Я ж мучився безсонням, задуха не сприяла моєму засинанню. Широко розчинені вікна свіжого повітря не додавали. Несподівано знадвору долинули дивні звуки. Третій поверх – не так уже й високо. Лунко тріснуло гілля кущів бузку. Потім почулися невиразні голоси. Жіноче хихотіння. Хтось почав швидко вовтузитися. А потім – жіноче зітхання. Таке голосне, немов у якоїсь тварини. І сильне нерівне дихання, навіть із хрипом. Я зрозумів, що відбувається надворі. Підвівся, наблизився до вікна, висунувся обережно. Всі вікна давно вже згасли. Нічого не видно, але гріх уже витав у повітрі. Я відчував його. Він злився з липкою задухою ночі. Ненависть охопила мене. Зовсім знахабніли, грішать просто під вікнами людської оселі. У своєму гріху вони стали вже зовсім безсоромні!

Швидко, але нечутно я натяг штани, накинув куртку, взувся й поспішив на місце злочину. Вони не чули, як я наблизився, захоплені ницими любощами. Я терпляче дочекався, поки хлопець піде, а тоді виконав свій вирок.

Результатом я був надзвичайно задоволений. Нарешті обивателі добряче перелякалися. Незабаром з’явилися газетні публікації про ці всі події. Суспільство кінець кінцем зрозуміло, що я не жартую.

Я акуратно перечитував усі публікації. Найбільше писав про мою місію один, на прізвище Шкарада, і мене цілком задовольняло те, що пише він у газету, яку вважають за «жовту». Це означає, що народ її читає. Цей Шкарада так само ще не зрозумів глибинної суті моєї місії, проте він видався мені чоловіком, який уміє мислити. Звичайно, в тих публікаціях була поволока сенсації й «жовтизни». Але ж такі закони журналістики. Не всім вони до вподоби, та я поділяю таку радикальність. Кілька разів у його статтях і замітках майнуло то явне, то приховане «чому?». Не «хто?», а саме «чому?». Рано чи пізно Шкарада зробить правильний висновок. А я йому ще підкину матеріалу, щоб легше і швидше думалося. Власне, він мій спільник, хоч і не усвідомлює своєї почесної місії.

Несподівано я зіткнувся з новою проблемою. Моя кохана жінка теж зацікавилася вбивствами, брала активну участь в обговоренні всього, що відбувалося. І їй, на диво, було теж шкода страчених розпусниць. Дійшло до того, що вперше за час нашого знайомства ми мало не посварилися. «Кого ти жалієш?! – кричав я. – Адже ти сама казала: Бог рано чи пізно покарає всіх, хто живе не за Його законами! Вони шльондри, розбещені істоти, які не мають права називатися жінками! Усі ж знають, який спосіб життя вони вели!» Вона глянула на мене і тихо сказала: «Ти дуже жорстокий. Я не знала цього». Мене злякали її слова. Вона ж могла запідозрити. Нехай підозри безглузді, але рано чи пізно Валентина – жінка, заради якої я пішов на такі страшні злочини, – здогадається. Не про все, але про деякі речі. І, судячи з її теперішньої реакції, не сприйме все як належне.

Звичайно, я заспокоїв її, поговорив лагідно. Вона сказала, що боїться. Я запевнив її, що боятися нема чого, що я поряд і не збираюся кидати її, що жертви гідні скорботи, але ж вони насправді самі винні: слід було поводитися скромніше. «Ти в мене не така», – казав я їй і гладив по голові, наче маленьку дівчинку.

Вона заспокоїлася, і більше ми на цю тему не говорили. А за якийсь час Валентина надумала з’їздити до своєї матері. Вона добра донька. Маму навідує регулярно, і я завжди супроводжую її. Та цього разу я сказав їй, що не можу відпроситися з роботи. Це була щира правда. Валентинина відсутність давала мені ще тиждень свободи дій, і я скористався з неї. Маючи на прикметі чергову кандидатуру, я три дні чекав нагоди, аж поки нарешті віддав їй належне. Як і попередні приречені, ця не встигла крикнути й не пручалася.

Похорон був бучний, і я переконався, що одну частину плану нарешті виконано. Жоден із тих, хто зібрався провести цю негідницю до Пекла, не приховував свого панічного страху перед невидимою смертю. Я лишився задоволений собою. Ще трохи зусиль – і я зміню світ на краще.

Робоче місце 5

1

Про те, як зловили маніяка, мені за годину переповіли троє людей.

