Поняття «перед сном» можна тлумачити по-різному. Тому я щовечора після одинадцятої, коли гульня у вертепі з назвою «Зодіак» наближалася до кульмінації, збирався на прогулянку з собакою. В мене з’явилася можливість стежити за своєю жертвою. Я також міг, виправдовуючись тим, що Чара гуляла, повертатися додому навіть після першої.

Хитромудрих планів я не снував. Просто чекав нагоди. І одного разу дочекався. З «Зодіаку» Тетяна пішла в дев’ятий гуртожиток із якимись хлопцями, але довго там не затрималася.

Спочатку я почув крики і брутальну лайку, а потім з дверей вибігла Тетяна. За нею хтось погнався, проте вона зупинилася, щось крикнула і тупнула ногою. Вона була п’яна. Навіть у темряві я це помітив.

Наближалася перша година. Гульбощі з вулиці переходили до кімнат, якнайближче до розхитаних ліжок. Вона прямувала до свого гуртожитку, що стояв на протилежному боці студмістечка. Собака давно звикла до мене і не пручалася, коли я припнув її до стовбура клена.

Тетяна йшла швидко, але я легко наздогнав її, намагаючись рухатись якомога тихше. Несподівано вона зупинилася, а я, не чекавши цього, за інерцією пройшов уперед і завмер, наблизившись до неї майже впритул. Вона копирсалася в сумочці, а, підвівши голову, зовсім спокійно запитала: «Сигарета є, хлопче?» Мені перехопило дух. Крім монотонного мукання, вичавити з себе я нічого не зміг. «Чого мукаєш? Злякався? Нема цигарки – то махай далі!» – різко вигукнула вона п’яним голосом і навіть відійшла вбік, даючи мені дорогу.

І цей голос, і тон, і особливо те, що я зніяковів перед нею, – це все тільки розпалило мене і посилило мою рішучість. Я ступив крок до неї і, не давши їй отямитися, з усієї сили вдарив по пискові. На фізичну силу нарікати не доводилося, а злість і ненависть, що спалахнули в мені, здавалося, подесятерили її.

Ударом я не звалив її на землю. Вона лише поточилася. Нахилилась і затулила обличчя руками. Тоді я вдарив згори по потилиці. Тепер Тетяна, без сумніву, знепритомніла. Ноги її підтялися, проте я не дав їй упасти, підхопив і відволік з алеї в кущі бузку, яких багато росло довкола. Тут поклав тіло на землю. Тетяна застогнала й заворушилася. Очевидно, зомліла вона ненадовго. Не даючи їй прийти до тями остаточно, я вмостився зручніше і стис їй горлянку. Так краще для неї. Вона не встигне нічого зрозуміти.

Її тіло боролося за життя, звивалося піді мною, але я був сильніший, не послабляв хватки. Здавалося, що це все тяглося нескінченно. Одначе коли вона нарешті завмерла, то очі її (я вже звик до темряви і міг це бачити) закотилися, язик висолопився, а пряма кишка спорожнилася. Я розтис руки і, глянувши на годинника, переконався, що вся процедура тривала не більш як десять хвилин.

Я підвівся з колін, обтрусився. Біля моїх ніг лежала перша жертва, приречена на смерть моїм особистим судом. Без сумніву, згодом з’ясують причини вбивства, зрозуміють, чому її життя мало такий сумний кінець, і я досягну своєї мети – людство з переляку почне змінюватися, поводитися інакше.

Та, заради якої я скоїв злочин, спала при ввімкнутому телевізорі, коли я повернувся додому. То й на краще. Я вимкнув його і теж ліг. Давно я вже не засинав так спокійно й безтурботно.

Уранці мене охопила досада. Я сподівався почути перелякані голоси на вулицях, побачити стривожені обличчя. Реакція, на мою думку, мала бути не менша, ніж того ранку, коли сталася аварія в Чорнобилі. Але довкола нічого не змінилося. В автобусі я почув перші розмови про те, що вночі вбили дівчину, дослухався і зрозумів, що ці теревені – просто плітки. Люди обговорюють чергову новину.

Одного разу так обговорювали газетну статтю про сім’ю, яка по частинах їла свого гостя-родича. Я заспокоював себе тим, що ще рано. Слід почекати до вечора. Але ввечері мене теж спіткало розчарування: люди не збурилися. Нічого не сталося.

Я був пригнічений.

Невже все марно? Невже я обрав хибний спосіб? Невже цього замало?

