Так от, африканці причепилися до однієї першокурсниці, яка у своєму Шепетівському районі негрів і на очі не бачила. Були, звичайно, дами без комплексів, які могли взяти участь у масових негритянських гулянках, нічим себе не зв’язуючи. Дівчисько, до якого причепилися двоє явно підпилих кольорових хлопців, звикло бачити їх тільки на віддалі. Тож коли котрийсь жартома – справді жартома! – заступив їй дорогу, схопив за руку і запропонував потанцювати, а другий зловив її по тому, як вона випручалася, крику й вереску було на все містечко.

Повз них проходили троє біологів, теж не зовсім тверезих, і вони вирішили заступитися, вборонити дівчину від залицянь, як один із них висловився, мавп. Слово по слову – почалася бійка, в яку за двадцять хвилин уплуталася одна шоста студмістечка.

Випадок безпрецедентний. Зазвичай бійка з іноземцями – явище нечасте, і річ навіть не в тому, що могли поперти з вишу. Просто наші ігнорували кольорових, ставилися до них з гумором і вкрай рідко спускалися до особистих контактів. І от усіх неначе прорвало. Вигуків на кшталт «бий чорних!» чути не було. Вечірнє повітря розтинали самі матюки, що їх викрикували чи не шістьма мовами.

Міліція з’явилася досить швидко. А що заводіяк виявити було годі, то затримали кількох осіб, які не встигли накивати п’ятами. Якби серед них трапилися іноземці, інцидент було б вичерпано. Однак негрів ніхто й пальцем міліційним не зачепив. Зранку студмістечко загуло, неначе бджолиний вулик. До того ж була неділя і всі сиділи вдома. Іти до райвідділу з вимогою звільнити товаришів ніхто не наважився. Часи були ще не зовсім «ті».

Уранці сталося кілька невеличких сутичок, яким тут-таки клав край посилений міліційний патруль. Удень панував сякий-такий спокій: найактивніші подолали труднощі, пов’язані з напівофіційним «сухим законом», розстаралися на горілку та портвейн і готувалися до вирішального бою. Він почався надвечір. До гуртожитків, заселених переважно іноземними студентами, пробралися найсміливіші бійці. І ізвєдал враг в тот дєнь нємало. Ті, що жили на горішніх поверхах, не встигши втекти, з боєм пробивалися до своїх кімнат і кімнат кревних братів, барикадуючи двері зсередини. А кому пощастило жити на першому й другому поверхах, ті плигали з вікон, хоч і не завжди вдало: троє поламали собі ноги.

Били всіх, не розбираючи. А з вікон африканців бомбардували слоїками, порожніми пляшками й усяким сміттям. Якось так вийшло, що всі учасники бойових дій збилися докупи в центрі містечка, де й почалася напередодні ця вся колотнеча. Їх оточили кільцем міліціонери, яким на той час у студмістечку було вже тісно від самих себе. Тож до дев’ятої вечора охоронці порядку загасили геть усі воєнні дії.

І лише тому, що до масової бійки так чи інакше був причетний кожен радянський студент, що мешкав у студмістечку, інцидент удалося затерти. Не притягати ж до відповідальності всіх. Та й звинувачувати абикого було безглуздо. Винуватців бійки так і не виявили.^[2]

Але була ще одна вагома причина: те, що сталося, відгонило – Боже збав! – расизмом, і, якщо притягти до відповідальності винуватців, справа набуде широкого розголосу, а це зовсім не бажано з погляду ідеології. Негрів, звичайно, не карали. Наших затриманих відпустили.

Працівники міліції кепсько приховували свою симпатію до «наших»: громадян країн третього світу правоохоронці ненавидять скрізь… Зрозуміло, пресі ніхто нічого не пояснив, тому історія ця стала надбанням лише усної народної творчості, однією з численних легенд студмістечка.

Поки в моїй пам’яті зринали ці спогади, з дверей гуртожитку винесли труну з тілом, і Алла, штовхнувши ліктем у бік, повернула мене до реальності. У юрбі фальшивими нотами пролунали жіночі зойки.

