– Піривіт! – Він зовсім не здивувався. – Я думав, Стасик піриїхав. Ось піриніс. Світло побачив – віришів зайти.

Його м’який акцент мені навіть подобався. До того ж говорив він не каліченою російською, а – що буває нечасто – каліченою українською.

Хлопець акуратно поставив ношу на стіл і простяг мені руку.

– Гоша мене звуть. Повне ім’я – Джошкун. Я за стінкою живу.

Короткий міцний потиск рук.

– Андрій.

– До Стасика піриїхав чи до Бориса?

– Та так… Я взагалі-то… теє… Алла сказала: можна пожити…

– Як Аллочка сказала – все можна! – Гоша підніс вказівний палець. – Коли що треба – заходь. Тільки не тепер: дівчина прийшла. – Він згріб телевізор. – Хоче «Тетянин день» дивітись. Усі серії, каже, дивлюся. Хай. Усе одно я її потім джахну. Ніхай дивіться.

Він відчинив двері ногою і так само боком вийшов у коридор.

– Замикайся. Коли що – я в сорок восьмій.

На відміну від більшості чорних, мій новий знайомий старанно намагався говорити правильно.

Я знову замкнув двері і не зміг стриматися від усмішки. Гуртяга в усій своїй красі. Саме цього мені вже кілька років не вистачає. Цікаво, скільки ще людей мають ключі від цієї кімнати?

Я жив точнісінько в такій гуртязі. Тільки в шостій. Вона якраз навпроти. Давня, як світ, коридорна система: довжелезний, метрів зі сто, коридор, обабіч – давно не фарбовані двері кімнат. Вечорами напівтемний коридор оживає: дика суміш музичних композицій, тупотіння ніг, гаратання каструль і сковорідок на кухні, точніше, на кухнях – їх дві, по одній у кожному крилі коридору. Тривкий запах чогось підгорілого раз по раз перебивають пахощі смаженої картоплі та свіжозвареного борщу і їдкий дух не винесеного з позавчора сміття. Сигаретний дим тьмянить і без того тьмяне світло флуоресцентних ламп. Інколи коридор здригається то від вибухів істеричного реготу, то від сплесків лайки.

Одне слово, гуртожитський мурашник живе.

Під ці знайомі звуки я поволі засинав. Від них не відгородишся навіть зачиненими дверима. Але мені було навіть якось спокійніше. Терпіти не можу моторошної тиші блокових гуртожитків…

«Зодіак»

1

– Дві кави, два бутерброди з сиром… Вина?

– Ну, давай… Усе одно сидітиму… Каберне…

– Двісті коньяку, двісті каберне, шоколадку…

Алла говорила правду. Сюди треба приходити раніше і займати столика. Завсідники сидять тут від восьмої вечора й аж до півночі, а хто і далеко за північ. Бар узагалі працює цілу добу. До нас ніхто не підсяде: зайвих стільців нема. За кожним столиком сидить душ по шість. Якщо компанія велика, то зсувають один до одного два столики. Тож зі стільцями тут сутужно.

Ще тоді, коли «Зодіак» був комсомольсько-студентським кафе «Зустріч», я заходив сюди, але нечасто. За вхід на дискотеку тут доводилося платити аж на двадцять копійок більше, ніж деінде у студмістечку. Зате той, хто потрапляв сюди на танці, міг скористатися з послуг так званого бару, де продавали соки, води, цукерки, тістечка й бутерброди. А ще тут колись був відеосалон, куди ми гуртом бігали на «Емануель». Запізнилися, пам’ятаю. Вільних місць уже не було. Глядачі ладні були віддати півтора карбованця й переглядати фільм навстоячки. Один стілець ми все ж таки знайшли й сиділи по черзі.

Тепер сюди міг зайти будь-хто. У барі – широкий асортимент спиртного. Музика гуркоче без угаву. Тим, хто прийшов сюди зі своєю касетою, бармен запросто її прокрутить. Словом, усі вигоди для відвідувачів. Капіталізм.

Роззираюся. Дурна, взагалі, ідея – стирчати вечорами в барі й вишукувати людину, яка не вписується в цю атмосферу і дивно поводиться. Тобто маніяка. А що ви пропонуєте?

Алла лише стенула плечима і зголосилася приєднатися до мене. Самотній чоловік за столиком. Зиркає на всі боки. Ну, хіба не дивна поведінка? Аллина правда, себе я запідозрив би першим.

Бар помалу, але невпинно заповнювався людьми. Майже всі, хто сюди заходив, кивали барменові. Хтось дружньо тиснув руку. Чоловіки традиційно замовляли горілку, дами – залежно від уподобань і ступеня вередливості.

