Ігор. Без нього не обійшлося.

5

Полковник Мурашко хотів був укинути до рота льодяник, але передумав і заховав у кишеню кітеля.

– Ви знаєте, шановний Андрію Миколайовичу, що через вас я вчора мало не порушив заборони лікарів і не закурив?

– Чому через мене? Тут усе від вашої сили волі залежить…

– Саме тому я й заспокоюю нерви льодяниками. Тож моя сила волі при мені, і саме через це я розмовляю з вами по-доброму, дарма що відчуваю непереборне бажання притягти вас до відповідальності. Найкраще до кримінальної. Щоб ви парашу понюхали й педерастів у камері порозважали своїми казочками. Може, хоч це вас утихомирить.

– З якого це дива? Бо так хочеться начальникові райвідділу? Хоча… чому я запитую… У вас тут уже сидить один. Принаймні я знаю про одного. А скільки ще людей, про яких ніхто не знає?

– Так, справді. Ніхто ні в чому не винен. Ми тут сваволимо. За що ж ви так не любите міліції, Андрію Миколайовичу?

– Люблять жінок, батьків, хороші книжки, гарну музику, смачну їжу, природу. Нашу міліцію поважають або не поважають. Поважають того, хто заслуговує на довіру. А нашій міліції я не довіряю.

Задзвонив телефон. Мурашко не зреагував, дивлячись на мене, як мені здавалося, з жалем.

– Я не маю охоти дискутувати з вами на цю тему. Ви можете не любити міліції, але від дотримання законів це не звільняє.

– Цікаво, що ж я порушив?

– Хоч би й паспортний режим. Ви проживаєте без прописки.

– Її скасували.

– Хто? Гаразд, нехай не прописка. Нехай реєстрація. Але ви її не маєте, а це порушення закону. Я це легко доведу. Раз. – Полковник загнув палець. – Наймаєте собі квартиру без угоди про оренду. З ким ви там усно домовилися і кому платите – не важливо. Закону не дотримано. Клопіт матиме господар, який вас відразу вижене. Два. – Він загнув іще один палець. – Але поки це все адміністративні правопорушення. Згадаймо одну справу п’ятирічної давнини, а саме – вашу участь в одній кримінальній афері. Нехай ви збирали матеріал для статті, але ж мали контакт з рецидивістами, порушивши закон. А між іншим, слідство тоді було поверхове і багато на що прокуратура просто махнула рукою, бо саме ваші дії багато в чому допомогли органам слідства. Та зв’язок із організованою злочинністю… Яка різниця, кого там убили потім? Хто тепер пам’ятає? Такі справи часто спливають знову. З’являються нові факти… І строк давності ще не скоро вийде… Але це минуле… Тепер згадайте Наталку Кущенко. Вбили її не ви – це доведено. Але ж ніхто не довів, що ви її не зґвалтували! Нещасна дівчина, зґвалтована перед смертю… Хоча з вас поки що й незаконного проживання досить…

Полковник Мурашко домігся свого. Кожне його слово входило в мене, як цвях у живу плоть розіп’ятого під ударами холоднокровного ката бідолахи.

– Мовчите? Далі. Те, що ви тепер робите у студмістечку, теж суперечить законові…

– Я проваджу журналістське розслідування.

– А хто вам доручив це? Не чую! – Очі полковника хитро примружилися. – Ваш редактор уважає це за порушення трудової дисципліни. До того ж ми як державна структура можемо притягти вас до відповідальності за наклеп.

– На якій підставі?

– Спираючись на ваші публікації. На початок і їх досить. Сили нерівні. Процес виграємо ми. На газету накладемо штраф. Редактор буде не в захваті. Наслідки, думаю, зрозумілі. Вам це все треба? – Тепер він приязно й поблажливо усміхався. – І все через що? Через вашу бурхливу фантазію?

– Не така вже й фантазія це все… Після того, що ви мені тут наговорили, бачу: моя фантазія блідне проти вашої. Можна вас запитати про щось?

– Авжеж!

Вибалакавшись, полковник Мурашко з чистою душею поклав льодяника до рота.

– Хто вам доніс на мене?

– Не зрозумів…

– Хто нашептав про мій особистий інтерес у студмістечку, який вам не до вподоби?

– А чому хтось мав доповідати?

– Не думаю, що моя персона – об’єкт вашого постійного спостереження…

Мурашко з хрумкотом розгриз льодяника.

