Повернувшись пізно ввечері до себе на Личаківську, Клим мав благеньку надію застати вдома Басю – зрозуміла помилки й повернулася. Та марно, житло зустріло тихою порожнечею, від якої Кошовий устиг відвикнути. Й він не знайшов нічого ліпшого, як викурити сигару біля прочиненого вікна, попиваючи при цьому не надто міцну наливку від Бачевських.

А наступного дня, коли Клим, враховуючи вчорашній скандал, з’явився в конторі на Шевській секунда в секунду й сидів над паперами, не розгинаючись, до обіду, в двері постукали. Це був не черговий відвідувач – посильний, котрий без зайвих слів простягнув Кошовому цупкий конверт. Усередині Клим знайшов візитну картку Леона Радомського, на звороті якої значився час, на який його чекають, та місце – будинок на вулиці Фредра.

Пан Радомський запрошував на вечерю.

– Вона наблизила власну смерть.

– Ви про панну Агнелю?

– Так, про доньку. Знав, що так станеться, навіть швидше, ніж треба. І нічого не міг удіяти.

Основну страву поки не подали, й чоловіки в очікуванні пили аперитив. Радомський дозволив курити, хоча сам, за його виразом, не бавився давно. Коли захворіла дружина, пан Леон вирішив – то на неї так погано впливає тютюновий дим, і розпрощався з цією звичкою. Хоча як зовні, так і за манерою спілкування нафтовик найменше нагадував Климові людину, здатну співчувати не лише близьким, а й кому б то не було.

Зблизька Радомський виглядав навіть міцнішим за комісара Віхуру. Тоді, на похороні, побачивши їх поруч, Кошовий помітив – чоловіки подібні. Тепер же, розгледівши нафтовика зблизька, побачив різницю. Не в статурі, зростом та широтою плечей пана Леона природа так само не обділила. Але Віхура завжди виглядав хворим, стомленим і випромінював бажання, аби весь світ почекав та дав йому спокій хоча б на якийсь час. Радомський же, навпаки, міг стати зразковим прикладом людини з сильною волею, яку не беруть ані недуги, ані кулі, ані природні катаклізми. Навіть кара Божа, в існування якої Клим, будучи матеріалістом, усе одно іноді вірив, і та в разі чого обійде його стороною.

Звісно, пан Леон прийняв Климові співчуття, і Кошовий побачив – батькові передчасна втрата доньки, котра осиротила його остаточно, справді болить. Проте Радомський, схоже, належав до тих, хто дає волю почуттям лише наодинці з собою, і то – навряд, бо це означає дати слабину. А цей чоловік мусив завжди виглядати сильним, котрого не виб’є з сідла навіть найбільша буря століття. Кошовому вже доводилося в різний час зустрічати таких людей. Виглядають вони байдужими не лише до чужого, а й до власного горя, але насправді це – лише здобуте роками вміння тримати удар. Без цього подібні особи не здатні досягти успіху.

Про жалобу в цій оселі свідчило велике фото панни Агнешки на секретері. Забране в дорогу рамку та взяте під скло, воно було перехоплене широкою чорною стрічкою. Климові довелося трохи почекати, поки господар вийде до нього, і він міг нарешті роздивитися зблизька ту, кого, здається, знав уже тривалий час, не зустрічаючись за життя жодного разу. Парадокс у тому, що Кошовий навіть зміг роздивитися її в білизні та навіть повністю голою – на тих знімках, знайдених на віллі. І аж тепер зблизька поглянув на портрет. Аби, подумки перепросивши Господа Бога за неприйнятні за даних обставин міркування, переконатися: всі, від кого чув опис зовнішності дівчини, говорили правду. Природа не нагородила Агнешку Радомську вродою чи бодай приємними рисами. Панна дбала про себе, це видно із старанно й модно зачесаного волосся. Але руки напевне одного з кращих львівських перукарів – інакше бути не могло! – давали лад зачісці, проте не могли змінити видовжене, не зовсім правильної форми лице, важкувате підборіддя, котре трохи додавало їй років, гострого, чаплиного носа й надто близько посаджених очей. Хіба що волосся прикривало клаповухість, інакше спадкоємиця мільйонів виглядала б узагалі кумедно.

