Він припустив – довірена особа вбитої сказала йому далеко не все. Підказала шлях і дала ключ, напевне знаючи, що Клим може знайти на тій загадковій віллі. Але її намір він розкусив, бо це було досить просто: ніби зберегла чужу таємницю і в той самий час мовчки погодилася, щоб її розгадали без її участі. Отже, знайшла спосіб умити руки, й Кошовий цілком розумів, чому Дана так повелася.

Дівчину справді гризли зсередини небезпечні знання, та вона була надто відданою Агнелі, аби ось так, першому, кого зустріла, вивалити її секрети.

Проте саме вони, на переконання Дани, здатні допомогти Климові у встановленні істини. Довірити все поліції дівчина не наважувалася з причин, які він для себе пояснив. Йому ж вона вочевидь довірилася більше. Коли так, то й Кошовий вирішив їй повірити.

Тому він вирішив зважати на її рекомендації. Сказала Дана – краще в обідню пору, значить, так і робитиме. Їхня зустріч розтягнулася саме до цього часу, поки збереться – третя, як узагалі не по третій. Отже – завтра, вирішено. До того ж Клим останніми днями частіше зачиняв контору, прохаючи в записках заходити іншим разом і додаючи неодмінних вибачень. Справи не такі, щоб зовсім уже погані, та все ж є ризик втратити якусь частину клієнтури.

Але розвідку Кошовий намірився провести ще нині. За три роки у Львові обставини ще не заводили його в передмістя, зокрема – на південно-східні околиці, де знаходилася вулиця Зелена. Плутати не хотілося, й по дорозі до себе на Шевську він завернув на пошту, аби відбити телеграму Йозефу Шацькому. Система, перевірена часом їхнього знайомства й дружби. Й під кінець дня, як Клим і просив, дантист уже заходив до контори зі словами:

– Честь, пане Кошовий! – піднімаючи при цьому свого незмінного старого крислатого капелюха.

Клим зібрався пояснити, якої допомоги хоче. Та Шацький раптом почав першим, щільніше причинивши за собою двері, хоч вони й без того були доволі міцними.

– То якби ви не покликали мене нині, я б сам вибрався до вас на розмову, – сказав він тоном змовника. – Інакше моя фейгале шпетила б мене ще довго, до другого пришестя.

– Що у вас сталося? Завинили чимось перед пані Естер? Ох, Шацький! – Клим погрозив пальцем. – Глядіть мені, шибенику!

– Ви зле зрозуміли, пане Кошовий. Як я оце сьогодні дістав від вас телеграму і, звісно, повідомив жінку, що знадобився вам у якихось справах, моя кохана фейгале відразу сказала: Шацький, ти маєш бути біля пана Кошового постійно. Навіть не чекати від нього звісток.

– Тобто? – не зрозумів Клим.

– Вона, я вам уже говорив, щиро вважає – ви вляпалися в прикру історію через мене. Я їй на те – Естер, евентуально через мене! Вона категорично: ти причетний до проблем пана Кошового, ти мусиш сприяти їхньому скорому вирішенню. Уявляєте собі, моя фейгале дозволила, аби я заради таких справ почав відмовляти пацієнтам!

– Бачите, ми з вами несемо однакові збитки, – Клим розвів руками. – Я так само через ці справи змушений час від часу зачиняти контору. Боюся, пан Штефко дізнається, і буде й мені на горіхи.

– Та де! – відмахнувся Шацький. – Пане Кошовий, ви помовчіть трошки й дослухайте мене до кінця. Річ у тім, що Естер уперше за той час, що я маю щастя з нею жити, дозволяє мені брати участь у небезпечних авантурах! Навіть наполягає на тому! Каже: ти, Шацький, втравив достойного пана Кошового в халепу, тому маєш бути поруч, коли йому кудись треба в зв’язку із нею!

Клим ступив до Йозефа, простягнув руку:

– Тримайте.

Нічого не розуміючи, Шацький дав навзаєм свою правицю, і Кошовий міцно стиснув її.

– Вітаю вас! Пані Шацька тим самим виявила до вас високий рівень довіри. Я зовсім не жартую, нема з чого кепкувати. Вона вірить у те, що ви, її чоловік та батько чотирьох ваших дітей, здатні не лише бути поруч у скрутну хвилину, а й прийти на допомогу, підставити плече, захистити, врятувати. Нарешті вас визнали вдома, Шацький!

– Але ви все одно кепкуєте, – буркнув той.

– Чому? Зараз ви отримали від пані Естер індульгенцію на всі ваші подальші походеньки! Тепер можете сміливо користатися цим, блукати містом скільки й де заманеться. А в разі неприємностей списуйте все на мене. Себто на необхідність допомагати мені.