Авжеж, замало! У суспільстві, яке потопає в розпусті, одна смерть лишається непоміченою! Скількох людей убивають щодня у великому місті, не кажучи вже про країну і, тим більше, про всю земну кулю! Моя акція протесту – крапля в морі. Поки що крапля. Крапля за краплею – буде велика хвиля! Зупинятися не можна. Не тепер. Скільки смертей треба, щоб ви всі задумалися про причини? Десять, сорок, сто? Ви матимете їх!

Четверта жертва

1

Алла знервовано роздушила в попільниці, яку уважні й економні господарі кафе самотужки виготовили з порожньої бляшанки з-під пива, черговий недокурок.

– Свєта Малахова. Філфак, четвертий курс.

– Ти знала її?

– Дивно, але знала. Жили в одній гуртязі. Щоправда, на різних поверхах. Ну, як знала… На обличчя тільки. Віталися, зустрічаючись. Ото й по всьому.

– Яка вона була?

– Жодного уявлення не маю. Я ж кажу: анічогісінько про неї не знаю… Зранку в гуртязі – переполох. Уже другу дівчину з факультету вбивають.

Я замовив горілки, кави й бутербродів. Собі спиртне взяв тільки за компанію. Не хотілося, щоб хтось учув на роботі. Алла сама запропонувала випити. Воно й зрозуміло – нерви. Якщо бути чесним, мені самому кортіло напитися. Хильнути не кілька крапель, а налигатися як свиня.

– Хто далі? Я?

– Облиш. Не мели дурниць…

– Чому дурниці? Він убиває абикого: тицьнув пальцем навмання – і задушив. Адже всі його жертви навіть не були знайомі між собою, розумієш?!

– Звідки ти знаєш?

– Знаю!

– Щось їх усе ж таки пов’язувало. Я певен: є причина, якої ми не знаємо. Навіть якщо цей хлопець – псих, має бути те, що його дратує… дратувало в усіх чотирьох убитих.

– Чому хлопець? Убивати може й жінка. Щоб ти знав, ми сильніше ненавидимо одна одну, ніж ви, чоловіки. Жіночої дружби нема, і ти це добре знаєш.

Думка про те, що вбивцею може бути жінка, чомусь жодного разу не стрельнула до моєї голови.

– Навряд… Чоловічі сліди, велика фізична сила…

– Що, жінок таких нема? Логічно, між іншим: від природи подібна до чоловіка жінка мститься молоденьким гарненьким дівчаткам. Скажеш, такого не може бути? Є ж такі жінки…

Я згадав Тітоньку Коняку й зітхнув. Логіка в Аллиних словах справді була. Тільки навряд чи треба шукати саме жінки…

2

Стільки міліції у студмістечку давно не бачили.

Хіба лише на Перше травня цього року в середмісті було стільки – або майже стільки. І якщо їх нагнали сюди, щоб пильнували порядку на похороні вбитої студентки, то, значить, влада боїться і визнає власну безпорадність.

Усіх деталей я не знав. Алла розповіла, що з тілом попрощаються тут. Саме сюди приїхала й мати вбитої. А потім тіло кремують, і мати повезе додому урну з прахом. Я не вірив, проте Алла доводила: похорон у студмістечку влаштували навмисне, всупереч владі.

Накрапав дощ, тільки посилюючи загальну понурість. Народу зібралося багато. Мав відбутися короткий жалобний мітинг. На багатьох обличчях проглядала відверта світська цікавість, але чимало було й таких, що випромінювали розгубленість і переляк. Жінки не соромилися публічних сліз. У натовпі стояли студенти-негри, і я кілька разів перехоплював сповнені ненависті погляди, спрямовані на них. Алла натякала, що ходять безглузді чутки, нібито негри вбивають наших дівчат, бо ті трахатися з ними за так не хочуть. Мовляв, зовсім негритоси знахабніли. Пустили їх до чужої країни вчитися, а вони таке витворяють!

До речі, саме через негрів сталося останнє на моїй пам’яті велике нашестя ментів у студмістечко.

Був вісімдесят дев’ятий рік. Студентське містечко занепало. На початку травня якісь африканці бучно відзначали свій день незалежності.

Такі заходи були зовсім не поодинокі. А що вони мали велику ідеологічну вагу, то адміністрація мусила стежити, щоб усе відбувалося на належному рівні. Спортмайданчик у центрі студмістечка прикрашали прапорцями, виставляли гучномовці – і ми приречені були слухати національну музику якоїсь бананової держави. Та пусте! Всі звикли до таких свят. Проте цього дня стався конфлікт, що вилився потім у дводенну війну. Згодом вона стала легендою, обросла всякими чутками. І, певна річ, її обминули увагою радянські засоби масової інформації, тому документів для історії не збереглося.