Попри перше враження, чим довше Клим роздивлявся портрет небіжчиці, тим більше відчував: у цій дівчині є щось, чого йому не зрозуміти вже ніколи, бо живою її не побачить. Не могла життєва карусель крутитися довкола Агнешки Радомської лише через татові мільйони, які вона колись та й успадкує. Згадавши почуте про неї раніше, Кошовий схилився до зробленого вже іншими висновку: панна Агнеля хотіла бути цікавою людям не через яскраву зовнішність чи батькові статки, а сама по собі. У цьому бажанні її нічого не могло стримувати. І народися вона в інакших умовах, але такою, як була, все одно мала б здатність обертати життя довкола себе, лишатися в центрі уваги, підтримувати цікавість до себе, а не до свого – скажемо чесно! – негарного личка.

Не дивно, що господар, заставши гостя перед жалобним портретом доньки, відразу після знайомства почав говорити про неї. Точніше – про її наглу смерть.

– Чому ви так кажете? І – що ви знали, чому не могли протидіяти?

– Агнеля мала від мене все, чого бажала. Це не приклад безоглядної батьківської любові. Розумієте, аби її потреб не вдовольняв я, вона готова була здобувати все сама. Й відкиньте всі сумніви: мала б усе, чого хотіла, ба навіть більше. Питання лише в ціні, за яку Агнеля всякий раз продавала б дещицю власної душі. Міг би навести вам безліч прикладів ще з її дитинства, і ви б переконалися: йдучи до чергової мети, моя дівчинка не зупинялася б ні перед чим. Починаючи з дрібниць і завершуючи значно більшими, так би мовити, глобальнішими речами.

– Наприклад?

– Ми з вами менше години знайомі, – відрізав Радомський, – і вам уже кортить стати моїм духівником, сповідальником, довіреною особою. Я не розповідатиму того, чого вам не слід знати, хоч рекомендувала вас пані Богданович, а її рекомендаціям я довіряю.

– Розумію, – кивнув Кошовий. – Справді, не може, навіть не має права перша-ліпша особа з вулиці знати те, чого не скажеш ближчим людям. І все ж, пане Радомський, буду просити бодай натякнути, що саме ви маєте на увазі.

– Натякну, – легко погодився пан Леон. – Останнім проханням Агнелі був той самий злощасний автомобіль. Річ дуже коштовна, тим більше, не всяка жінка здатна сісти за кермо. Її поява в образі механіка шокувала б публіку, чого моя донька завжди прагнула. Маєте розуміти, пане Кошовий: власна автівка в наш час – сьоме небо бажань не лише для тих, хто може собі це дозволити. Простіше купити чи збудувати будинок, аніж придбати, скажімо, «даймлер» та навчитися кермувати. Агнеля на той час мала все, крім автомобіля. Ось чому я відчув недобре.

– А тепер – не розумію.

– Бажання скінчилися, – сухо пояснив Радомський. – Можливості не вичерпалися, проте жадати вже не було чого. Без мети перед собою Агнеля, як тепер усе частіше кажуть, втрачала гальма. Або – відпускала віжки. Словом, нічого хорошого я не передчував. Вихід – дати доньці іншу мету, і я час від часу сушив над цим голову. Та має ще безліч клопотів у Бориславі, на своїх підприємствах, тож доросла донька, здатна дати собі раду, не займала голову весь час.

– Ви могли не купувати їй автомобіль.

– Ось! – Радомський тицьнув пальцем у Клима, ніби ставлячи жирну крапку в тривалій суперечці. – Ви наближаєтесь до відповіді впритул! Якби я знайшов привід відстрочити покупку, Агнеля зробила б усе, аби мати бажане в інакший спосіб! Зв’язок із тим бандитським ватажком, котрого судитимуть за її вбивство, один із них. Будьте певні, пане Кошовий, рано чи пізно той її коханець роздобув би для своєї любаски хоч «даймлер», хоч «сітроен», хоч іншу модель. До речі, я підозрюю: той прикрий зв’язок – теж мета, поставлена Агнелею перед собою. Чи може вона собі дозволити таємні зустрічі з небезпечною особою, ось так приблизно я уявляю подібну мету. І так у всьому. Словом, краще я вволю бажання доньки легально, в законний та прийнятний спосіб, аніж вона шукатиме інших можливостей. Все, давайте на цьому облишимо пам’ять про неї.

Клим кивнув. Йому нічого більше не лишалося. Тим більше що пауза в розмові заповнилася природно: подали страву.

– Пахне смачно, – мовив він, аби не мовчати.