Через дорогу – студмістечко.

Поки тут іще затишно, але листя на деревах уже потроху міняє колір. А коли воно спаде, перед очима постануть сірі, у брудних патьоках стіни гуртожитків, збудованих понад чверть століття тому. І хоч мене гнітить ця картина, знову і знову я відчуваю ностальгію.

Бо виріс у гуртожитках.

До десяти років бігав довгими напівтемними коридорами, просякнутими вічною сумішшю запахів підгорілої картоплі, свіжого борщу й напівзогнилого сміття. Коли нашій родині нарешті дали окрему квартиру, мені довго ще бракувало гармидерного гуртожитського побуту. Тож тепер я надовго занурився у звичну і – так, так, саме так! – рідну атмосферу.

Багато хто, звичайно, бідкається, нарікає на це все, скаржиться, але…

– Молодий чоловіче!

Я так замислився, що навіть здригнувся й обернувся на крик.

– Боялася, що ви вже далеко пішли.

3

Їй років дев’ятнадцять, у візку – симпатичний карапузик.

Вона схожа на свою матір. У передпокої стояв присмерк, але вродлива жінка сама себе освітлює навіть серед суцільного мороку. Я не раз помічав це.

– Ви не ображайтеся на маму, їй тепер дуже тяжко…

– Нічого, я розумію. Перейдімо на «ти», а то я комплексую.

– Добре. Ходім он на лавку присядемо… Чи я краще прогуляюся з тобою до зупинки, не проти?

Ми поволі рушили тротуаром.

– Я тут молодість згадав. Так би мовити, сентиментальні спогади… Прожив тут, – кивнув на гуртожитки, – п’ять років.

– Отакої! Теж мені, старий і море…

Увічлива пауза.

– Я читаю твої статті про це… Про вбивства… З міліції приходили, розпитували. З ким була, де була, хто знайомі?…

– Слава – старша сестра?

– Еге ж. На три роки старша. – Бесідниця все ж таки перехопила мій мимовільний погляд на дитину у візочку. – Смішний він, правда?

– Як усі маленькі діти, – знітився я.

– Його тато цього року закінчує фізмат. Батьки домагалися, щоб я назвала їм його ім’я. Але марно. Тільки-но його пику, перелякану несподіваною звісткою про те, що я вагітна, побачила – відразу ж викинула його з голови. Слава свого часу ризикнула аборт зробити, а я не змогла. І не шкодую.

Знов пауза. Важка й неприємна.

– Нащо тобі це все?

– Що «це»?

– Ну, ти ж хотів, щоб мама розповіла про Славу. По-перше, що саме? А по-друге, навіщо?

– Для статті, – збрехав я, не зрозумівши, кому – їй чи собі.

Адже я й сам не збагнув, що змусило мене після зустрічі з Аллою Стороженко і щирої сповіді аспіранта Юри збирати хоч якісь відомості про другу жертву вбивці.

– Не знаю, що саме тебе цікавить. Брехатиму – відразу зрозумієш, а правду казатиму – пущу незнайомця у своє життя. Тільки Славку та інших дівчаток не просто так убили. Не тикали пальцем навмання…

Я мовчав, відчуваючи, що краще не перебивати.

– Вона любила з кольоровими гуляти. Не те щоб зовсім із неграми, – вони потворні всі, – а з цими, знаєш, арабами, турками, латиносами… Нескупі, чемні, без комплексів – не те що наші жлоби. Жінок поважають. Для них поряд із моєю Славкою постояти – свято. Вона призналася мені, від кого залетіла. Я уявила нашу мамочку, коли та побачить коричневу дитину. І сміх, і гріх. Тому вона й аборт зробила, хоч Бенджі не дозволяв. Одружитися хотів, наївний. Тільки вона його відшила. Мовляв, здався ти мені! Крутила ними, як хотіла.

– Проблеми були?

– З підстилками проблема, які коло чорних заради ганчір’я упадають. А Славка – неначе спортсменка: що хотіла з ними, те й робила. Якось один п’яний бангладешець для неї на столі двадцять разів прогавкав. На поцілунок заробляв. Увесь «Зодіак» тоді захлинався сміхом. Оплески перейшли в овацію. Він на біс повторював…

– Ти про це слідчому казала?

– А зі мною взагалі ніхто не розмовляв! Не треба про це писати… Не знаю навіть, нащо я тобі це все розповіла… Тільки думаю, що саме тут треба шукати причини вбивства. Тобі ж це потрібно?

