Я ще раз перебіг очима текст. Звичайно, це все підозріло – з одного боку, а з другого – факти є факти. Чи була насправді передсмертна записка, ніхто мені підтвердити не зможе. Невідомий свідок так і лишився невідомим. Тож закинути міліції нема чого. Полковник Мурашко має рацію: він не повинен мені нічого доводити… Алла зі мною згодна. Тільки це не тішить мене.

Замітка на два абзаци – усе, що я зміг вичавити з себе, описуючи ту, як сказала Алла, ситуйовину. Чечель був не проти. До того ж від власних думок і коментарів я утримався. В усьому послався на начальника райвідділу полковника Мурашка. Така собі нейтральна інформація.

Мені, коли чесно, так само набрид весь цей галас довкола маніяка.

Повісилася дівчина, нещасне кохання, назавтра цю публікацію вже забудуть.

Усе, досить. Андрій Шкарада – кореспондент відділу культури.

5

Валерка вже втретє розповідав, як учора ввечері на фуршеті з нагоди презентації збірника сучасної німецької поезії, що його за німецькі гранти видали відомі грантожери з видавництва «Лада», Кривець із київського радіо напився й на очах ошелешених спонсорів крав бутерброди, яблука та кока-колу.

За Кривцем і раніше таке помічали, але цього разу все вийшло набагато смішніше. Німці-спонсори чемно поцікавилися матеріальним становищем пана, який бере з собою їжу. Знічені колеги вигадали історію про те, що Кривець мститься німцям за голодне воєнне дитинство, і спонсори принесли п’яному стололазові пакет з харчами. Валерка переказував це все в особах, щоразу додаючи нові подробиці, і сміх збирав до нашого кабінету дедалі більшу аудиторію.

– Між іншим, це наша ганьба, тож нема чого тут іржати! – суворо зауважила Тітонька Коняка зі свого кутка, зірвавши на слові «іржати» нову бурю реготу й оплесків.

– Тут люди працюють, між іншим, а ви заважаєте! – і далі обурювалася Тітонька Коняка.

Валерка був у доброму гуморі й міг погарикатися з нею, та, видно, не схотів заводитися.

– Гаразд, гайда курити!

Він уже виходив з-за столу, коли дзенькнув телефон.

– Тебе! – Валерка простяг мені трубку.

Я вмостився на його стіл, щоб хоч якось подрочити Тітоньку Коняку, – вона терпіти не може, коли сидять на столах, – і підніс трубку до вуха.

– Так, слухаю.

На тому кінці дроту хтось голосно сопів.

– Алло! Слухаю вас!

– Андрій Шкарада? – незнайомий чоловічий голос.

Компанія на чолі з Валеркою, галасуючи, звільнила кабінет.

– Так, Андрій Шкарада.

– Ти мене не знаєш. – Чоловік говорив, старанно добираючи слова. – Я читав: убивця вже признався. Ти підписався під цим.

– Усе правильно.

– Неправильно. Я не признавався.

Мої сідниці повільно сповзли зі столу.

– Тобто…

– Сидить невинний чоловік. Це я караю розпусних жінок. Чому ти написав, що Бережна вкоротила собі віку?

Я не міг здобутися на слово. Збоку глянеш – ідіотська картина: очі вирячені, рот розтулений…

– Тобі менти так сказали? Їм хочеться забути про все й покласти цій справі кінець. Слухай мене, я не дам їм цього зробити!

– Хвилинку… Може, ми зустрінемось і…

– Ні. Я читав твої статті про мене. Мені сподобалося. Ти аналізуєш, прагнеш докопатися до суті. Тому я телефоную тобі. Скажи їм усім: я робитиму своє діло й далі. Мовчи і слухай. Вони мусять зрозуміти, що посадили не того. Хай навіть мені доведеться вимостити все студмістечко трупами шльондр. Я дам усьому лад. – Він не зривався на крик, говорив спокійно, і від цього ставало ще страшніше.

– Стривайте… Легше подзвонити в міліцію і…

– Я їм не довіряю. І потім – усе одно не повірять.

До мене поверталася впевненість у собі.

– А чому я маю вірити? Зустріньмося й побалакаймо. Анонімність і таке інше я гарантую…

– Ні. Можеш не вірити, це нічого не змінить. Я каратиму їх далі. Міліція не зможе звертати все на самогубство й вигадувати безглузді історії. Зрозумів мене? Все, часу нема. Бувай!

