– А що Гоша?

– О-о, він загорівся! На нього, щоправда, Мухтарів наказ не поширюється. Але він і так братиме активну участь.

Я змовк, а тоді задумливо вилив кавову гущу на блюдце й повозив по ній ложечкою.

– Гадаєш? – усміхнулася Алла.

– Я б не проти дізнатися, що з того всього вийде. – Моя усмішка була сумна. – Такого наробив… Ну, нічого. Пусте. – Ложечка ляпнула по гущі. – Як казав легендарний політрук Клочков, відступати нема куди, позаду – Москва, прости Господи!

Знову «Зодіак»

1

Я кивнув барменові.

Той кивнув у відповідь. Кава, коньяк, бутерброди. Четвертий вечір те саме. І, найімовірніше, знову намарне.

Спочатку обидва Алики аж палали жадобою діяльності. У перший вечір нашого спільного, так би мовити, чергування вони замучили мене, вишукуючи в натовпі підозрілих відвідувачів. Їм кортіло знайти вбивцю блискавично, одначе цього разу не пощастило. Усі, на їхню думку, підозрілі особи сподівань не справдили. А що гарячі кавказькі голови швидко холонуть, то другого вечора обидва Алики глипали на всі боки з меншим ентузіазмом.

Ігор, якого я не без підстав побоювався, ще під час наради в Мухтара висміяв мене. І тепер у «Зодіаку» я ловив на собі його глузливі погляди, проте контактувати зі мною йому явно не хотілося.

Алики пили пиво й лопотіли по-своєму. Часом до них підходили знайомці і щось шепотіли, часом вони разом або поодинці відвихалися у справах. Незабаром вони зовсім збайдужіють до пошуків маніяка-вбивці. Мухтар, не дочекавшись результатів, запросто може взяти мене за карк, як послідущого недоумка, що крутиться під ногами зі своїми божевільними ідеями і знає про деякі речі більше, ніж слід знати людям. Або подумає, що безглузді пошуки – то лише вигадка, а придурок з документами журналіста (тобто я) прагне підкопатися під…

Маленький Алик смикнув мене за рукав.

– Дивися! Отого бачиш?

Таких «дивися!» було вже багато, але цього разу інтонація Маленького Алика зовсім інша, він навіть говорить пошепки. І приятель його, Алик, увесь якось напружився. Я глянув туди, куди показували. І затамував дух. Як той, хто відчуває, що результат його довгої й важкої праці дуже близький, і забобонно боїться дихнути, бо можна все зіпсувати…

Хлопець у довгому коричневому плащі. Високий… хоч, мабуть, його зріст трохи вищий від середнього. Просто плащ створює таке відчуття… Широкоплечий… Руки на прилавку, правиця крутить склянку з горілкою… Великі руки…

Вони здаються тобі великими, ти хочеш, щоб це був ВІН…

Так, великі руки. І головне – поведінка. Голова, ледь утягнута в плечі, раз у раз повертається туди-сюди. Очі, безперечно, вишукують щось чи когось у напівтемряві бару.

Невже?!

Узагалі-то його дивна поведінка впадає в око лише мені. Я, по-перше, сиджу тут уже тиждень і різницю між тим, як поводяться завсідники «Зодіаку» та інших таких закладів і хлопець у коричневому плащі, завважити можу. А по-друге, я хочу завважити цю різницю.

Насправді ж чоловік той непримітний, як герой Патрика Зюскінда парфумер Гренуй, – істота без запаху. Увагу до себе не привертає. На нього теж ніхто не зважає. Крім мене й обох Аликів, що враз спалахнули вогнем азарту. Вони теж знають, як поводяться нормальні люди, тому й завважили щось дивне в поглядах хлопця у коричневому плащі.

Він?

Не він?

Хлопець допив горілку, заїв шоколадкою, замовив ще випити, знов постояв хвилин із п’ятнадцять, крутячи склянку в руці й зиркаючи на тих, хто сидів за столиками і стояв біля прилавка.

– Я його не знаю, – промовив Алик.

– І я, – відгукнувся Маленький Алик. – Бачив тут. От тільки не знаю, хто він і де живе.

Я промовчав. Раптом стало незатишно. Спокійно, тільки без паніки…

Дивний хлопець допив чергову порцію, доїв свій шоколад і пішов до танцювальної зали, де повільно, але впевнено розгорталися веселощі, що досягнуть свого апогею близько півночі. Я підвівся, щоб простежити за ним, та Маленький Алик стримав мене:

– Нікуди не дінеться. Можемо злякати.