– Я не зловживатиму, – сказав Йозеф, після чого сумно зітхнув. – Та й для чого? Мені б таку, як ви кажете, індульгенцію мати років зо двадцять тому. А нині… Ех!

Настала його черга розводити руками.

– Мушу заспокоїти, Шацький, і вас, і пані Естер. Небезпечних пригод цього разу не передбачається. Принаймні, поки. У ризиковані справи не буду вас втягувати, хоча за допомогу й підтримку щиро вдячний. До речі, сьогодні я просто запросив вас прогулятися до передмістя, в бік Зеленої. Вважайте, ніколи там не був, можу заблукати.

– Особливо плутати нема де, – заспокоїв його дантист. – А я знаю тамтешню місцевість досить добре. Шукаєте там щось конкретне?

– Одну віллу, невеличку й прикметну. Незабаром треба туди навідатися.

– Що там?

– Побачимо.

– Навідатися треба нам?

– Мені.

– Але ж то у справі про вбивство панни Радомської?

– Саме так.

– Отже, навідаємося разом, – заявив Шацький категорично. – І беремо зараз візника, бо дні коротшають, вересень посередині. Не хочеться вештатися в сутінках, привертати надмірну увагу роззяв.

Вони сіли у дорожку, та Йозеф, за порадою Клима, назвав візникові корчму на одній з найближчих до Зеленої вулиць. Звідти домовилися рухатися пішки. Потім вони неквапом перейшлися вздовж трамвайної колії, аби нарешті вийти в указаному місці. Кошовий не мав жодного сумніву – згадана корчма та місцевість круж неї Шацькому знайомі досить добре. Вирішив не розпитувати, звідки, віддався, як завжди робив, на милість провідника, й вони пірнули у двори. Перетнувши їх, виринули неподалік храму, в якому Клим, придивившись, визначив німецьку кірху. Далі з обох боків вулиці потягнулися ошатні кам’яниці, здебільшого – нові чи недавно перебудовані згідно з вимогами сецесії. Поки йшли, довкілля поволі огортали ранні, ще теплі вересневі сутінки. Шацький якщо й не знав, куди їм точно йти, то інтуїтивно визначав напрям і знову завернув у двори саме там, де треба.

Вони опинилися в глибині Зеленої, в невеличкому затишному садочку, котрий поволі-поволі починав жухнути. Серед дерев уздріли будівлю, наче навмисне зведену так, аби не привертала спеціальної уваги. Наблизившись і побачивши названу Даною особливу прикмету, жіночі барельєфи на фронтонах, Кошовий зрозумів: їм сюди.

У вікнах не світилося. Клим із Йозефом обійшли віллу кругом, переконавшись – нема нікого, будівля наче вклалася спати. Свербіло зайти негайно, ключ у кишені раптом перетворився на справжню гирю, Кошовий навіть торкнувся його пучками пальців. Та плани лишив незмінними: завтра – значить, завтра.

Коли поверталися назад, Клим запросив Шацького на пиво, і той не відмовився. Все ж таки йому підказали зручний спосіб трошки порушувати встановлені пані Шацькою режим, розпорядок та правила поведінки чоловіка. Тож, припустив він, запах пива йому нічим не загрожує. Принаймні – тепер. Однією гальбою не обмежились і могли б балакати ще, та Кошовий мусив зважати на час – Бася сьогодні грала у виставі, й він у такі дні за негласною домовленістю заїжджав за нею в театр, бо Басі було приємно. А ще після вистави вона втомлювалася, тому засинала швидко, звільняючи в такий спосіб від необхідності забавляти її розмовами й даючи змогу спокійно посидіти з сигарою, подумати, скласти плани на найближчі дні.

У свої таємні справи Клим від самого початку вирішив не посвячувати коханку, знаючи – їй буде цікаво, закидає питаннями, але й не зможе довго тримати язичка за зубами. Менше ж за все Кошовому хотілося, аби про його приватний клопіт знала вся трупа «Колізею».

Ранком Бася ще спала, і Клим скористався цим, щоб витягнути з нижньої шухляди великого масивного комода револьвер. Два роки тому зброю йому роздобув Єжи Тима на його прохання. Тоді обставини вимагали мати зброю при собі. Потому Кошовий заховав револьвер подалі, кілька разів на рік вибираючись за місто в ліс навмисне задля стрілецької практики. Клим не знав, чи доведеться йому ще колись вийти з дому озброєним. Але коли вже мав револьвер, вважав за потрібне навчитися стріляти й не забувати навичок.