Відкриту труну несли імпровізованим живим коридором із беркутівців до проїзної частини, перегородженої натовпом. Метушливий чоловік у сірому плащі поставив два стільці, на них опустили труну. Хтось уже ридма ридав. У головах примостилася висока, коротко стрижена жінка в чорній хустці – мати, як я зрозумів з перешептів. Чоловік у сірому плащі став поряд із нею й обійняв за плечі, але вона повела ними, скидаючи його руку. Ми з Аллою стояли не в перших рядах, тож нам важко було розгледіти всіх дійових осіб цієї трагедії. У тому, що все відбувається за чиїмось добре підготованим сценарієм і з конкретною метою – справити належне враження на переполохані маси, посиливши їхній переляк, я не мав і найменшого сумніву. Сьогоднішня похоронна церемонія під дощем – своєрідна помста тим, хто не вберіг…

Першим це сказав проректор університету. Пробачте, не вберегли… Світлана Малахова тяглася до знань, могла б стати… Проте лиха рука божевільного нелюда…

Депутат районної ради Дудка говорив конкретніше. Вже четвертий випадок… Рівень злочинності зростає, а міліція не діє. Вона здатна розганяти пенсіонерів, що торгують з рук ковбасою та хлібом, і затримувати тих, хто з розпачу почав пиячити. І ми, громадяни, своєю присутністю тут висловлюємо недовіру структурам, покликаним охороняти й боронити нас… Ніхто не може дати гарантії, що Світлана Малахова – остання жертва маніяка-вбивці…

Під гомін натовпу депутата змінив начальник райвідділу полковник Мурашко. Він говорив коротко, висловивши спочуття й пообіцявши, що злочинця знайдуть дуже швидко. Я провів його поглядом і помітив сіру постать слідчого Величка, яка виринула поруч нього з юрби.

Дощ посилювався, краплі дедалі важчали й падали за комір, неприємно охолоджуючи шию. Прощання ніхто не намагався задляти. Труну підняли в кузов вантажівки з опущеними бортами. Машина дуже повільно рушила. На проїзній частині всієї вулиці стояв людський коридор. У перших рядах вишикувалися беркутівці з кам’яними пиками. Мати вбитої, чоловік у сірому плащі, а за ними ще з чотири десятки людей посунули за машиною. Музики не було. Тишу порушувало справді доречне тут вороняче каркання. Атмосфера похорону тиснула на психіку. Я невразливий, але дуже шкодую, що прийшов сюди.

Щось мусило статися. І воно сталося. Машина з труною наближалася до кінця вулиці, коли мати вбитої, досі напрочуд спокійна, заголосила, зірвалася з місця й метнулася через дорогу. Витягнута й стиснута в кулак рука вперлася в груди найближчого до неї беркутівця в бронежилеті, а друга рука навідліг ляснула його по обличчю. Кулаки замиготіли в повітрі.

– А-а-а! Га-а-а-ди-и-и! – істерично репетувала жінка.

Боєць спецпідрозділу «Беркут», здоровило під метр дев’яносто, мляво відбивався. Втрутилися його колеги: спробували відволокти жінку, але вона кричала й пручалася, немов накрита тенетами ловця пантера. Люди посунули вперед.

– Ану, не займайте!

– Тепер вони орли, гляньте!

Але ніхто з похоронної процесії не кинувся на допомогу.

– Вас тут повно! – Істерика вбитої горем матері досягла апогею. – А коли дівчинку мою вбивали, де ви були? Пусти! Пусти, мерзотнику, скотиняко. Де ти був тоді, га?!

– З мене досить. Нерви от-от луснуть. Ходімо…

Коли ми майже вибралися з натовпу, крик стих. Я озирнувся, ставши навшпиньки. Жінка безсило лежала на руках двох змопівців, поряд метушився хтось у білому халаті, щось тицяв їй в обличчя. «Швидку» я ще раніше запримітив біля крайки тротуару…

3

– Вино є. І горілки дещиця. – Алла дивилася на мене запитально.

Ми сиділи в неї в кімнаті. Вона не запрошувала мене до себе. Якось так вийшло, що я мимоволі заглянув до гуртожитку.

– Чайника краще постав. Горілка тільки посилить душевний настрій. Не полегшає.

– І не треба, щоб полегшало. – Вона видобула з тумбочки на третину наповнену пляшку горілки «Мягков». – Людей убивають, а ми все осторонь триматися хочемо. Мовляв, не наше то діло. Нас не вб’ють…

Чайника вона все ж таки віднесла на кухню, потім швидко приготувала бутерброди з сиром і налила в чашки горілку.

– Без тосту. Навіть не за помин душі… А коли вже й пити за щось, то за те, щоб сволота ця здохла. – Очі її блиснули.