– Не ти його помітив…

– І взагалі – вся моя теорія зійшла вчора нанівець. Оце так пошуки дивних хлопців! Кандидати, бляха-муха, в маніяки… Вітя цей – другокурсник істфаку. Пацани, що жили з ним рік, розкусили його. Пасивний. Чіплявся якось до сусіда по кімнаті. Не знаю, як вони там крутонулися, – тільки тепер Вітя сам у кімнаті живе. Ходить у всякі модні місця, партнерів вишукує. Братів, так би мовити, по розуму. Знаємо, в якому місці в них розум… Напевне, в «Зодіаку» теж партнерів надибував. А що за дівкою пішов, то він просто так за нею міг іти. Їм же по дорозі: в одній гуртязі живуть. Його запросто в «Зодіаку» могли послати куди далі, тому й поспішав. Мабуть, підкотився до когось на танцях невдало. Пасивні педики – народ м’який…

З цією чортовою справою я вже двічі дав маху й пошився в дурні. Досить навіть для мене! Крапка! Здаюся!

Алла погладила мене по щоці.

– Не треба мене жаліти! Я гордий!

– Здався ти мені! Жаліти його!..

– Завтра перебираюся звідси й забиваю на все! Мене он на роботі чекають не дочекаються…

– Ну й чорт із нею, з цією справою! Ми з тобою знаємо, що бармен не винен. Усе, що могли, зробили. Вбивця на волі. Він обіцяв себе виявити. Виявить – міліція знову заметушиться. Їм же гірше буде, чи не так?

Вона таки має рацію. Хай усе йде своєю чергою. Нічого тут не зміниш. Я кивнув, погоджуючись із Аллою.

– Ти сьогодні збираєшся махати звідси?

– Пізно вже. Через усе місто їхати не хочеться…

– Тоді, може, сходиш зі мною в гості? У подружки день народження. Заразом і розвієшся. А потім мене проведеш додому. – Наші очі зустрілися. – Вночі небезпечно. Ми ж це знаємо…

Знову гуртяга

У гуртожитку нічого не міняється.

Якщо на день народження гостей запросили на шосту, то вони приходять на початку восьмої, що дуже тішить господарів, які до шостої встигають зробити лише половину всіх приготувань, але все одно поспішають: а що, як хтось пунктуальний і прийде вчасно?

Ми з Аллою з’явилися другими. На ліжку вже сиділи дві дівчинки й гортали «Наталі». Іменинниця чистила на кухні картоплю. Знайомство, усмішки, вибачення. Як старий гуртожитський вовк, миттю беру ніж – і картоплини опиняються в надійних руках.

Коли ми з іменинницею покришили їх у білу велику каструлю, надбігла чергова партія гостей – четверо хлопців. Потиски рук – і двоє з них ідуть по другий стіл та салатницю до якоїсь Галі, повертаються зі столом у її супроводі, а їхня супутниця тягне силу-силенну всякого посуду, повідомляючи на ходу, що салатниці немає – розбилася – і треба щось придумати.

І от столи вже зсунуто. Іменинниця Рита, Алла і Галя миттю накривають на стіл. Двоє дівчат, як і раніше, заглиблені в журнал. Коли страви вже на столі, приходять іще гості – дві пари. Одна з них явно сімейна: в супутниці високого чорнявця помітно випинається живіт. Знайомство, усмішки. Вагітну засипають запитаннями на кшталт «ну, як?» і «а коли?». Іменинниця Рита запрошує всіх до столу. Якихось Колю з Любою вирішують не чекати. Розсілися. Бракує тарілок. Галя приносить ще. Тепер не вистачає склянок. Ми з Аллою зголошуємося пити з однієї. Мій сусіда й новий знайомець Гена пропонує з ним пити з однієї склянки, бо Алла, як він знає, горілки не п’є. Умовилися. Налили.

Тост за іменинницю: «Щастя, здоров’я, кохання, всього найкращого!» Випили. Горілка приємно гріє, розслабляє. Перші десять хвилин усі жують. Між першою і другою… Сорок п’ять секунд минуло… Іменинниця обурюється, що ніхто не скуштував салату, і всі активно та демонстративно починають їсти салат із тертих буряків.

Розмови, періодичні вибухи сміху з приводу, зрозумілому лише цій компанії, плітки, переважно про Колю й Любу. Анекдоти. Розповідаю кілька смішних, привертаю увагу.

«Цікаво журналістом працювати?» – «Всяко буває…» – «За кордон посилають?» – «Тут цікавіше». – «Зате там більше платять!» – «Своїм більше. Наші там не потрібні».

