У рідному Києві не лише о такій порі, а й загалом йому бракувало саме цього – відчуття, що людина, будучи серед інших, має право на власний простір. Хай навіть доволі обмежений, та нехай інші довкола не заперечують та не оскаржують цього права. Клим дотепер не розумів, чого саме не вистачало вдома, що йому муляло. Перебравшись на Захід від Києва, дійшов: там, де царює російський імператор, усім до всього є діло. А порушення приватності – норма, тоді як спроба зберегти її – ледь не державний злочин. Щось, значить, лихе замислив той чи інший пан, котрий намагається триматися собі на умі…

У «Шкоцькій», як уже знав Кошовий, серед постійної публіки можна було зустріти багатьох університетських професорів, зокрема – місцевих математиків. Їхні суперечки довкола трактувань різних теорем могли звучати дуже голосно, лунко відбиваючись під склепінням високої стелі, але частіше проходили в тихому завзятті й запалі. Свої записи математики робили як на серветках, так і просто на скатертинах, хоча для таких потреб власник, утомившись із цим боротися, завів та запропонував відвідувачам спеціальний товстий загальний зошит.

Зовсім не знаючись на математиці й сприймаючи суть почутих суперечок не інакше як китайську грамоту, Клим, тим не менше, саме зараз погодився з вибором Шацького. Більше того: місце їхньої зустрічі у світлі останніх подій виглядало як ніколи логічним. Адже тепер Кошовий мусив розв’язувати класичну математичну задачку з кількома невідомими. Ускладнену не лише багатьма діями, а й тим, що вирішення кожної наступної перекреслить зусилля, витрачені на пошук попередньої відповіді.

Але тим цікавішою виглядала сама задачка. Клим заявив це Шацькому, коли вони сіли за столик й за рекомендацією Йозефа замовили м’ясо з підливою та по гальбі свіжого місцевого пива.

– Поясніть, прошу пана, що ви маєте на увазі, – поцікавився дантист і тут же, для чогось злодійкувато роззирнувшись на всі боки, нахилився ближче. – Та наперед маю перепросити вас, пане Кошовий.

– О! В чому справа? – брови Клима стрибнули догори.

– Та я ж бо втягнув вас у прикру історію. – Шацький дивився на нього з винуватим виглядом. – Мусив покаятися своїй Естер, за що вона вишпетила мене так, аж пір’я летіло по всіх Кракідалах.

– Чекайте, – Клим напружився. – То, значить, про мій клопіт із убивством панни Радомської вже знає весь Краківський базар? Чи, може, увесь Львів, із вашої подачі, Шацький?

Йозеф так активно замотав головою, що Кошовий на мить припустив: вона ж може відірватися від тонкої зморшкуватої шиї й закотитися під стіл. Ото була б комедія! Уявивши це, він не стримав посмішки, розуміючи – це ж цілковита дурня.

– Чого ви смієтеся? – насторожився Шацький. – Я сказав щось дотепне?

Клим знову зробився серйозним.

– Не зважайте. Нервове. За сьогоднішній день побував, як той барон Мюнхгаузен, між крокодилом і левом. Ви ж читали творіння пана Распе?

– То вигадані пригоди. Книжечка для розваги, – зазначив Шацький.

Кошовий не зрозумів, добре це, на думку друга, чи погано. Вирішив не перейматися ще й таким, просто пояснив:

– Хай вигадка. Але в кращий спосіб не опишу ситуацію, в якій опинися. Проте ми перервалися – ви справді рознесли про те, у що я встряв, по всьому місту?

– Боже збав! – Шацький застережливо виставив перед собою руки широкими долонями вперед. – Я міг би взагалі все це приховати. Та після того, як проти власної волі виступив посередником між злодіями та вами, мене замучила совість. Тож я, повертаючись додому, вступив по дорозі до кількох кнайп. І всюди частував свою совість, як ви зрозуміли, не пивом. Ви ж знаєте, як моя фейгале ставиться до такого.

Брат пані Естер спився й скінчив своє життя в брудній львівській канаві. У родині Шацьких це був не єдиний подібний прикрий випадок. Тож ясно, чому Естер вболівала за чоловіка та забороняла Йозефу випивати будь-де за межами власного помешкання. Та й то лише на великі свята, коли приходили гості, котрих поважала сама пані Шацька, і – помірно. Кошовий належав до не надто широкого кола тих, до кого вона ставилася приязно, бо з деякого часу вона вважала його своїм героєм. Але це не означало, що Шацькому дозволялося гуляти по кнайпах навіть у Климовому товаристві.

