Фотограф ні на що не сподівався. Але знімки були такі класні, що розчулили не лише читачів, а й високе начальство з партквитками. Кажуть – і, найімовірніше, то чутки, – що акуратні симпатичні поросятка навернулися на очі самому Брежнєву. Йому їх референт якийсь підсунув. Генсек розчулився, пустив сльозу… І Яценко отримав за фоторепортаж кілька премій, а свинареві дали Героя Соцпраці. Щоправда, не того ж таки року, а трохи пізніше. Одначе відтоді палиць у колеса стромляти йому не сміли. Навпаки, заохотили його почин. Тепер цей чоловік – іменитий фермер. Свинину в нього приватні фірми закуповують. Навіть кілька контрактів із іноземцями наклюнулося. Ну, а Яценко постачав і досі постачає надмірну кількість сала. А що він не дурень випити, то до нього може зайти кожен охочий із хлібом і спиртним. Сало в його закутку є завжди.

– Ніяких пляшок! – вибухнула Тітонька Коняка. – Нема чого тут зранку!..

– А ввечері? – не вгамовувався Валерка.

– Добре, ми самі розберемося, – промовив я, знаючи, що Тітонька Коняка жодного презенту не візьме, бо все сприймає за підлабузництво, і докинув: – Не заважай працювати, справ по гланди.

Хоч, правду кажучи, колишня спортсменка могла викликати на двобій з чаркування найміцнішого й найдосвідченішого в питній справі чоловіка. І ще невідомо, хто б посів призове місце. Смалила цигарки вона теж нівроку. Валерка навіть якось сказав: «Спосіб життя вона вела явно не спортивний, проте завжди була в формі, що її й продемонструвала сьогодні».

Тітонька Коняка суворо подивилася на Валерку.

– Вас, молодь, іноді треба все ж таки бити – відразу з’являється страшенний потяг до роботи! Коли б ви ще про неї подумали!

Валерці не хотілося заводитися з нею. Марно. Але промовчати йому не дозволяли гордощі й посада. Він розтулив рота – і я вже наготувався вислухувати щонайменше півгодинну дискусію представників двох поколінь. Але ситуацію врятував позаштатник Вітя. Він писав лише про спортивні події, і тому ним, певна річ, опікувалася Тітонька Коняка. Автор з’явився з новим матеріалом, що його сувора заввідділу неодмінно скоротить удвічі. Тож уся жінчина увага була тепер прикута до позаштатника.

Валерка сумно подивився на мене і зручніше вмостився з телефонною трубкою в руці. А я нарешті ввімкнув комп’ютер…

2

АНАТОЛІЙ ГОЛУБЕЦЬ: «Я ХОЧУ БАЧИТИ ВБИВЦЮ СЕРЕД СВОЇХ ПАЦІЄНТІВ»

Досі нема відповіді на запитання, чи вбивства у студмістечку – справа рук холоднокровного цілеспрямованого злочинця, чи дівчата стали жертвами психічно хворої людини.

Про це ми запитали кандидата медичних наук, провідного фахівця науково-дослідного інституту судової психіатрії Анатолія Сергійовича Голубця.

– Однозначної відповіді я дати не можу. З одного боку, серійних безпричинних убивств не може скоювати психічно нормальна людина. Це ж не вбивство в стані афекту і не перевищення міри оборони. Такі злочини, справді, здатні скоювати всі. Психічно хворі вбивці, чи так звані маніяки, підкоряються одному, відомому тільки їм кодові. У кожного з них цей код індивідуальний. Їхній мозок запрограмований на вбивство. Маніяк подібний до клептомана, який повсякчас відчуває потребу в крадіжках. Згадайте хоча б відому справу Чикатила. Йому давала втіху садистська розправа, що її він чинив над своїми жертвами. Однак саме це й насторожує в нашій справі. Немає видимих причин скоєння вбивства. Жодну з дівчат не пограбовано, не зґвалтовано, навіть не спотворено. Хіба що обличчя в них розбито кулаком. Вони, як я знаю, навіть не були знайомі одна з одною і, зважаючи на зовнішність, належали до різних типів жінок. Тож їх не можна об’єднати. Так, часто-густо вбивства скоюють з разючою одноманітністю. Злочинець не змінює стилю й способу, виявляє мінімум винахідливості. Не ховає слідів, бо не залишає їх. Точніше кажучи, органи слідства поки що неспроможні розрізняти серійних убивць, судячи тільки зі слідів. Поведінка нашого вбивці характерна для людей із порушеною психікою. Вони запрограмовані на певні дії. Однак саме те, що немає видимої причини вбивства, змушує мене взяти під сумнів твердження, ніби ми маємо справу з хворим, а не з людиною, яка вміло вдає з себе такого, щоб звести слідство на манівці. Бо ж хворого, хай там як, легше розшукати. Не так уже й просто божевільному довго лишатися непоміченим серед нормальних людей.

– Чи були у вашій практиці такі випадки?

– Ні, в нашому місті таких випадків не пригадую. Але не через те, що їх не було, а через засекреченість такої інформації. Щоправда, в середині сімдесятих прогула справа Сергєєва. Він цукерками заманював маленьких дівчаток за кущі в парках і демонстрував їм свої статеві органи. Але «прогула» – поняття досить умовне. Інформація була невідома широкому загалові. Тільки фахівцям. Сергєєва визнали психічно неосудним. Він лікувався потім. Свого часу я особисто його обстежував… Звичайно, його не вилікували, і він помер десять років тому. Багато хто з небезпечних злочинців симулював божевілля, та всі виведені на свіжу воду. Не хочу хвалитися, але багато хто з них пройшов через мій кабінет. Не приховую бажання бачити вбивцю зі студмістечка серед своїх пацієнтів.

– Як усе ж таки поводитися громадянам? Вони ж дуже налякані…

– І небезпідставно. Зрозуміло, що ви, журналісти, робите з усього сенсацію. А це іноді зайвина, і ви ненавмисне сієте страх серед населення… Та є й інша, досить серйозна, причина для побоювань. Криза в країні позначається й на охороні здоров’я. Через брак коштів на утримання хворих, що їх слід ізолювати від суспільства, доводиться закривати спеціалізовані заклади. Останнім часом психічно хворих виписують із цілком нормальним діагнозом тільки тому, що не вистачає елементарного: ліків, обладнання, умов утримання… Такі люди опиняються серед нас, а це бомби сповільненої дії. І якщо найближчим часом не буде вжито заходів, я не гарантую, що завтра хтось не стане жертвою психічно неврівноваженої людини. До того ж її фізичний стан, без сумніву, погіршує загальна агресивність, яка зростає сьогодні внаслідок кризи й нестабільності. Можливо, вбивця зі студмістечка – одна з жертв нашого складного сьогодення.

Друга жертва

1

– Я не збираюся взагалі з вами розмовляти. Коли такі запитання ставить слідчий, це ще можна зрозуміти. А ваша бульварна преса і загибель моєї доньки не мають нічого спільного.

– Чому бульварна? В нас солідне, авторитетне, поважне видання…

Мати Слави Корецької розмовляла зі мною в своєму передпокої. Вродлива жінка, дбає про свій вигляд. От тільки сум у великих сірих очах, напевне, лишиться назавжди.

– Навіщо це все? Навіщо вам знати щось про мою доньку? Щоб зі Славиної загибелі роздмухати газетну сенсацію? Тоді всі читатимуть і киватимуть головами, вдаючи, ніби їм – ох-ох-ох! – дуже шкода… Ви, – вона спрямувала на мене тонкий вказівний палець, – прагнете зажити слави, пишучи про чужі смерті. Я вам не дозволю.

– Але все зовсім не так…

– Нашій розмові кінець. – Вона не підносила голосу, хоч краще б кричала, плакала, лаялася. – Ідіть собі, будь ласка. Я розумію: то ваша робота – пхати носа в чуже горе, але… Ідіть.

2

Пора року якнайкраще відповідала моєму теперішньому настроєві.

Кінець вересня. Туга в такі дні мимоволі охоплює все навколо. Уже не літо, але ще й не осінь. Розгублений стан природи. Навіть машини сновигають повз нас якось тихо й повільно. Люди теж ходять неквапом, відпочиваючи від літньої спеки і готуючись до жовтневих дощів та листопадової сльоти. Самі ці думки навіюють тугу, а тут іще й така халепа… Словом, як казав один рецидивіст, що повернувся до буцегарні буквально за тринадцять днів після свого чергового звільнення, душевний стан – повна дупа. Настрій – хоч сядь та пий без просипу.