Справді, дивний хлопець повернувся за півгодини, які видалися мені щонайменше добою. Він був сам. Замовив горілки. Знову постояв, позиркав довкола себе, покрутив у руці склянку, випив, видобув із кишені пакетик з жуйкою, поклав до рота одну пластинку… Чорт! Мені здалося чи він витріщився на мене?! І жест якийсь… Щось у ньому не теє…

Він чи не він?

Дивний хлопець знову зник серед танцюристів. Цього разу його не було довше. Майже годину. А потім… потім до виходу пішло дівчисько – чорнявка в червоній куртці. Яскрава помада робила її губи помітними навіть при такому тьмяному світлі. Ефектна тітонька, як сказав би Валерка.

Над моїм вухом прицмокнув губами котрийсь із Аликів. За чорнявкою на певній відстані йшов дивний хлопець. Він уже не роззирався врізнобіч. Руки – в кишенях плаща. Голова ввібрана в плечі.

Ось воно!

Ми всі троє підхопилися. Алик мало не перекинув стільця. Наша компанія привернула увагу, але тепер це не важливо. Швидше за ним!

Накрапав дощ, який уранці був іще мокрим снігом. Чорнявка впевнено прямувала до третього гуртожитку. Хлопець дріботів за нею на певній відстані. Ми теж тримали дистанцію, насилу переборюючи себе, щоб не побігти. Коло третьої гуртяги чорнявка зупинилася. Дивний хлопець теж стишив ходу. Ми взагалі стали. Важке дихання Алика, змішане з коньячними випарами, обдавало мені ліву щоку. Чорнявка легко збігла сходинками вгору і зникла за дверима. Дивний хлопець рушив за нею. Коли за ними зачинилися двері, ми, не вмовляючись, побігли.

Чорнявка телефонувала комусь, зупинившись біля вахти. Дивний хлопець тупцяв поруч, біля поштових скриньок. Потім пішов сходами нагору. Ми розгублено перезирнулися, але рушили за ним. Він не звертав на нас уваги. На третьому поверсі повернув у коридор, дістаючи на ходу ключ, відімкнув одну з кімнат і зник за дверима.

Триста десята кімната. Номер нащось обведений кульковою ручкою.

І що далі?

Чорнявка, проминувши нас, зійшла на четвертий поверх. Три пари здивованих очей простежили за нею. Потім дві пари очей утупилися в мене. Чекаючи пояснень, чому явний маніяк не кинувся на гарну дівчину.

– Дивно все.

Вони погодилися. Маленький Алик почухав потилицю, силкуючись пригадати, хто з його знайомців мешкає в цьому людському мурашнику. Надумавши, він зійшов на один поверх нижче.

За півгодини, коли нам з Аликом уже набридло тупцяти між поверхами і снувати безглузді версії, знизу пролунав такий дикий регіт, що, здавалося, здригнулися зведені ще за Брежнєва стіни.

Реготав Маленький Алик.

Нічого доброго такий сміх не віщував.

Спустившись на другий поверх, ми побачили, що Маленький Алик сидить на брудній підлозі, спиною привалившись до стіни й закинувши голову, а на порозі однієї з кімнат стоїть хлопець і регоче, дивлячись на нього, тільки безгучним сміхом. Із кімнат витикаються цікаві голови.

Побачивши нас, Маленький Алик зареготав іще дужче.

– Якого біса? – Алик копнув його ногою в сідницю.

Маленький Алик устав. Напад сміху помалу минув. Тепер наш приятель міг виразно говорити.

– Знаєш, хто оте чмо? Детектив ти, твою мать! – звернувся він насамперед до мене. – Його тут півгуртяги знає! Вітя Бєлов його звуть! Гомик він! Смердючий педрило! Ой, не можу!

Тепер дуетом з ним зареготав і Алик.

2

– Не журися ти! Всяке буває!

Попервах Алла не стрималася і теж пирхнула в кулак, але, побачивши в моїх очах недобрий вогник, опанувала себе.

– Я вмиваю руки! Досить! Догрався!

– Та годі тобі! Ще нічого не зрозуміло. Цілком можливо, що гомосексуаліст ненавидить жінок і вбиває їх. Хіба цього не можна припустити?

– З мене всі сміються. Від учорашнього вечора серйозно мене ці хлопчики не сприймають. Клюнув на тихомирного гомика. Знайшов у «Зодіаку» маніяка-вбивцю. Ні, досить!