– Отак і сказала?

– Щось таке. – Коля відіткнув пляшку зубами, було б дивно, якби іншим способом. – Не пам’ятаю точно. Вона кричала, що чолов’яга той – маніяк, придушити її хотів. Мовляв, давно ходить за нею, тільки вона в міліцію не заявляла. Думала, що нормальний: просто вподобав її, от і волочиться за нею. Є таки довболоби. Пиво будеш?

– Ні, дякую. – Я згорнув блокнот. – А чувак як поводився?

– А як зазвичай небезпечні злочинці поводяться? Виривався, назвав її сучкою, дурепою і бляддю, репетував весь час: «Не я, не я це!» Перелякався, сволота! Хоч би який розум мав! Ми ж бачили, що і як він з нею робив. А він своє правив: мовляв, не я, не я… – Коля ковтнув пива. – Писати будеш, візьми до уваги: під час арешту чинив активний опір. Здоровий бугай, сука!

3

– Тобі кого?

Хазяйка кімнати рішуче не хотіла впускати гостя, і я тупцяв у коридорі, як похмільний поштар, що невчасно приніс термінову телеграму.

– Ольгу Суховій.

– Я Ольга Суховій. Ну?

Голос у неї хриплуватий, і в цьому якийсь невловний шарм, що надає і без того симпатичній молодій жінці ще більшої привабливості. Вона говорить уривчасто, неначе прокурена коханка котрогось із бандитів у кіно.

– Я з газети. Шкарада моє прізвище. – Мені було якось незатишно від її неприхованої неприязні й холодного погляду. – Я писав про ті всі вбивства, ну ти знаєш…

Ніякої реакції. Вона і далі свердлила мене ворожим поглядом. Я ж від часу до часу, почуваючись несусвітнім ідіотом, бликав очима на її коліна, що визирали з-під короткого халатика.

– Тебе ж мало не вбили. Його, тобто маніяка, спіймали лише тому, що почули твій крик і вчасно прийшли на допомогу. Може, поговоримо про це?

– Навіщо? Ти й без мене все знаєш. Я підтверджую, що так і було. Все?

– А докладніше можна? Чому він напав на тебе? Як це сталося? Чи знала ти його раніше? Взагалі, що відчувала? Ти ж дивом уникла…

– Я не хочу нічого казати, зрозумів? І дайте мені всі спокій! Слідаки, журналісти…

Вона хотіла хряпнути дверима, але я хтозна-чому пхнув у щілину ногу, не даючи їм зачинитися. Взагалі-то таке не в моєму звичаї. Не хочеш – не треба. Не нав’язуюся. Але щось мене неначе підштовхнуло. Відчуття, що тут щось не так, узяло гору.

– Забери ногу!

– В чому там річ? – З глибини кімнати почувся чоловічий голос, і за Ольжиною спиною виріс хлопець.

Коротко стрижений, широкоплечий, на пальці руки, яка притримує двері, – срібна каблучка-печатка. Червоний светр під самісіньке горло, чорні штани, вузькі в поясі й широкі в стегнах, туфлі з квадратними носаками. Не сумніваюся, що в кімнаті на ліжкові лежить недбало кинута шкірянка «а ля бандитський Петербург».

«Шпана-2003». Саме 2003, а не 1993 чи 2007. Це навіть не «Бригада», а чортзна-що. Без бантика.

– Тобі чого треба? – не говорить – виціджує слова.

– З Ольгою хочу побалакати.

– А вона не хоче! Задовбали її всі! Вона пережила струс і не хоче говорити про це взагалі. Ніколи! – І додав без паузи чи переходу: – Ще раз побачу – морду натовчу і яйця вирву. Утяв?

Двері з грюкотом зачинилися.

4

Сходи вели вниз, і я опинився в довгому темному коридорі.

Попереду блимали синюваті вогники, освітлюючи шлях у похмуру зимну глибину підвалу. Я стояв на краєчку останньої сходинки досить довго, аж поки відчув брак повітря й почав задихатися. А з чорноти підвалу віяло холодом і свіжістю. Тому я змусив себе повільно рушити вперед. Дихати і справді стало легше. Ступивши кілька десятків кроків, я озирнувся. За спиною все затягала густа темрява. Вогники, повз які я проходив, одразу ж гаснули. Я спробував був повернутися назад – вогники не загоралися. Дихати в непроглядній темряві стало важче, і мені нічого не лишилося, як іти назустріч світлу і свіжому повітрю.