Спочатку Вася Книш. Потім Чечель зі слів начальника райвідділу полковника Мурашка. І нарешті Алла Стороженко. Вона, як я вже помітив, знала завжди більше за всіх. Загинула її подруга, тому зрозуміло, чому вона цікавиться всім, що стосується вбивств у студмістечку.

А історія проста. Я й сам переказав її Валерці, секретарці Танюсі і, вже ввечері, Юльці, яка прибула в чергове інтимне відрядження.

Злапав убивцю беркутівський патруль – один із тих, якими посилили охорону студмістечка. Близько дванадцятої ночі патрульні почули жіночий крик і метнулися на допомогу. Побачили картину: дівчина виривається з рук хлопця. Один із патрульних відразу оперезав його кийком. Дівчина сказала, що чувак вистежив її, вдерся до кімнати й хотів задушити. Їй удалося випручатися. Тоді він погнався за нею і таки спобіг надворі.

Новий момент – він уже вдирається до кімнат! І ще одна дивна річ. Ніхто з мешканців гуртяги не втрутився, дарма що шум боротьби й крики мали чути всі. Але це так, деталі. Нехай слідчий розбирається. Убивця, до речі, винним себе не визнає. І це природно. А головне – ним виявився Юра Кріпак, бармен із «Зодіаку». Все ж таки гадючник цей недарма в усіх випадках убивств фігурував.

– Зроби добрий матеріал. – Чечеля щиро тішила така розв’язка історії з маніяком. – Половину шпальти віддаю, дій. Головне – якнайбільше подробиць. Народ любить страшні історії зі щасливим кінцем…

2

Патрульні, які затримали вбивцю, жили в гуртожитку, що його вділили працівникам органів охорони правопорядку. Я застав на місці лише одного – Колю Проценка. Це він знешкодив злочинця.

– Вітька нема. До дівки поїхав. Вона тут недалечко живе. Хата в них чотирикімнатна, в батька – алкогольна гуртівня. Одружитися хоче, ну, Вітько. А старий, я так собі думаю, теж не проти з органами породичатися.

Обличчя в Колі було пласке, рябе й тупе. Могутня правиця стискала наполовину випиту пляшку пива так само звично, як і кийок.

– То розкажи, як ви його застукали, – перевів я розмову на цікавішу для мене тему.

– А на чорта це все? – пролунало у відповідь запитання, що його, мабуть, можна почути від кожної порядної людини.

– У газеті про тебе напишу. Ви ж із напарником тепер люди відомі. Маніяка цього майже три місяці ловили, а ви раз – і все!

– Фотку надрукуєте? Мою й Вітькову? – Коля ковтнув пива.

– Взагалі-то можна…

– Треба! Я теж зустрічаюся тут з однією… Ну… Знаєш, як воно… І стаття про те, що ти герой, і портретик відповідно… Дівки до такого охочі… В неї мати ще та блядь. Каже, на якого чорта нам той пацан з гуртяги! Бач, не кожна шурупає…

– Тільки треба, щоб фотки гарні були. Знаєш, оригінальні такі…

– Нема проблем! Форму вдягнемо, бронежилети, автомати… Як годиться. В позу станемо… Коротше кажучи, було все так: ідемо ми з Вітьком. Дощик, темно, вогко… Одне слово, погодка – лайно. – Коля видудлив пиво, із цмоканням утягши в себе недопитки, наче помпа – рештки брудної води. – Ідемо, значить, куримо, теревенимо. Вбивцю того, психа, значить, згадуємо. Який він гад і відморозок. От би нам трапився, ми б його… Вже до сьомої гуртяги підходимо, коли це ліворуч… Чи, може, праворуч? – Він покрутив головою, наморщив лоба, ляснув себе по правому плечі. – Ні, точно ліворуч! Дівка верещить, як порося під ножем! Ми туди бігом, на голос. Коротше кажучи, картина Рєпіна «Не ждали»: чувак дівку за шию схопив однією рукою, другу руку заламує. І кричить, здається: «Вб’ю!» Ну, я з розгону його по макітрі кийком – бах! – Коля махнув рукою, показуючи, як саме він це зробив. – Він – з копит! Вітя дівку підхопив. Вона в самому спортивному костюмі була. Ми відразу розчумали – з сьомої гуртяги вибігла. – Він витяг з-під ліжка емальоване відро, наполовину заповнене холодною водою, в якій плавали пляшки з пивом – здається, чотири штуки. – Дівчисько сказало, ніби хлопець цей стежив за нею, а потім удерся до кімнати й почав душити. – Він витяг одну пляшку, а відро п’яткою засунув назад під ліжко.