Я й сам раз у раз себе запитую: «Чого я домагаюся? Хочу здобути славу скандальною темою? Хочу – нісенітниця яка! – знайти – от маразм! – убивцю? Як у поганому детективі?…» Але молода мама правду каже. Мислить розумно. І погляди дорослі має. Дивиться на мене, як на дешевого писаку. Насилу витримую ті очі. Відвертаюся. І в усьому іншому має рацію. Справді, мав бути поштовх до вбивства, і дала його жертва. Безперечно.

Підійшла маршрутка. Моя супутниця кивнула на прощання і поволі пішла назад, штовхаючи перед собою візочок із немовлям, яке встигло вже задрімати. Пропхавшись якось усередину і вмостившись зручніше, я раптом згадав, що не спитав, як звуть її – сестру загиблої Слави Корецької. З жінками я часто відчуваю себе дурнем. Але таким йолопом я давно себе не відчував.

Було не по-осінньому душно. Та й товкотнеча в салоні маршрутки не сприяла думанню. Адже майнуло щось під час розмови з молодшою сестрою другої жертви, намітився якийсь логічний ланцюжок…

Два наступні дні було не до цього. Початок жовтня – найплідніший час для подій у царині культури: літня спека й вереснева млявість позаду, починаються нові сезони…

А на третій день мені зателефонували. Трубка говорила голосом Алли Стороженко:

– Вчора вночі ще одну вбили… Задушили, кажуть…

Загальний зошит 3

Ніщо так не приголомшує істот, як страх смерті. Особливо лякає їх невидимий ворог. Саме тому людство боїться змій. Хижак страшний, але від нього можна втекти, якщо ти беззбройний, або дати йому бій, якщо озброєний, бо ти бачиш його. Змія ж підкрадається непомітно, атакує зненацька, і немає в світі перешкод, які могли б її зупинити. Плазуни взагалі бридкі. А що ставлення до смерті в людей романтичне і вони хочуть померти гідно й красиво, то загибель від укусу гидкої зміюки змушує всіх тремтіти.

Тільки страх жахливої смерті може вилікувати наше хворе суспільство. Якщо одна з не гідних зватися жінкою помре і всі навколо зрозуміють, чому це з нею сталося, то решта злякається й поводитиметься гідно, щоб не стати черговою жертвою. Мій рецепт простий.

Про свій намір я не сказав дружині. Вона не повинна боятися мене, а надто – за мене. Жінки ж слабші від чоловіків. А спосіб, з якого я вирішив скористатися, обираючи своїх жертв, хай лишається таємницею. Бо доведеться довіряти паперові імена людей, які, самі того не підозрюючи, допомагали мені робити вибір. Через це вони можуть зазнати коли-небудь якихось прикрощів, чого б мені не хотілося.

Отже, свій перший вирок я склав після тривалих вагань. Тетяна, судячи з моїх відомостей, підтверджених згодом спостереженнями, поводилася так, як не личить молодій жінці. Надміру малювалася, крикливо вдягалася, зловживала алкоголем, тягалася з хлопцями. Її не змушували до цього: їй подобався такий спосіб життя. Хай її доля буде наукою таким, як вона.

Тепер слід обрати спосіб страти. Простіше за все – підстерегти пізно вночі на одній із неосвітлених алей. Але тут є проблема: Тетяна повертається додому попівночі, тож непомітно вийти з дому я не зможу. В моєї дружини – безсоння, і вона змушена до другої ночі дивитися телевізор. Як я поясню їй, що мені треба відвихнутися з хати? Знайти нічну роботу, певна річ, можна, але на це потрібен час. Сказати, що я вже маю таку роботу?

Брехати коханій я не міг, та брехня заради добра – інша річ. Але практично здійснити цей план дуже складно. Іти перед північчю і швендяти десь до ранку, даючи зрозуміти дружині, ніби всю ніч охороняв невідь-що, мені не хотілося. Хтозна, скільки це все триватиме. Може з’явитися підозра. Я був мало не в розпачі.

Але несподівано мені всміхнулася фортуна. Наші сусіди по блоку зібралися поїхати на море. На цілий місяць. І попросили мене доглянути свого симпатичного ризеншнауцера – Чару. Залишили гроші на корм для неї та інструкції, коли годувати, коли купати і коли гуляти. Крім того, трохи ніяковіючи, тицьнули мені двадцять доларів «за турботи». Обидвоє вони працювали у фірмі й за рік планували купити квартиру. Тож я зовсім не журився тим, що вони витратилися. Головне – тварину треба було вигулювати перед сном. Вона взагалі мала якомога більше рухатися.