– Це називається «гратися з вогнем», – нарешті вставив Йозеф, витираючи серветкою масні губи. – Все одно, як гасати автомобілем на великій швидкості міськими вулицями, коли правила тобі то забороняють.

– Може, й так, – погодився Клим. – Навіть напевне так. Не вдаватимусь у подробиці, сам їх ще не знаю. Та в житті вбитої юної особи були кокаїн та підозрілі ігрища зі шмаганнями.

– Кокаїн? – Шацький витріщив очі. – Вона втирала порошок у ніздрі і так їздила за кермом свого авта? Пане Кошовий, ви собі не уявляєте, в якій небезпеці опинялися люди, котрі в той час йшли вулицями чи їхали кіньми! І панну Агнелю під кокаїном… шмагали?

Клим зітхнув.

– От не хотів же вам нічого казати, дурень. Тільки збив з пантелику. У мене питань так само багато. Більше, ніж у вас, повірте. Та поки єдиний висновок: ви праві. Точніше не скажеш – єдина донька нафтовика-мільйонера за життя справді дозволяла собі небезпечні ігри. Найпростіший висновок – бісилася з жиру. Але щось мені підказує: простим шляхом іти тут не слід. Так чи інакше, для мене Сілезький у цій ситуації – все одно не вбивця. Якщо я виконаю його прохання та знайду іншого, певнішого кандидата, Віхурі доведеться випускати пана Густава на волю. Ще й вибачитися, чого доброго. Як думаєте, він хоче так робити?

Шацький заперечливо мотнув головою.

– Отож. Бачте, як би я далі не повівся, матиму проблеми. Відмовитися не вільно, бо наживу ворогів серед львівських злодіїв, що небезпечно. Починати щось робити, аби виконати прохання, так само небезпечно. На заваді стане закон в особі комісара Віхури, помножений на особистий вплив Магди Богданович. Вона мене зі світу зживе, Шацький.

– Не гнівайтесь, пане Кошовий, але пані Магда для вас – найнебезпечніший противник.

– Чого ж гніватись, я ж сам це визнаю. І не знаю поки, як вийти з ситуації. Бо що б я тут не зробив, нічого не можна.

Шацький наморщив лоба і з таким виглядом узявся доїдати свою страву. Кошовий мовчки стежив, як дантист розправляється з м’ясом, вичищає хлібом підливу, допиває своє пиво, і час від часу кидав оком на тутешню публіку. Сьогодні було людно, але, на щастя, не гамірно. Всі присутні занурилися у власні розмови, і ніхто ні на кого не звертав уваги. Натомість Йозеф, доївши й допивши, теж глянув на всі боки, зараз уже не вишукуючи, хто б раптом за ним стежив, а оцінюючи зібрання. Зачепившись за когось оком, поцмокав губами, кивнув Климові на трійцю за дальнім кутнім столиком.

– Бачили їх раніше, пане Кошовий?

– Може, й бачив. Не звертав уваги.

– Даремно. То професор Манькевич, доктор Піньковський та інженер Турчанюк.

– Чим вони такі знамениті?

– Манькевич математично обраховує ймовірність великої війни в найближчі п’ять років. Піньковський так само доводить, виписуючи формули, що велика війна неможлива. Турчанюк, залежно від обставин, може стати на той чи інший бік. Їхніми формулами отой тутешній зошит списаний уже на третину.

– Хіба математика може довести, буде війна чи не буде? – знизав плечима Клим.

– Вони переконані – математика може все, якщо її правильно застосувати. – Шацький говорив цілком серйозно. – Та Бог із ними. Попервах трійця цікавила всіх, передусім газетярів. Потім – лише колег, фахівців. Тепер на них лише я звернув увагу, і лиш тому, що ви про них нічого не знаєте. Нас же переймають інші питання, хіба ні?

– Війна не менш важлива. Про неї чим далі, тим більше говорять.

– Вона нікому не потрібна, – повчально мовив Шацький. – Гляньте хоча б на Кракідали! Там почалися будівельні роботи, ламають старі будинки, зводять нові ошатні кам’яниці, і то – початок. Грошовиті люди мають великі плани, куди вкласти кошти. Жодна війна ще коштів не зберегла. Ми ж не про це говоримо тут, пане Кошовий?

– До слова, – зауважив Клим. – Це на слуху, погодьтеся.

– Цілком, – кивнув Шацький. – Але до наших справ давайте, ближче.

Климові брови знову скочили вгору.

– Хіба мої справи тепер – наші?

– Я ж посвячений в міру скромних сил, – сказав Йозеф. – Тож прошу зважати на мене й надалі. Тим більше, що маю для вас пораду.