– Значить, так. Більше в нас розмови на цю тему не буде. Дізнáюся, що ти… – нарешті він уволив своє давнє бажання й перейшов на «ти», – і далі витинатимеш свої штуки, – усе, що я сказав, стане дійсністю. І ООН не допоможе. До побачення!

Я хотів іще щось сказати, але передумав, узяв підписану перепустку і вже коло самісіньких дверей не стримався:

– Якщо у вас така болісна реакція – значить, я на правильному шляху. До сьогодні мене ще гризли якісь сумніви, але тепер їх нема. До побачення!

До роботи я не дотерпів: примостився у скверику на мокрій лавці, дістав із сумки Валерчин диктофон – маленький, але потужний японський апарат – і перемотав запис. Сумка, звичайно, трохи приглушила звук, та все одно записалося навіть краще, ніж я сподівався. Голос полковника Мурашка впізнати можна…

Дуже цікава розмова в нас відбулася. Незле поговорили. Нормальний журналістський матеріал.

6

Коли я ввечері збирався йти з дому, зателефонувала Алла.

– Як справи?

– Знайшов тобі заміну. Зараз поїду до Мухтара. Обмаль часу лишилося. Сьогодні дещо сталося, треба швидше діяти. Мене, як співав Висоцький, сп’янив азарт.

– Вибач за вчорашнє.

– Я розумію. Зустрінемося сьогодні? Вдома будеш?

– Тому й телефоную… В усіх гуртягах – облави. Менти ходять по кімнатах із шостої ранку, перевіряють, хто нелегально живе. Сам розумієш, скільки таких… Тим, кого застукали, наказано звільнити кімнати протягом двадцяти чотирьох годин, а комендантам – простежити за цим. Коменданти казяться: їх же теж штрафують. Ще й нелегали хабарі тицяють… Бабці-вахтерки радіють: з’явилася можливість не пускати нікого без документів. Кажуть, раніше так було… Тож просто так тепер не зайдеш. Переказяться – і все втихомириться, гадаю… Тільки чого це вони наче з ланцюга зірвалися?

– Розберемося, – кинув я, бо вже знав відповідь.

Мурашко отримає бандероль на своє ім’я. Флешку. Копію запису й файл із варіантом моєї статті про залякування журналістів. Комітет у справах свободи преси, ба навіть політична опозиція за такий фактаж мені пам’ятник поставить. Полковник будь-що почне мене шукати – і тоді поговоримо знову. Мені набридло, що мене лякають.

До речі, про залякування. Тепер у нас Ігор на черзі…

7

Дуже добре, навіть чудово, що Мухтар і обидвоє Аликів сприймають усе як цікаву гру, котра хоч трохи урізноманітнює їхню рутинну бандитську житуху.

Очі їхні палають азартним вогнем. Їм хочеться якнайшвидше розпочати полювання. Точніше кажучи, риболовлю. Закинути вудку з принадою-живцем і чекати, поки клюне. Хай там як, але перший час підтримуватимуть мою затію. Я був чомусь упевнений: тих п’яти днів, що я маю, замало для того, щоб риба ковтнула принаду, але відступитися було б дурницею.

Трюк із диктофоном спрацював, але не зовсім так, як хотілося. Мурашко телефонував і не добирав слів на мою адресу. Казав, що навряд чи хто з місцевих наважиться слухати цю «музику», а коли я пообіцяв, що її можуть прослухати там, де зацікавлені в тому, щоб його, тобто Мурашкове, місце посіла інша людина, він пояснив, що закони я все одно порушую і йому нескладно буде це довести. Хай там хто сидить у чиєму кріслі, а я однаково матиму страшенний клопіт. І мій редактор теж.

Звичайно, якусь фору він мені дав, але на мого шефа і далі тиснутиме. Відтепер із іще більшою силою. Тому Чечель мусить на якийсь час спровадити мене з міста. Але п’ять днів я все-таки маю. Це мої дні, мій мізерний шанс довести свою правду.

Після розмови Маленький Алик запропонував випити. Великого бажання я не мав, але відмовляти не хотілося. Тож, хильнувши з чемності сотку, я під якимось приводом попрощався.

Ігоря я помітив у фойє і впевнено підійшов до нього. Пообідати сьогодні не вдалося, тому сто грамів на голодний шлунок розпалили мене, додавши сміливості.