Публіка завзято розкуповувала цигарки – пачками і штуками. Дим зависав попід стелею драглистою пеленою.

За столиком навпроти нашого – четвірко в піджаках, один у шкіряному, інші – у звичайних, хоча всім пасували б спортивні костюми. З усього видно, бесіда ділова. Літрівку «Мірної» випито на чверть. У пристосованому під попільницю блюдці – гірка недопалків. Дві піци на чотирьох.

Трохи далі – гамірна компанія. Двоє чуваків примудряються смішити чотирьох дівчаток. Одна регоче – аж захлинається.

У кутку араб і негарна блондинка п’ють французьке шампанське, судячи з ціни – підроблене. Поряд із ними – двоєчко приятелів. Вони по черзі бігають наповнювати склянки, і щоразу фраза «ще по сто!» лунає голосніше й зухваліше.

Далі за столиками така ж сама різномаста публіка.

Ні, випадкових людей тут справді не буває. Навіть ті, хто заходить випити бодай соку біля прилавка, роблять це з такою міною на обличчі, ніби їм сьогодні просто не хочеться засиджуватися і вони зайдуть іншим разом.

Я бачу три можливості. Або розшукуваний тип – чужинець у цьому закладі і тоді ми легко виявимо його; або він нічим не вирізняється з-поміж гулящої публіки і викрити його буде складніше; або ми йдемо хибним шляхом. Останнє видається мені найімовірнішим, але іншої ради ми не маємо, тому сидимо далі, цмулимо свої напої і спостерігаємо.

Десь за півгодини мене пойняла чергова божевільна ідея. Такі думки лізуть у голову тільки тому, хто стомився від бездіяльності й ладен устругнути якусь дурницю, аби не сидіти склавши руки. Усвідомлюючи весь ідіотизм свого вчинку, підходжу до прилавка, замовляю ще кави і з удаваною байдужістю питаю бармена:

– Юрко буде сьогодні?

– Нема його, – кидає бармен, захоплений приготуванням кави по-східному.

– А коли буде? Я йому гроші винен…

Бармен глипає на мене очима.

– Не буде Юрка.

– Ми домовлялися… Я на місяць до Польщі від’їздив. Ось повернувся. Він іще підганяв, казав: терміново…

– Кажу: не буде його! Сидить Юрко…

– Де сидить?

– У тюрмі сидить. – Бармен підсунув мені каву і змахнув гроші з накритого дерматином прилавка.

– Оце так!.. Правда? А за що?

– Не знаю. – Тепер він уже огризався, і я зрозумів: такий більше нічого не скаже.

Цього, до речі, і слід було сподіватися.

Ми простирчали в «Зодіаку» ще години зо три. Декого з тих, хто заходив сюди чи виходив звідси, Алла знала. Іноді комусь із нас здавалося, що хтось своєю поведінкою викликає підозру. Тоді знімалася дискусія, яка завжди закінчувалася відхиленням обговорюваної кандидатури. Кілька разів ми ходили танцювати, щоб хоч якось урізноманітнити перебування тут. Нарешті нам обом це набридло.

– Лише згаяли час, – констатував я на вулиці.

– А ти хотів першого ж дня накрити його? – Алла, здавалося, була сповнена ентузіазму.

– Хочеш сказати, що завтра прийдемо сюди знову?

– А ти хіба проти? Гадаю, тут потрібні тижні…

– І гроші, – докинув я.

Але вона сказала правду. Та й зупинятися на півдорозі я не звик. Хіба що хтось зупинить… Одначе не треба про сумне.

Наступний вечір був копією попереднього. От тільки до бармена я не говорив, хоч той упізнав мене й навіть ледь кивнув. Я згадав телефонну розмову і запропонував Аллі виявляти потенційних жертв, щоб потім стежити за ними. Ця гра розважала нас якийсь час. Та, зрештою, дівчат, що могли дратувати вбивцю своєю поведінкою і провокувати його, набралося з півтора десятка. Марні намагання. Ще один згаяний вечір.

Утретє я вирушив до «Зодіаку» сам. Алла терміново мала писати реферат, бо літературу їй дали тільки на один вечір. Тож вона з головою поринула в науку. Години зо дві я розглядав знайому вже публіку, сьорбаючи остогидлу каву, а потім до мене підсіли двоє. Навіть у сутінку зали я визначив – кавказці. Грузини, вірмени, азербайджанці, чеченці, абхазці, осетини… Скільки їх там ще є… Я їх не розрізняю, для мене вони всі чорні.