Я підбіг, ступивши дорогою в калюжу, і нетерпляче смикнув до себе передні дверцята. За кермом сидів Ігор, мій тепер уже давній знайомець. Приятель дівчини, через яку посадили Юру Кріпака.

Якийсь час ми їли один одного очима. Нарешті він запитав:

– Куди їдеш?

– Нікуди! – Я хотів хряпнути дверима.

– Сідай, підвезу. Чи боїшся?

Розуміючи, що це дешева провокація й примітивне залякування, я все ж таки даюся на них і вмощуюся поряд.

– Кудись у центр. До оперного або до стадіону.

Він кивнув. Машина рушила з місця і, доїхавши до найближчого перехрестя, розвернулася й помчала назад.

– Гей, ти куди?!

– Сиди спокійно й не рипайся, а то випадеш. – Ігор навіть не глянув на мене. – Я тебе навмисне шукав, базар є.

– Могли б на місці побалакати чи дорогою…

Він мовчки наддав швидкості. Мені чомусь не було страшно. Нерви, певна річ, напружилися, і руки через це по-зрадницькому затрусилися. Але я міцно стиснув кулаки, аж нігті мені врізалися в долоні. Тремтіння потроху вщухло.

– Ну, кажи тепер. Я не питаю, про що. Здогадуюся.

– Розумний. Тільки ще розумнішим будеш, коли послухаєш мене і не порпатимешся більше в цій поганій справі.

Я звернув увагу, що ми виїжджаємо за місто. Промайнув останній дім. Почалася лісосмуга.

– Дівчисько твоє, – почав я, – з хмелю й дурного розуму злигалося з таким самим п’янючим барменом Юрком. Тільки бавитися до кінця не схотіло. Той розлютився й вирішив домогтися свого. Або хоч покарати курву.

– Базар фільтруй!

– Та хай собі! Коротше кажучи, він її до стіни припер, а вона тікати. Колотнечу зняла, а коли менти наспіли – маніяка вигадала. Не казати ж їм правди! А лягаві раді старатися. Серійного вбивцю спіймали! Так усе було?

Ігор натиснув на гальма. Машина зупинилася коло узбіччя.

– Одного не збагну, – вів далі я. – Якого біса ти її взявся відмазувати? Гаразд, признається вона, що збрехала. Юрка доведеться звільнити, а вона матиме неприємності. Тільки тобі що до того? Чи Юрко тобі заважає чимось і ти хочеш його втопити, чи?…

– Заткнись, – коротко кинув Ігор і повернувся до мене всім тулубом. – Тепер я говоритиму, а ти слухай уважно. Я не хочу, щоб моя подруга мала з цим клопіт. Чому – хай тебе це не турбує. Те, що ти наплів Мухтарові, – туфта. Граєш відбій – і в наших краях більше не з’являєшся. Хоч тобі й самому не захочеться: вдруге морочити собі яйця Мухтар не дозволить, тож дорога туди стопудово тобі буде заказана. Ясно?

– А якщо я далі розслідуватиму справу? Якщо я доведу свою правду, якщо менти сядуть маком, а твоя дівка опиниться під слідством, тобі запросто можуть співучасть приписати. Що тоді?

– «Тоді» не буде. Буде «зараз».

Ніж у його руці з’явився, немов із повітря.

Лезо застигло за кілька міліметрів від мого горла.

Я мимоволі відсахнувся і стукнувся головою об скло дверцят.

– Віриш, що я тебе зараз упораю, викину трупа в лісі – і вбивцю твого ніколи не знайдуть? – Він зняв лезо на рівень очей. – Або очі повибираю й кину тут, просто на дорогу?

Мені дуже хотілося замружитися. Я навіть блимнув очима, але потім нахабно втупився навіть не у вістря, а просто в Ігореві очі.

– Чого витріщився? Віриш чи ні?

Дивуючись власному спокоєві, я відвів його руку з ножем трохи вбік. Він теж явно здивувався: його рука опустилася на рівень мого живота, а вістря легенько кольнуло мене.

– Вірю. Ткнеш зараз у живіт кілька разів, кинеш у кущах, до ранку дуба дам, якщо не знайде ніхто. Та невже дівка варта того, щоб через неї таку статтю на себе вішати? Не розумію я…

Ніж зник.

Я не втримався й зітхнув полегшено. Ігореві сподобалася така реакція, і взагалі тепер він дивився на мене з якоюсь жвавою зацікавленістю.

– Гаразд, – промовив він. – Вилазь.

Не намагаючись заперечувати, я вибрався під дощ. Машина розвернулася, і дверцята з боку водія прочинилися.

