– Здоров! – рук із кишень куртки я не виймав.

– А ти впертий, – промовив Ігор без здивування чи захоплення.

– Мухтар знає, що ти стукаєш ментам?

Коли я в чомусь упевнений, то відчуваю це.

А відчуття в мене ось які: ніхто, крім Ігоря, не зацікавлений у тому, щоб менти довідалися про мої спроби самотужки знайти маніяка в нетрях студмістечка. Знаючи ситуацію, Ігор усе зважив точно: менти візьмуть мене за барки і якимось чином репресують. Коли так, то розслідування припиниться і його особа буде в безпеці. Поінформувати начальника районного відділу внутрішніх справ можна кількома способами. Іти до нього офіційно – цей варіант я відкинув одразу. Розповісти комусь із працівників правоохоронних органів – найімовірніше. Опер швидше повірить тому, з ким спілкується повсякчас. Отже, Ігор має якогось знайомця-мента.

– Що ти мелеш?

– Гадаю, знайомства твої в ментурі не надто впливові. На рівні дільничного. Якби ти справді мав серйозні зв’язки, то не бздів би так. Але досить і дільничному стукнути, щоб інформація пішла вище. Звісно, я можу помилятися щодо дільничного. Це може бути і якийсь оперок із райвідділу. Так чи так, але все одно серед лягавих є той, кому ти час від часу стукаєш і хто може стати тобі за громозвід, а коли треба, то й застерегти від усяких неприємностей. Як думаєш – Мухтарові це сподобається?

Ігор скреготнув зубами, але стримався.

– Звісно, якусь частину місцевих ментів купив Мухтар. Тільки він їм платить як персоналові, а ти стукаєш. І він навряд чи від цього буде в захваті. Шептун рано чи пізно викаже свого хазяїна. Чи ти не згоден?

– Не бери мене на понт, придурку, – процідив крізь зуби Ігор. – Навіть не пробуй.

– Я знаю, що муситиму відповідати за свій базар, коли щось станеться. Можливо, мої доводи здадуться непереконливими, і тоді мені буде непереливки. Але ти лишишся під підозрою, бо диму, сам знаєш, без вогню… Хіба довірятимуть тобі, як раніше?

Він мовчав, чекаючи, напевне, що я говоритиму далі. Але я мовчки розвернувся й пішов до виходу.

Цікаво, про що він тепер думає? І чи побіжить до когось зі своїх заступників – офіційних чи таємних?…

Юлька

1

Пізніше я зрозумів, що мокрий сніг тільки посилив мої емоції.

А тим часом я щулився на автобусній зупинці у студмістечку і подумки лаяв себе за те, що не взяв парасоля. От завжди так: тягаєш його з собою – дощу нема. Та тільки-но викладеш із сумки – потрапляєш під зливу.

І все одно Юлька – в розстебнутому білому плащі й туфлях. Підбори цокають по асфальту гучніше від револьверних пострілів. Простоволоса, руки в кишенях, під плащем – міні. На тлі мокрого снігу вона мала вигляд справжньої фотомоделі.

На Юльку як на жінку особливої уваги я давно вже не звертав, бо мені були добре відомі всі вади її фігури. Але сьогодні, побачивши, як вона у своєму розстебнутому плащі прямує до мене, відразу забув про те, що знаю цю молоду жінку мов облуплену близько п’яти років. Тротуаром, не звертаючи уваги на сніг, твердо йшла стовідсоткова, упевнена в собі, шикарна – не гарна, бляха-муха, але шикарна! – жінка, що знає ціну собі і всім довкола. В Юльці живе актриса, і сьогодні я це визнав.

Максим під ручку зі своєю неохайною і без смаку вдягненою дружиною стояв під парасолькою, однією на двох. Я тупцяв під мокрим снігом понад годину, перш ніж вони з’явилися на зупинці. Тоді я дав знак – Юльку машиною відвезли на кілометр далі й висадили. Вона виринула з-за повороту й рушила просто до автобусної зупинки. На неї важко було не звернути уваги, і голови понурих потенційних пасажирів майже синхронно повернулися в її бік. Спочатку дивилися з цікавістю – здається, дівчиську до лампочки мерзенна погода. Потім – я не бачив цього, але голову дам собі відтяти, коли це не так! – хлопці витріщилися на Юльку захоплено, а дівчата – з погордою і заздрістю. Я вчепився поглядом за Максима і відчув його напругу.

Та мізансцена, що розігралася на моїх очах, за будь-яких інших обставин не привернула б нічиєї уваги. Власне кажучи, нічого екстраординарного не сталося, але я бачив, що Максим, зиркнувши в бік принади, відвернувся й демонстративно, навіть якось неприродно, втупився в бетонну огорожу навпроти зупинки, за якою розташовувалася військова частина, а його дружина, скосувавши на Юльку, ще щільніше притислася до чоловіка, міцніше стисла його руку і, здається, звела на коханого сповнені вдячності очі.

Шкарадо, ти знову підганяєш задачку під відповідь?

Та ні ж бо! Він клюнув! Ще не ковтнув, а так, покльовує, коли вже зовсім переходити на рибальську термінологію. Клюнув! Клюнув!

Тим часом вистава йшла відповідно до сценарію. З-за повороту браво вилетіло зелене «вольво» і так само браво пригальмувало якраз коло Юльки. Вона ще проходила гальмівний шлях машини, коли Алик вистрибнув навперейми, а за мить з боку водія з’явився й Маленький Алик. Обидвоє не приховували того, що ображених вони лише вдавали.