Короткі гудки.

Частина 2

Гуртяга

Кімната, від якої мені дали ключа, була завалена повними й порожніми картонними коробками.

Господарі з’являлися тут від часу до часу: гасали туди-сюди по цигарки, манатки й апаратуру, пристосувавши кімнату під склад. Тут-таки зберігали свій товар і їхні друзі-бізнесмени. Про те, що люди сюди інколи навідуються, свідчили два ліжка, маленький кольоровий телевізор «Соні» і купа пляшок з-під усяких горілок, лікерів та шампанських вин.

– Сідай. – Алла кивнула на ліжко. – Боб сказав, що тут тижнів зо три нікого не буде.

– Слухай, а це все добро не потирять звідси? Висадив двері – і капець.

– Сусіди наглядають. Тут завжди хтось є. Навпроти Толик-слюсар мешкає, то він узагалі цілими днями вдома, а ночами в кіоску на розі торгує. Він сюди слюсарем ще за царя Гороха влаштувався: кімната окрема все ж таки. Встиг навіть одружитися й розлучитися. Тож не хвилюйся. – Алла зирнула на годинника. – Так, добре. В нас завтра семінар важливий. Я погнала. Треба реферат іще написати. Тим, хто має реферат, – заліки автоматом. Завтра зідзвонимося. Бувай щасливий!

Я замкнув за нею двері, переконавшись, що замки добротні. Найімовірніше, ставив їх той самий Толик-слюсар. Зняв куртку, черевики, вмостився на розхитаному ліжку, закинув руки за голову й утупився в стелю.

Звичайно, про телефонну розмову я нікому не розповідав. Крім Алли, що, як я й сподівався, повірила. Чечель остаточно записав би мене в клінічні ідіоти. А полковник Мурашко чи слідчий Величко нашорошили б вуха – і не було б ніякої гарантії, що проти мене не вживуть відповідних заходів.

Телефонував не божевільний. Тобто навряд чи можна вважати за нормальну людину, яка систематично вбиває інших і обіцяє це робити надалі. Але той, хто дзвонив, навряд чи належить до тих ненормальних, що телефоном признаються в усіх світових злочинах разом з організацію масового геноциду за часів Другої світової війни та вбивством принцеси Діани.

Зі мною говорив справжній убивця – чоловік, який має певну мету.

І навряд чи муки сумління змусили його дошукуватися мого службового телефонного номера. Він чітко усвідомлює, що органам вигідно дати справі кінець якомога швидше, тому не телефонує до міліції. Знає – не повірять. А якщо лягаві й повірять, бо в самих пір’я на писку, то злякаються й сліди заметуть. Усе зроблять, щоб якнайшвидше засудити Кріпака. Ні, для цього вбивці замести сліди – не головне, а то б він потирав руки, сидячи у своїй норі. Цей, навпаки, пообіцяв, що смерті не припиняться. Виправдати бармена можна сотнями інших способів, і менти тут хоч-не-хоч сядуть маком. Убивця прагне своїми вбивствами щось довести.

От тільки що?

Він сказав, що вимостить студмістечко трупами шльондр… Одначе жодна з його жертв не була повією…

Хай це безглуздо і смішно, хай я начитався детективів, хай надивився дурних фільмів, хай час, перебутий у травматології, нічого мене не навчив, але я вирішив спробувати викрити злочинця сам. Треба дізнатися, чому він убив п’ятьох дівчат. З’ясувати собі мету вбивці. Зрозуміти, чому йому хочеться й далі вбивати. І тоді стане ясно, хто він.

А для цього треба покрутитися у студмістечку.

Всі п’ятеро жертв якимось чином пов’язані з «Зодіаком».

Навіть Юра Кріпак – бармен із «Зодіаку».

Звідси, мабуть, і потягнеться ниточка.

Я не маю конкретного плану. Тож діяти доведеться наосліп. Шанси мізерні, сам я смішний, але бити байдики і справляти посиденьки після такого дзвінка я не можу.

Поживу поки що в цій кімнаті, звідси, з гуртяги, навіть на роботу ближче. Походжу, попридивляюся, порозпитую, подумаю…

На звук устромленого в замок ключа я здригнувся і рвучко скочив з ліжка. Двері відчинилися від поштовху – і до кімнати боком зайшов чорнявий хлопець – типова «особа кавказької національності», з магнітофоном у руці: