– За слова взагалі слід відповідати. – Тима закурив, пустив дим над Климовою головою. – Пане Кошовий, я так само не знаю, винен пан Сілезький чи ні. Ось це ви, так виглядає з записки, маєте з’ясувати.

– Чому ви так вирішили?

Питання було риторичним. Кошовий уже здогадувався, яку гирю збираються повісити на нього львівські злодії.

– Оте «хай займеться» в записці. Навряд чи пан Густав мав на увазі щось інше. Ви дали слово віддячити за допомогу. За вами – борг. Тож мусите встановити всі обставини цієї непростої справи.

– Її веде особисто комісар Віхура, – парирував Клим. – Спершу слідство, потім – суд. Якщо пан Густав справді не винен…

– Ціхо! – Тима виставив перед собою ліву руку долонею вперед, пальці правої міцно стиснули краєчок цигарки. – Аби йшлося про когось іншого, можливо, так тому й бути. Але, пане Кошовий, повірте мені. Зараз маємо критичний збіг інтересів різних вагомих осіб. Комісар Віхура давно шукає способів на законних підставах засудити пана Густава, мене, будь-кого з нас. У кримінальної поліції служба така. Пан Радомський прагне покарати вбивцю єдиної доньки, і для нього пан Сілезький – дуже прийнятна постать. Тож ми не віримо, що слідство буде об’єктивним. Натомість віримо в скорий та навряд чи правий суд.

Клим сміливішав чим далі, тим більше.

– Коли вже пішла така відвертість, пане Тимо, погодьтеся, поклавши руку на серце: вашого пана Густава таки є за що арештовувати й судити!

– Можливо, – стримано відповів той. – Його, мене, більшість людей у цій кнайпі, включно з Цезарем. Навіть вас. Якщо відповідати перед законом за своє, то хай з прикрістю, але погоджуся: попався – покараний. Проте коли сидиш за чуже, пане Кошовий, погодьтеся й ви: нема охоти.

– Отже, ви впевнені, що пан Сілезький у тюрмі не за свій злочин?

– Я ні в чому не впевнений. Пан Густав лише хоче, щоб ви залагодили цю справу.

– Якщо я погоджуся і виявлю, що він – убивця, матиму переконливі докази, чим ризикую? Ви вб’єте мене, аби не приніс це все у дзьобі Віхурі?

Єжи Тима відповів не одразу. Мовчав, курив, слухав батярські вигуки, байдужим поглядом обмацував повій у протилежному кутку. Нарешті затягнувся востаннє і, розтерши недопалок на порох об каблук, мовив:

– Про все це запитаєте особисто в пана Сілезького. Він точніше скаже. Я лише посередник, до того ж маю свої припущення та думки.

– Як я в нього запитаю? В записці?

– Кажу ж – особисто. Завтра вас пустять до нього в Бригідки.

Настала черга Кошового витримувати паузу, щоправда – коротшу, ніж перед цим Тима.

– Мене? – вичавив, перевівши подих. – Пустять у тюрму? Як…

– Ліпше вам не знати, – знову перервав Єжи. – Не ваш клопіт. Пустять – і край.

Колись на Городоцькій був жіночий монастир, куди мешканки ув’язнювали себе з власної волі.

Уже знаючи історію в’язничної будівлі та часом проходячи повз неї, Кошовий не втомлювався дивуватися злій іронії: фундаторки-благодійниці закладали її для святих, а вже без малого півтори сотні років тут силою втримують грішників. Так склалося, що всередині, за тюремними мурами, Климові не доводилося ще бувати, і то – Богу дякувати. Жодного бажання переступити поріг Бригідок, де колишні келії заґратовані й перетворені на камери, він не мав. Пояснював це власним тюремним досвідом, тож, хоч-не-хоч, а погоджувався з Тимою: сидіти не хоче ніхто, тим більше – за чуже.

Втім, два роки тому Клима запроторили за ґрати не за чужу провину. Він справді робив те, в чому його звинувачували: захищав друкарів, котрі випускали заборонену в Російській імперії літературу, ще й українською мовою. Проте не вважав це злочином, а своє звинувачення в посібництві незаконній терористичній організації заперечував, бо справжніх терористів бачив не лише тут, у Львові. Тиждень, проведений за ґратами Косого капоніра, значно охолодив протестний запал, і наслідок не забарився: Кошовий намагався уникати в’язниць, наскільки це було можливим. І хоч саме в тюремній камері познайомився з Йозефом Шацьким, дотепер волів би зустріти дантиста в іншому, приємнішому місці.

У Бригідках мусив бути на десяту ранку, тож вийшов раніше, залишивши втомлену репетиціями Басю бачити солодкі сни й, звісно, не сказавши, куди й для чого зібрався. По дорозі забіг до контори на Сербську, переконався – нині, як і дотепер, панові Штефку не захотілося раптом навідати своє дітище, швиденько завернув першого метушливого відвідувача, вибачившись і попросивши, як не важко й терпить, зайти по обіді, а для решти написав та причепив на дверях записку. На Городоцьку не пішов, зупинив фіакр. Та в останню мить попросив візника зупинити на початку вулиці, а до тюрми подався пішки, для чогось озираючись, ніби справді вірив у можливість стеження.

Огорожі довкола місця утримання злочинців не було. Це зовсім не означало, що звідси можна легко втекти. Навпаки, Клим був начуваний від того ж Шацького про кілька зухвалих спроб вибратися зсередини на волю, дуже мало з яких закінчувалися вдало. За його словами, більш вдалими були тутешні бунти. Ще й з певною гордістю розповідав про якогось єврея Абрамовича, котрий ледь не вбив директора тюрми років десять тому, вимагаючи собі та іншим кращих умов для утримання. Дивно, але протести виявилися дієвими, що неможливо в тюрмах на просторах Російської імперії. Режим пом’якшили, навіть пообіцяли розвантажити тюрму, де в колишніх жіночих келіях в’язнів сиділо, мов оселедців у бочці. Десь від когось у ратуші Кошовий чув про наміри міської влади потроху переводити в’язнів у Дрогобич, навіть, здається, щось таке вже почалося.

Так чи інакше, після успіхів у виборюванні своїх прав сидіти за ґратами у відносно пристойних умовах кримінальники охрестили тюрму Америкою. Хоча в’язниця, думав Клим, вона і в Америці в’язниця. Там теж ніхто не проситься за ґрати.

Щойно переступив тюремний поріг, почав діяти так, як напередодні велів Єжи Тима. Коли його впустив черговий, відразу назвав себе й попросив викликати старшого, назвавши і його прізвище. Потрібний наглядач незабаром з’явився, попросив документи, глянув, повернув, після чого звелів іти за собою. На них ніхто довкола не звертав жодної уваги, з чого Кошовий зробив висновок: подібні візити тут не така вже й рідкість. Далі були переходи сходами, коридорами та галереями, чиї арки в стилі ампір уперто нагадували про монастирське минуле будівлі. Спершу Клим хотів запам’ятати маршрут. Та скоро облишив цю невдячну справу, будучи переконаним: сам назад не піде, тут його не залишать, по нього прийдуть.

Нарешті зупинилися біля дверей у самому кінці довгого коридору на третьому поверсі, офіцер відчинив їх, жестом звелів Кошовому заходити. А щойно той переступив поріг, з противним скреготом зачинив ззовні. Брязнули ключі в замку, Клим здригнувся від поганих спогадів. Віко смикнулося. Світла в камері було небагато, заґратоване віконце виходило у двір, мури частково закривали сонячні промені. Не дуже рятувала ситуацію й забрана металевою сіткою електрична лампочка під вигнутою стелею. Але все одно Клим розгледів єдиного тутешнього мешканця.

Арештант не підвівся з його появою. Сидів на ліжку, тримаючись обома руками за краї. Навіть при такому освітленні від Кошового не приховалося, як раптово постарів цей моложавий чоловік. Вірніше, той Густав Сілезький, з яким волею долі познайомився два роки тому Клим і якого відтоді бачив не так часто, зараз виглядав на свої п’ятдесят із гачком років. Бо раніше він навмисне молодився, намагаючись виглядати молодшим за свій вік, і тримався таким собі денді. Побачивши його на вулиці, в ресторані чи навіть в Опері, куди пан Густав час від часу ходив, той, хто не знав про нього нічого, сприйняв би Сілезького за світського лева з поважного товариства, не інакше. Втім, товариство, у якому він займав високу щаблину, теж мало свої вищі та нижчі шари й табелі про ранги.