивнув Тима. – Тут так само доказів нема. Проте його заквасили, не дуже-то й розбираючись, що до чого. Через козулю [25] зміг передати на волю ось це бялко [26].

Тима виклав на стіл перед Климом клаптик сірого паперу. Розгорнувши, Кошовий підніс ближче до очей, побачив – писалося швидко, той, хто писав, мав обмаль часу. Тож розібрати було важкувато, та все ж Клим прочитав:

Знизавши плечима, Кошовий перевернув папірець, ніби з іншого боку могло бути ще щось написано.

Тима спритно вихопив у Клима записку.

Поклав у попільницю, чиркнув сірником, підніс вогник.

Клапоть спалахнув та за мить перетворився на гірку попелу.

– Не розумію, до чого тут я, – промовив Кошовий. – Пан Сілезький не робить зараз нічого, що б мене здивувало. Провину в таких випадках не визнають, хіба що вбивцю заскочуть біля жертви з ножем чи пістолетом у руці. Хоче адвоката, що теж законно й має право.

– Він не міг називати жодних прізвищ, – парирував Тима. – Хтозна, чи можна довіряти козулі. Раптом віднесе записку просто в руки комісару Віхурі, аби вислужитися. Мова не про звичайного адвоката. Аби було так, пан Сілезький не нагадував би про борги.

– Що за борги?

– Ваші, пане Кошовий. Ми вже давно, від тих часів, коли познайомилися, називаємо вас проміж себе адвокатом. Та ви ж, власне, ним і є. Щоб не помилилися, пан Густав пише про борг.

– Вважайте мене ким хочете, пане Тимо. Хоч Папою Римським. Я не маю адвокатської практики й служу в нудній конторі. Краще подумайте – раптом ви не так зрозуміли послання. І пан Сілезький вимагає отримати борг із іншого, правдивого адвоката.

– Ніхто з тутешніх адвокатів нам нічого не винен, – відмахнувся той. – Ми й без того наймемо найкращого. Такого, котрий не побоїться буцатися з паном Радомським. Йому ж бо доповіли вже, що злапали вбивцю. Будьте певні, ваги в нафтового магната стане, аби тиснути на поліцію й заборонити випускати пана Густава з пазурів. Наш боржник – то ви, пане Кошовий. Хіба забули, як отут, за цим столиком, позаминулої осені ладні були ледь не юхою [28] угоду нашу скріпити. Нагадати?

Клим випив свою чарку махом, не скривився навіть.

– Не треба. Я не забув.

Сказав – і збрехав. Бо насправді вилетіло з пам’яті, як два роки тому восени тут, за цим самим столиком, дав Тимі слово честі відплатити послугою за послугу. Тоді місцеві злодії погодилися допомогти йому розшукати у Львові, а якщо треба – то й на міських околицях, одного з тисяч жебраків. Сам Кошовий не знав тоді львівського дна так добре, як компанія Густава Сілезького. Та й потім не вивчав його, бо не мав потреби. Сподівався, що більше й не матиме. Тож без вагань пристав на пропозицію Тими й заборгував послугу. Був певен: помічник старого нотаря навряд чи зможе колись стати у пригоді кримінальникам із набагато більшими можливостями.

Тепер зрозумів: слово – не горобець. Хай тоді не мав іншого виходу, ніж дати його. І все одно вважав тодішню наполегливу пропозицію Тими швидше проявом гонору, аніж розрахунком на близьку чи віддалену перспективу.

– Яка вам із мене користь? – запитав Кошовий, зітхнувши. – Що я можу?

– Ви прочитали записку, – сухо відповів Єжи Тима. – Усе сказано. Більше нічого не додам.

– Нічого там не сказано! – Клим почав заводитись, навмисне накручуючи себе, це додавало куражу більшого, ніж випита горілка. – Ви знайшли мене через Шацького. Нагадали про борг, я його визнав. Пан Сілезький твердить, що не вбивав доньку Радомського, і на його місці будь-хто вперся рогом, якщо, звісно, людина сповна розуму. Хочете правду, пане Тимо? Як кажуть у судах, тільки правду й нічого, крім правди?

– Для того ми й зустрілися. Треба відразу зняти все, що стоїть між нами.

– Я не вірю панові Густаву! Отак! – Кошовий трохи подався вперед, посунувши вбік порожню чарку. – Він міг убити пані Агнелю. Тим більше, вона була його таємною коханкою, і в цих стосунках пан Сілезький ризикував більше. Так, судячи з уже почутого про доньку нафтовика, вона мала схильність до ескапад. Любила привертати до себе увагу, навіть якщо для цього треба було вдатися до провокацій. Панові Густаву натомість зайва увага не потрібна. А постать батька дівчини для нього й таких, як він, не є сакральною. Недоторканних нема, тож одне необережне слово ескапічної панночки – і все, смертний вирок підписано. До речі, за слова у вашому середовищі треба відповідати, ось переконуюсь на собі.