Я йшов довго, а коридорові не було кінця. Несподівано напівморок попереду набув обрисів невиразної людської фігури, і тепер до мене наближалася постать у білому балахоні. Я не встиг навіть злякатися, як істота опинилася поряд. Мені довелося посунутися. Вона пропливла повз мене, і я з подивом помітив свічку, що її привид тримав у руках. Мені здалося, що вогник свічки висвітив жіночі обриси під білим каптуром. Істота зникла, а я не зміг зрушити з місця – попереду виникла ще одна. Балахон, свічка, жіночий овал обличчя. Вона теж пройшла повз мене і розчинилася в задушливому мороку. Одначе потім з’явилася третя істота, а за якийсь час – четверта. Я вже почав звикати до них. Моя персона не викликáла в них ніяких емоцій. Мені вже стало цікаво. Поява п’ятої істоти навіть потішила. Але враз вона посунула просто на мене. Повіяло холодом. Я відчув, що не можу кричати – тільки ворушу губами, як риба на морському березі. Та істота гнала мене в задуху й морок – я кинувся туди на ватяних ногах… Світло, сліпуче світло…

– Чого репетуєш?

Я розплющив очі й затрусив головою, намагаючись отямитися після химерного видива.

– Третя ночі! Охрінів!

Юлька сиділа на ліжку, спрямувавши на мене світло настільної лампи.

– А що?

– Кричиш, наче тебе ріжуть, от що! Нерви лікуй! Обливатися холодною водою треба, як лягаєш спати. Сон міцніший буде!

З прочиненої кватирки тягло жовтневою студінню. Юлька пропагувала здоровий спосіб життя і щоразу, коли звалювалася на мою голову, відчиняла кватирку навстіж. Ніякий холод і вогкість її не зупиняли.

Я виліз із-під укривала, натяг спортивний костюм і повернувся на своє місце – на матрац коло стінки, на якому я коротаю ночі, коли приїздить Юлька.

– Мерзляк! – вигукнула Юлька й вимкнула світло.

Заснув я не відразу. Жіночі привиди в темному коридорі – це щось нове. Мені й раніше снилися кошмари, але щоб такий чудернацький… Чортів маніяк! Це все через оту дурнувату справу. Чому четверо привидів пройшло, а п’ятий накинувся? А може, не накинувся? Чи…

Думки плуталися, і я знову поволі поринув у сонне царство.

5

– Це неможливо. Такого не практикують ніде в світі. До суду таємницю слідства буде збережено.

– Я не збираюся й навіть права не маю розголошувати якісь таємниці слідства! – Трубка в моїй руці була вже мокра від поту. – Я навіть не розмовлятиму з ним. Скромно, тихо й непомітно посиджу на допиті. І все.

Начальник райвідділу полковник Мурашко тяжко зітхнув. Зазвичай так зітхають стомлені батьки, що вперто намагаються втовкмачити нетямущому чаду, що не можна їсти пасочок з піску.

– Зовсім не розумію, нащо вам це треба.

– По-перше, мені цікаво. Ця ж справа зачепила мене певним чином, і навіть якийсь час я сам був у шкурі вбивці, чи не так?

– Самі винні!

– Я й не заперечую! По-друге, я готую черговий матеріал. Тепер уже про те, як упіймали злочинця. Хочу подати його портрет…

– Цього якраз і не треба. Ані прізвищ, ані портретів. Його поки що підозрюють, а вже коли відбудеться суд…

– Усе правильно, тільки я не про це. Психологічний портрет. Як поводиться, що каже…

– Ну, таку інформацію може дати слідчий. Думаю, прокурор дозволить. Я теж посприяю. З пресою ми завжди раді контактувати. До того ж ви, Андрію, якоюсь мірою нам відомі. Ба навіть не зовсім сторонні… Були, принаймні, кілька років тому. І мені здається, – полковник на мить змовк, – ви вже одного разу догралися. Навіть загралися.

Цікаво, довго менти ще будуть згадувати мені мою зламану руку та пробиту голову?

– Цього разу я буду під вашим наглядом. Не особистим, звичайно, але… Ну, ви самі розумієте. Я ж журналіст. Мені ж самому треба все побачити! – З розпачу в моєму голосі з’явилися благальні нотки. – Ми ж не раз спілкувалися щодо цієї справи. Ви самі щойно підтвердили, хіба ні?

– Ви щось там писали про неповороткість органів?

– Помилявся! От і матиму шанс це довести! Напишу, як оперативно працює наша міліція. Втерли носа всім! – удався я до примітивного підлабузництва, що його так полюбляють наші правоохоронні органи. – Дам усі підписки. Нікому не заважатиму!