– Я тебе попередив, придурку. Граюся з тобою востаннє. Мене не оминеш, ідучи до Мухтара. А нишпоритимеш далі – пошкодуєш. Це я тобі обіцяю.

Стоячи посеред шосе, зіщулившись і глибоко запхавши руки до кишень куртки, я проводжав поглядом задні вогні машини, які швидко віддалялися від мене.

Хвилин із двадцять я впевнено й бадьоро чимчикував трасою. Потім удалося зупинити машину «ЗІЛ», яка невідь-чому о такій порі їхала до міста. Водило, чолов’яга років сорока, підібрав мене з жалю, і я посилив його святі людські почуття, розповівши зворушливу й одночасно трагічну історію про те, як до моєї подруги-медички повернувся з зони брат-бандюга, як я йому не сподобався і як довелося чесати пішки в ніч. Водило обматюкав хвойду і її кримінального родича, висадив мене неподалік центру, бо в середмісті вантажівкам їздити заборонено, і великодушно відмовився від грошей.

Додому я дістався таксівкою. Цього разу мені теж пощастило – таксист повірив, ніби гроші, що їх я запропонував йому, – вся сума, яку я мав при собі.

Юлька, як і обіцяла, ночувати не з’явилася. Хоч була вже майже перша година ночі, я все ж таки надумав узяти ванну. А поки вода набігала, їв вуджену курку і думав, чи зможе Ігор стати мені на заваді. І як з ним тоді боротися.

Припустімо, він справді хоче тільки вигородити свою подружку, а більше його ніщо не обходить… Стоп-стоп… Тут не лише в подружці річ! Усе просто: якщо її притиснуть, вона ні до кого іншого, як до нього, Ігорка, не побіжить під крильце. І, за логікою, приведе до нього лягавих. Він може відхреститися від неї, вона ж – ніколи. Розлютиться, і якщо він, падлюка, кине її і не захоче рятувати, то запросто втопить його. Скаже: оцей навчив на Юрка-бармена наговорювати. А коли менти перевірять «оцього» – довідаються, на своє щастя, що то бандюга середньої руки. Такого радо запакують. Словом, ніякого кохання тут і близько нема…

Далі. Чим, рятуючи свою шкуру, Ігорко може загрожувати мені? Просто заріже чи застрелить? Надто по-дурному, а він хлопець не без клепки. Припустімо, вб’є він мене. Добре. І міліція почне шукати вбивцю: справу ж бо затерти не дадуть. Я не переоцінюю своєї значущості, але газета неодмінно зіб’є бучу. Де шукати, зрозуміють відразу: не секрет же, що я робив останнім часом. Якщо менти доберуться до Мухтара, той відразу розшолопає, звідки вітер віє, і того-таки Ігоря на амбразуру кине. Він має це розуміти, тому вбити мене отак знаскоку не наважиться. А от усунути від справи якось інакше – налякати, спровадити знову до реанімації – запросто! Тож життям не життям, а здоров’ям я, без сумніву, ризикую. Перспективи, звичайно, невтішні…

Умостившись у ванні з гарячою водою, я прикидав можливі варіанти, як він може мене налякати, аж поки розслабився так, що думкам було вже ліньки крутитися. А потім зі мною сталося те, чого не траплялося ніколи: я заснув у ванні і прокинувся від холоду – вода вистигла. На саму думку, що уві сні я міг сповзти і захлинутися, мене пересмикнуло. Я вискочив з холодної води наче ошпарений і несамовито розтерся рушником.

Уже лежачи в ліжку і намагаючись повернути перерваний сон, я дійшов висновку: треба зробити все, щоб Ігор не встиг ужити проти мене якихось заходів.

Отже, я мушу діяти швидше.

2

– І що ти пропонуєш?

Аллу мені вдалося перехопити на перерві між другою і третьою парами. Ми вмостилися в коридорі біля підвіконня. Я раз по раз зиркав на годинника – уже п’ятнадцять хвилин, як тривала прес-конференція, присвячена виставці малюнків учнів школи для обдарованих дітей. Зважаючи на те, що жоден такий захід ніколи не починався вчасно і що триває він не менш як годину, з Аллою я можу вільно розмовляти ще хвилин із п’ятнадцять.

– Події треба форсувати. Скільки тобі треба часу, щоб зіграти цю гру?

– Яку гру?

– Ну як же?… Ми ж говорили: вікно спальні, принада…

– Я розумію. Тільки, здається, мені цієї ролі не доручали.

Отакої! Напевне, боксери відчувають те саме, коли їм завдають нокауту.

– Почекай, а хто ж буде… теє… здійснювати…