– Яку саме?

– Дуже просту. Ви б самі здогадалися рано чи пізно. Та ліпше най би то ся стало раніше. – Шацький прокашлявся. – Мені здається, що краще, ніж гарні приятельки, про панну Агнешку ніхто не розкаже. Повірте мені, вони радо пліткуватимуть із сторонньою особою. Шукати їх навмисне не треба. Всі вони бувають у салонах або – на театральних прем’єрах. Лишається познайомитися з потрібною. Збоку таке знайомство навряд чи викличе підозру. Я вірно кажу, пане Кошовий?

Віко смикнулося.

– Раціональне зерно в цьому є, – погодився Клим. – У всякому разі, щось мені підказує: причини того, що сталося, слід справді пошукати в непублічному житті нашої жертви. А подруги напевне знають деякі таємниці. Хоч це мені не дуже до душі, але доведеться на якийсь час перетворитися на світського лева. І я навіть знаю, яка найближча театральна прем’єра.

Захлинутися від щастя.

Тепер Клим знав, як пояснити прочитаний десь вислів. Пропустив його повз очі, знизавши плечима, бо автор вкрутив фразу в пригодницький роман і, мабуть, хотів виглядати вправнішим у власних очах. Книжка була так собі. Хоча б – через постійні спроби того, хто її написав, без нагальних потреб кучерявити мову. Демонструючи читачам свій вищий, ніж у інших, рівень освіти, словникового запасу та помітно заграючи до жінок: стиль писання нагадував рожеві дамські романи. Чомусь оте «леді, побачивши його без чорної маски, захлинулася від щастя, бо впізнала того, кого давно й палко жадала всім серцем» роздратувало Кошового найбільше.

Тьху, липке рожеве солодке паскудство…

Але зараз, дивлячись на Басю, подумки попросив пробачення в незнайомого йому літератора, котрого облаяв так брутально. Мабуть, ця людина має величезний життєвий досвід, аби так точно, буквально дослівно описати стан молодої жінки, котра дізналася: її приятель – бо «коханець» усе ж не надто пристойне слово, – здався на милість переможця після тривалої облоги. Й погодився вдягнути на театральну прем’єру, в якій задіяна його колєжанка, фрак.

Хай цього разу, вбираючись так уперше в житті, Клим вирішив орендувати його. Нічого, сподобається – і наступного разу вже зніматиме мірку в найкращому модному салоні Львова, в одного з найвідоміших кравців. Бася сама готова була шукати майстра й мужньо ходити на всі примірки. В усякому разі, сьогодні вона сміливо може з’явитися на світському прийнятті під руку з елегантним чоловіком, котрий не виглядає, як конторський службовець середньої руки. Хай у добротному, але все одно – дуже діловому, казенному, не вихідному костюмі.

Ось чому Басі Райській перехопило подих, і вона почала ловити ротом повітря, мов риба, котру викинуло на берег. Кошовий аж злякався: ще задихнеться, та Бася дуже швидко опанувала себе, тепер, навпаки, задихавши голосно й часто. Потім, забувши про умовності, стрибнула Климові на шию з радісним вереском, зацілувала, й зараз йому самому забракло повітря.

Згодом Бася щедро віддячила за те, що він нарешті погодився виглядати належно. Поки після всього збиралася на традиційну вже для них вечірню прогулянку, Кошовий став біля вікна й закурив пахку тонку сигару. За кілька затяжок признався собі: брешуть чи помиляються ті, хто думає – до жіночих ніжок треба кидати міста й країни, звертати заради них гори чи переходити океани набрід, обсипати грошовим чи діамантовим дощами. Насправді для відчуття повного щастя їм треба зовсім небагато: аби з чоловіком, до якого небайдужа, можна було красиво вийти в люди.

За мужчину, з яким ти поруч, не має бути соромно.

…Прем’єра в «Колізеї» сталася через два дні, й потім дирекція відсвяткувала цю нагоду прийняттям. Бася ще не дослужилася до головної ролі, та значилася Барбарою Равлик у програмці, яку охоче підписувала всім бажаючим. Кошовий, стоячи поруч і вкотре роблячи висновок, що той, хто придумав фраки, вигадав їх не для нього, помітив: його подруга була трохи не в міру активною, прагнучи потрапити на очі якомога більшій кількості відомих у Львові людей. Клим не надто помилявся, припускаючи: Бася часом нав’язує себе, буквально змушуючи гостей дати програмку на підпис також їй. Хоча тут, на банкеті, продовжувала виконувати роль, точніше – не виходила з неї. Лиш цього разу грала зірку сцени, котру повинні краще розгледіти ті, хто не зміг цього зробити в залі.