– Е, красуне, зажди, послухай!

Юлька, не стишуючи ходи, грудьми протаранила руку-шлагбаум.

– Ображаєш, слухай! – вигукнув Алик. – Нормально все буде, е!

Якщо Юлька така з усіма своїми численними кавалерами, то я їх розумію. Тепер я подумки лаяв себе, бо класну, бляха, жінку свого часу проґавив…

Юлька зупинилася й розвернулася. Поли її плаща напнулися, неначе вітрила.

– От дістав! З тобою легше поїхати, ніж від тебе відчепитися! До центру!

Ліве плече зовсім не театрально штовхнуло Алика в груди, підбори процокали до машини, гучно хряснули, зачинившись, передні дверцята – і білий плащ, здавалося, заповнив собою весь салон.

Маленький Алик миттю опинився за кермом, а Алик заскочив на заднє сидіння мало не на ходу. «Вольво» зірвалося з місця, наче на сигнал зі стартового пістолета. Машину проводжало довге багатоголосе зітхання. Чоловічий голос у натовпі нестримно матюкнувся. Така реакція – як оплески. П’ять балів!

Максим нахилив голову й торкнувся губами скроні своєї дружини, яка – не здалося мені, не здалося! – ще щільніше притислася до нього.

За п’ять хвилин під’їхав автобус.

2

Події вечора того-таки дня і двох наступних днів мені переповіла Юлька, бо я не мав змоги спостерігати за ними і брати в них безпосередню участь. Я лише придумав щось на зразок сценарію для театру одного актора – Юльки. Обидвоє Аликів і ще купа народу виконували другорядні, суто декоративні ролі. Таких у ремарках називають «школярі й містяни».

– Він хворий, Андрійку, я тобі кажу! Не знаю, маніяк він чи ні, але те, що в нього з довбешкою негаразд, – це правда. В усякому разі, нормальні люди на речі простіше дивляться. Отож, хильнула я кілька грамів, щоб запах був, Алика під руку – і просто в його кімнату кулаком тарабаню. Сам двері відчинив і – по писку видно – впізнав мене. Його аж перекосило! Я, як і домовлялися, кажу йому, що шукаю барменів. А він зиркнув на мене, наче променем з гіперболоїда інженера Гаріна пронизав. І відразу двері зачинив! Ми з Аликом тарабанимо в Сашкову кімнату. Погаласували трохи. Гармидер на весь поверх! Коротше кажучи, відчинили нам… Там уже все приготували, народ зібрався, погуляли – майже як насправді. Ніби не навмисне, щоб Максика твого роз’ятрити, а наче так треба. Ну, скажу тобі, хлопці пристойно поводилися, пішли тихо, щоб ніхто не чув, що розходяться. Покинули кімнату мені… Вранці в умивальні я натрапила на його жінку. Уяви, вона відвернулася від мене! Тоді мене вже остаточно злість розібрала, і я серйозно вирішила їх дійняти… Сашко-бармен зранку, як і годиться, до наших друзів постукав і делікатно так попросив: дівчина, мовляв, увечері по ключ зайде – передайте, будь ласка, а то нема більше в кого залишити… Взяв Максик ключ, зубами скреготнув, але куди діватися! Я ввечері з’явилася – він мені ключа мало не в очі кинув. Ну, й почалося потім, аж самій весело. Надвечір народу в кімнату набилося – до гибелі! Пацани гаратали, наче табун мустангів. Коротше кажучи, бордель зображали дуже активно. Щоранку я з усіма віталася в умивальні, старанно вдаючи страшне похмілля. А третього ранку Валя, Максимова жінка, зазирнула туди, побачила, що я вмиваюся, – і вийшла. Не може вона в одному приміщенні з такою, як я, пику свою товсту вмивати! Не знаю, хочуть вони мене, таку погану, вбити чи ні, але те, що вони мене терпіти не можуть, – цього ми домоглися. Знаєш, ніколи не думала, що людську злість можна фізично відчувати… Проходжу повз цього Максика – він очі відводить, але відчуваю: дивиться в спину, неначе штовхає поглядом. У мене спина навіть чухатися почала, їй-богу! А вчора ввечері я таке встругнула. Бачу – іде ця парочка під ручку в гастроном. Я пішла за ними. Макарони купують. Вона його макаронами годує. З рибними консервами. Щодня пакети з-під макаронів викидають і порожні бляшанки, кілька в томаті чи сайра. Їй чи готувати ліньки, чи вона не вміє. Гаразд, це не важливо. Почекала трохи, покрутилася, щоб мене помітили, а потім підступила – і жвавенько так обидвом: «Привіт, сусіди! Позичте грошей до вечора, на шампанське не вистачає!» Такий цирк вийшов, я тобі кажу! На чотири ока – луп-луп! Роти пороззявляли, перезирнулися і хором: «Нема нічого!» Я плічком знизала й пішла до виходу, а за спиною почула, як Максик голосно вишептав матюки на мою адресу. Не скажу, які саме, але тобі буде неважко здогадатися. Ну, нічого. Вона йому пробачить: він уголос висловив те, про що вона думала. І це тільки дещиця того, що я вичитала з їхніх очей. Цікаво, як далеко ми зайдемо з такими витівками? Взагалі-то будь-якій людині можна так допекти, що рука сама до зброї потягнеться. Мене якось один чолов’яга так дійняв своїми домаганнями – вбила б гада, їй-богу!.. І Максик наш готовий мене вбити. По очах бачу. От тільки що нам з тобою це дає?