Обмовився, що якось брав інтерв’ю в Славка Вакарчука. Жіноча половина пожвавилася: «Ну-ну!..»

Мій тост за іменинницю і знайомство. Випили.

Дві дівчини знову взялися до «Наталі». Хтось із хлопців пропонує вже танцювати, починають ганяти приймач, шукаючи актуальну для такого дійства музичну станцію.

Рита нагадує, що стигне картопля. Випили під картоплю.

Закуски й горілку переставляють на один стіл, другий відносять до Галі.

Музика. «Океан Ельзи», «Боні-М», Вєрка Сердючка, Емінем, Валерія, «ВВ», Кіркоров, Михайло Круг, Потап і Настя Каменських…

Я остаточно розслабився і забув про все. Не було Мухтара, Ігоря. Убивств теж не було.

Були, були, але чому вони тебе цікавили?

Я ж був таким самим студентом кілька років тому.

Хоч давно, дуже давно ти був студентом, Шкарадо!

Мені тепер напрочуд добре. Я трошки п’яний, і атмосфера, яку я колись так любив, поглинула мене з головою.

Для танців вимкнули світло і створили інтим за допомогою настільної лампи в кутку. Коло неї пліч-о-пліч умостилися дівчата з журналом «Наталі», тоді як вагітна поринула у веселощі. Гості чоловічої статі спочатку тягли шанувальниць жіночого журналу танцювати, а потім махнули на них рукою.

У самісінький розпал танців з’явилися довгождані Коля з Любою. Люба, вибачившись, піднесла іменинниці букет троянд. Коля мало не схибив, ставлячи на стіл шампанське. З’явився привід знову сісти й випити.

Улаштувалися навколо одного стола: до Галі вже ніхто не пішов. Дівчата з журналом посунулися до краю ліжка, даючи місце тим, хто хоче їсти й пити. Самі вони щось захоплено обговорювали.

Штрафна. Тост від тих, хто запізнився. Далі вже пили неорганізовано, хто хотів.

Хлопці вийшли в коридор перекурити, я пішов за ними – не стовбичити ж у жіночому товаристві!

У кінці коридору інші хлопці встановлювали на стільці допотопний магнітофон. Судячи з усього, там теж гулянка. Мало хіба причин гуляти в суботу! Коли ми заходили назад, від децибелів струснувся коридор.

Знову випили. Постукавши, заглянув патлатий тип у окулярах, вибачився й попросив у Рити якісь свої диски. Йому нагадали, що Рита – іменинниця, й запросили до столу. Почули запрошення у відповідь: окуляристому патлачеві, виявляється, нині аж двадцять один.

Два свята стихійно злилися в одне. Частина коридору обернулася на дискотеку. Невідь-звідки з’явилися солдати. Явно самовольці. Шукали знайомих дівчаток. Їм хтось пояснив, що вони помилилися гуртожитком. Вони не дуже засмутилися: тут теж дівчата є, випити пропонують, музика – нівроку! За п’ятнадцять хвилин вони вже танцювали в загальному колі.

З горішнього поверху спускалися два негри.

Саме в цю мить патлатий знайшов реп, а солдати спробували були відтворити цей стиль. Видно, негри образилися, так би мовити, за державу, бо обидва синхронно почали танцювати. Їх одразу оточили, підбадьорюючи оплесками. За десять хвилин патлач, уже добряче підпилий, запрошував їх за свій стіл.

Народ пожвавився – екзотика. Солдати похмуро косували на негрів, одним вухом я вловив неполіткоректну розмову про те, що «ці руберойди прийшли до наших, сука, дівок». Скоро вояки почали присікуватися до негрів. Мій новий знайомець Гена запропонував солдатам «не виступати». Один із негрів, що встиг уже захмеліти, сказав на адресу одного з солдатів незрозумілу в загальному гармидері й гуркоті музики фразу, в якій були слова «софсєм глюпій, підарас». Запахло скандалом. Компанії, які нещодавно браталися, почали швидко розтікатися. Ритині гості збиралися додому.

– Ходім, – почув я просто коло вуха.

М’яка Аллина рука лягла на мою.

Алла… Я чи випив більше, ніж треба, і мені здалося, що в танці вона притислася до мене трохи сильніше, ніж просто партнерка, чи вона справді… І запах її волосся… І руки… І це інтимне «ходім»… Ні, я таки хильнув зайвого!

– Ага, вже час.

Прощаємося.

«Так, було приємно». – «Дякую, зайдемо». – «Щасти».

– Ти мене проведеш?