– Не куштували раніше? Це – телятина, за особливим рецептом. Не скажу, що їм це щодня, просто м’ясо а-ля Дідушицький [38] нині у вечірньому меню мого кухаря.

– Як ви сказали?

– За рецептом від графа Дідушицького, – пояснив пан Леон. – Я мав честь знати його особисто. Він був маршалком Галичини, а я лиш починав у Бориславі, закладав своє перше родовище. Не брехатиму, друзями не були. Та якось, незадовго до його смерті, граф влаштовував прийняття. Був за життя відомим меценатом, залучав до цієї справи заможних людей. І там подали цю страву. Не всяка шляхетна особа наважиться дати м’ясу власне прізвище, він сам тоді так сказав. Чи приблизно так, уже не пригадую. Але відтоді я затявся, кухарі зрештою роздобули рецепт, тому пригощайтеся.

Клим зацікавлено глянув на страву, викладену на тарелі.

– Кажете – роздобули. В чому секрет?

– Мигдаль, – коротко відповів господар.

– Прошу?

– Перед тим як класти на розігріту пательню, шматки телятини розрізають та вкладають туди мигдаль. І ще особливість – мед, його змішують із соком цитрини й додають час від часу, поки м’ясо пропікається.

– Солодка печеня?

– Та вже куштуйте, бо я ж не готую! Так питаєте, ніби я є кухар!

Якийсь час чоловіки віддавали належне страві. Першим тарілку відсунув господар, промокнув губи серветкою, зручніше вмостився на стільці.

– Пані Богданович рекомендувала прийняти вас, бо маєте якийсь стосунок до того, що сталося з Агнелею. Назвала вас людиною, котра не кидає слів на вітер й здатна зберігати чужі таємниці. Я вас слухаю.

Кошовий теж відсунув тарілку.

– Пане Леоне, до вбивства вашої доньки я не маю жодного стосунку. Ви погано зрозуміли чи пані Магда недобре пояснила…

– Не будемо чіплятися до слів. Вона сказала – ви щось знаєте і хочете допомогти. Для цього потрібна ось ця зустріч і розмова. Не розумію, про що йдеться, бо ж убивця за ґратами. Хіба є обставини, про які не знає поліція і які допоможуть швидше посадити Сілезького на лаву підсудних. Проте згадані обставини делікатні, тож ви хотіли б наперед обговорити все зі мною. Ось що я почув від вашої приятельки.

Сильно сказано – про приятельку, майнуло в голові.

– Коли так, тоді загалом усе правильно. Єдине, пане Леоне: маю припущення, що факти, котрі мене цікавлять і які я хочу прояснити з вашою допомогою, можуть вплинути на хід поліцейського розслідування.

– Вплинути? Якою мірою? Загальмувати?

– Останнє – в жодному разі! Говорячи про вплив, маю на увазі – може бути інший підозрюваний, – вловивши очікуване невдоволення в погляді Радомського, тут же виправився: – Чи спільник, пане Леоне. Лихі наміри Сілезького могли збігтися з подібними намірами іншої особи.

– Чому ви так вирішили? Комісар Віхура мені нічого про таке не казав…

– Він навряд чи сам щось знає. Адже ви теж не поставили поліцію до відома про погрози.

Радомський помітно напружився.

– Погрози? Хто й кому погрожував?

– Пане Леоне, – відкинув останні побоювання Клим, – я чув, що ви отримували від невідомої особи погрози. Панну Агнешку збиралися скалічити, а то й взагалі вбити. Це нібито мало місце незадовго до трагедії. Але, схоже, поліція нічого не знає. Або моя інформація хибна, або ви з якихось причин замовчували її самі.

– Так ви ось про що… – протягнув Радомський. – Пані Богданович не збрехала, ви справді меткий тип. Не знати, як відкопали факт, котрий дійсно мав місце. Але, пане Кошовий, не питатиму, де й від кого ви те почули. Скажу інше: не думаю, що та історія якось пов’язана з убивством.

– Я знаюся на праві. Маю певний адвокатський досвід. Напередодні вбивства панни Агнелі хтось погрожує вам заподіяти їй шкоду. Зважати на подібну обставину слідство мусить. Якби я міг бути адвокатом Сілезького і раптом дізнався про погрози й про те, що поліції нічого про них невідомо, в суді виклав би цей козир із задоволенням.

– І все одно там інша справа, – відрізав Радомський. – Мені б не хотілося розголошувати без потреби, бо стосується вона передусім мене. Загалом же історія політична.

– Чекайте. В убивстві вашої доньки замішана політика?

– Ні. Я маю проблеми з місцевими радикалами, котрі на чужому горі будують власний політичний капітал. Тому до погроз поставився байдуже. Вони можуть лише горлати на своїх збіговиськах, струшувати та отруювати повітря, більше нічого. І якби повідомив поліцію про порожні погрози пана Даньковича, його б допитали. А потім, вийшовши від слідчого, пан Данькович подався б до першої-ліпшої прихильної до нього редакції. Аби вже надвечір розтиражувати: нафтовий магнат Радомський намагається звинуватити лідера соціал-демократів у вбивстві своєї доньки, аби натиснути на нього та припинити протести.

– Чекайте, тепер я заплутався. Хто такий Данькович? Які протести? Чому ви маєте на когось тиснути?

– Ви не знаєте? Назар Данькович, очолює якесь радикальне крило тутешніх соціал-демократів. Особа, м’яко кажучи, неприємна. Хоча, ніде правди діти, виступає й голосить дуже добре. Завжди говорить те, що треба чути зібранню. – Радомський машинально взяв серветку, промокнув уже сухі губи, потім почав жмакати, на короткий час поринувши в цей процес, та довго так не сидів – повернувся до розмови: – Влітку в Бориславі, на одному з моїх заводів, сталася аварія. Загинув чоловік, як на мене – з власної вини. Селянин, став до роботи менше місяця перед тим. Досвіду жодного і, за словами майстра, був або п’яний, бо похмелився зранку, або – не похмелявся, тож усього тіпало, не впорався, погано давав собі раду. В нього лишилася родина, дружина й троє діточок. Перебралися до Борислава, бо в селі не мали роботи. До речі, в тому винні самі: продали ділянку разом із хатою, там знайшлося невеличке родовище.

– Чекайте, селяни продали за безцінь нафтове родовище?

– Те саме кричить пан Данькович. Насправді вони помилилися. Земля була не варта тих грошей, і покупець невдовзі це зрозумів. Продав за безцінь, аби зовсім не розоритися. Але то вже інша історія. Ми про аварію: родина лишилася без годувальника, і то прикро. Та я скликав комісію, мені зібрали про нього все. Власне, нічого особливого, пиячив ще до того, як перебрався в Борислав. Рук бракує, його й найняли. Сам винен, про що говорити. Тож я наказав виплатити жінці гроші, заборговані робітникові за місяць. На тому все. Я так думав. Хто намовив удову з трьома дітьми йти до політиків, не знаю, та й не має значення. Данькович ухопився за це, почав мутити воду, підбивати робітників страйкувати. Цілими селищами. Готовий припинити, якщо я дам наказ виплачувати родині загиблого пожиттєву пенсію. Одним прецедентом тут не обмежиться, я відмовив. Вважаю себе правим, пане Кошовий! І в нас почалася війна.

– Тобто?

– Данькович не може заспокоїтися й зупинитися. Домігся особистої зустрічі зі мною. Коли я категорично відмовив і прогнав його геть, він на прощання заявив: мовляв, скоро дізнаєтесь, як воно – втратити близьку людину. Пообіцяв зробити з розпусної Агнелі більшу потвору, ніж вона є. Звісно, після такого я вже не слухав, прогнав його особисто, хоч усе це мені не пасує. Здається, на бігу Данькович щось прокричав про смерть Агнелі. Тепер розумієте, чому я не готовий іти з цим до поліції? Не хочу підігравати йому, адже так Данькович опиниться в центрі уваги.

Клим торкнувся пучкою віка.

– Ви даремно ігнорували це.

– Зовсім ні, – парирував Радомський. – Поліція має чудового кандидата на вбивцю, реалістичнішого. Попри ваші припущення, я не вірю в змову між Сілезьким і Даньковичем.

– Треба розібратися, – твердо сказав Кошовий, не збираючись говорити господареві про те, що цей Данькович насправді куди реальніший кандидат на роль убивці.

– То прошу дуже! – пан Леон знизав плечами. – Вдасться обійти в зв’язку з цим мене й не згадувати без потреби нещасну Агнелю, буду дуже вдячний. Взагалі, пане Кошовий, – він підвівся, даючи знак про завершення бесіди, – бачу, ви людина метка, здатні мислити правильно й, головне, чомусь затялися вбивством незнайомої вам особи. Якщо вдасться чимось допомогти поліції, не новиною про Даньковича, так інакше прислужитися, – можете розраховувати від мене на премію.