– Ну, підпили ви. З усяким буває. То й що?

– Та мене прорвало тоді, пане Кошовий! Пояснив Естер, чому дозволив собі повернутися в такому вигляді, – мовивши так, Шацький міцно притиснув розчепірену правицю зліва, де серце: – Клянуся вам, небезпечних подробиць не виказав. У деталі не входив. Лиш признався, що на наполегливе прохання людей із поганою репутацією втягнув вас у чергову пригоду.

– Заспокойтеся, Шацький, – гмикнув Клим. – Я готовий пояснити пані Естер, що ви тут не винуваті, у вас просто не було виходу. Все одно, як лаяти поштаря, котрий приніс телеграму про смерть близького родича.

Склавши губи трубочкою, Шацький поцмокав, похитав головою:

– Ви не живете з Естер Шацькою, уродженою Боярською, тридцять два роки. Тому не знаєте її так само добре, як я. На її переконання, вихід у мене був.

– Який, цікаво.

– Піти з цим не до вас, пане Кошовий, а відразу до комісара Віхури.

– З чим?

– Немає значення, – відмахнувся Йозеф. – Для моєї фейгале будь-яке знайомство з криміналом небезпечне. А про будь-які пропозиції, з якими таємно приходять злодії, слід негайно повідомляти поліцію. Тож, як ви розумієте, подробиці мою Естер не переймають. Її обурив сам факт. Вона вважає, що через мене ви опинилися в небезпеці.

Кошовий зітхнув:

– Заспокойте дружину, Шацький. І хай вас так само не мучить совість. Якби посланці Густава Сілезького вийшли до мене напряму, не через вашу голову, це б нічого не поміняло. Такі в них методи, такі підходи. Давайте не посипати голови попелом, а шукати прийнятний вихід. Я однаково між крокодилом і левом. Точніше, левицею. Не забувайте при цьому ведмедя, теж небезпечний для людини хижак.

– І хто ж ці ваші тварини? – нарешті в очах Йозефа вогники зацікавлення змінили занепокоєні.

Кельнер приніс замовлені страви, і Шацький спершу приклався до пивного кухля. Клим же відчув, що зголоднів, тож узявся до м’яса. Здолавши половину шматка, промокнув губи серветкою, склав її, поклав на стіл поруч із собою.

– Почнемо з крокодила. Це – Сілезький. Якщо я відмовлюся приватно з’ясовувати обставини вбивства його молодої і дещо скандальної коханки, мені не позаздриш. Я й сам собі не позаздрю. Більше того: прозвучав прозорий натяк – під загрозою також моя приятелька, пані Бася. Таким чином, погоджуючись, я мимоволі захищаю її здоров’я та честь, якщо взагалі не життя.

Не маючи, що на це відповісти, Шацький кивнув із повним ротом – слухаючи, він одночасно їв, так йому завжди більше смакувало.

– Тепер – левиця. – Кошовий і собі ковтнув пива. – Магда Богданович у даному разі не зацікавлена, щоб я влазив у цю справу. Не тому, що не хоче знати правду. Її цілком влаштовує той убивця панни Агнешки, який зараз сидить у Бригідках, чекаючи на слідство, суд та вирок. Знаючи, як мені часом удається розв’язати деякі справи, пані Магда цілком справедливо боїться – покарання того, хто вбив її добру приятельку, відтягнеться. І, підозрюю, вона може також мати особистий інтерес у тому, аби сторонні на кшталт мене не влазили в чужі секрети. Бо поліція, маючи прекрасного кандидата для лави підсудних, уже точно не пхатиме носів далі.

Шацький знову кивнув. Вже прожував, та хоч як не мав, що на почуте відповісти. Клим ковтнув пива.

– Нарешті – ведмідь. Комісар Марек Віхура. Не хоче випускати з кігтів Густава Сілезького, до якого давно підбирається і який вже тривалий час вислизає від кримінальної поліції. Сам Сілезький довів мені, що в момент убивства Агнелі був далеко від Пекарської. Припустімо, хтось задушив дівчину за його наказом. Та все розбивається об спосіб убивства. Жертва, за словами того ж Віхури, знала вбивцю та довіряла йому безмежно. Це можна застосувати до самого Сілезького. Та навряд чи – до його посіпак, включно зі знайомим вам паном Тимою. Отже, для мене Сілезький – досвідчений чоловік, котрий прийняв якусь, поки що не відому мені гру особи, що годиться йому в доньки. Хоча з того, що я чув про панну Агнелю від вас, Шацький, та нахапався від інших краєм вуха, подібний зв’язок був цілком у її дусі. Навіть стилі.