Гоша задовольнив прохання і навіть тицьнув їй цигарку до рота. Я взяв Юльчину долоню в свою – вона була холодна і справді тремтіла.

– Як ти?

– Він висунувся просто на мене… Тихо, як примара. – Голос її теж тремтів. – Хлопці пройшли, він, напевне, цього й чекав… Схопив за плечі, щось сказав… Я перелякалася й не зрозуміла… Ані втекти, ані крикнути… Я читала в книжках, що таке буває… Мені страшно…

– Нічого, тепер він наш! – Алик діловито потер руки. – Облазимо всі поверхи. Коли треба, то й кімнати перевіримо. – Явно хизуючись, він розстебнув шкірянку, дістав з-під пахви пласку «берету», витяг нащось із неї обойму, а тоді загнав її назад і сховав зброю до кобури. – І жодна сука писнути не насмілиться! Якщо не знайдемо – тут стояти будемо. Вихід один. Повз нас не проскочить. Хіба що під негра замаскується.

– На. – Маленький Алик простяг мені викидного ножа. – Піде на тебе – ріж сміливо.

– Іди додому й нічого не бійся. – Я погладив Юльку по щоці. Здається, за ці дні я в неї закохався.

Вона замотала головою.

– Сама не піду. Я на вас тут чекатиму…

– Боятися нема кого, – повторив я, сам дивуючись своїй упевненості. – Іди, замкнися в кімнаті і спробуй заснути. Гаразд?

Вона кивнула і рукою, що й досі тремтіла, струсила попіл з цигарки.

– Ходім його шукати, хлопці! – нетерпляче гукнув Гоша, виказавши загальний настрій.

Доброго полювання…

4

Відповідно до проекту, на кожному поверсі було два жилі крила, сполучені прохідним коридором. Тобто до кожного крила мав би бути свій вхід, але ліві двері чомусь були забиті зсередини. Тому ми розділилися на пари вже на другому поверсі, перевіривши заздалегідь, чи не ховається Макс під сходами коло забитих дверей. Я й Алик пішли обшукувати ліве крило, Гоша з Маленьким Аликом – праве. Прохідні коридори домовилися обстежувати разом.

Усюди стояла напівтемрява. Тишу зрідка порушувало шаркання кроків. У блокових гуртягах, на відміну від коридорних, життя не таке помітне.

Отже, полювання почалося.

Алик з пістолетом у руці, а я з ножем повільно рушили вузьким коридором.

Кухня. Нікого. Тільки чайник на плиті. Зазираю за двері – купа сміття коло сміттєпроводу.

Ідемо далі.

Алик зникає в першому блоці. Я, не зупиняючись, посуваюся далі. Штовхаю двері з написом «Пральня». Світла там немає, але й людей теж.

Далі – блок. Заходжу. Чотири кімнати, вмивальня, душова, нужник. У душовій – нікого, а в туалеті хтось є. Чекаю. Шум спущеної води – і з’являється в’єтнамець у спортивному костюмі. Встигаю сховати за спину ножа, але вигляд у мене все одно придуркуватий. Задкуючи, виходжу.

Алик уже заходить до іншого блоку. Те саме роблю і я. З душової долинає тоненький жіночий голосок, що співає незрозумілою мовою. Зазираю до туалету і виходжу. Алик чекає на мене.

Ідемо вище.

Третій поверх. У коридорі – наші партнери. Ми рухаємося напрочуд синхронно. Тут трошки світліше. Ми так само обстежуємо наше крило. Нікого.

Четвертий поверх. Звідкись згори шириться жахливий сморід, і що вище ми сходимо, то відчутнішим він стає.

На шостому поверсі сопух обволікає нас так густо, що, здається, його можна навіть помацати. Незабаром ми виявляємо і його джерело: на кухні в’єтнамці смажать оселедця. Але попри важкий дух ми обшукуємо це крило з такою ж ретельністю, як і попередні. Результат той самий.

Сьомий поверх. Нікого.

Шанси зростають, як сказав би Остап Бендер.

Восьмий поверх. Двері в пральню зачинено. Алик пожвавився, та я вчасно зупинив його ногу, що от-от мала завдати удару, – двері забито ззовні. Далі порожньо.

Останній поверх. Я стиснув руків’я ножа міцніше. Є ще дах, але це потім. Тут на поверсі темно. Темно і в прохолодному коридорі. Алик черкає сірниками. Я напружуюся. Пусто. Ми повільно просуваємося коридором. На кухні самотньо горить конфорка.

Нікого.

Ідемо далі. Алик дихає поруч. Раптом віддих зникає: напарник метнувся обстежувати блок. Ступаю кілька кроків і завмираю. Спереду щось рухається. Обережно, невпевнено, просто на мене. Хочу вигукнути «хто тут?», але тільки хапаю ротом повітря. Усі слова застрягли в горлі. Спокійніше, Шкарадо. Ступаю крок ліворуч і загороджую собою коридор. Людина вже майже впритул наблизилася до мене. Відчуваю, що треба гукати Алика, і, як не дивно, мені це вдається:

– Сюди!!!

Просто переді мною на підлогу з гуркотом падає якась посудина. Найімовірніше, каструля. Алик уже поряд. Спалахує сірник. У стінку втискається переляканий негр. Крик із темряви в самісінький писок кого хочеш налякає. На підлозі справді валяється каструля, він навпомацки пробирався з нею на кухню. Алик копнув ногою каструлю й виматюкався. Негр шурнув у свій блок. Хряпнули двері.

– Чого верещиш?

– Я думав…

– Думав він! Матері твоїй!.. Ходи далі!

За десять хвилин останній закапелок гуртожитку був обстежений. Або Макс ховається в якійсь кімнаті, або причаївся на даху.

– Добре, ходімо донизу, – скомандував Алик.

Я не бачив у темряві коридору його обличчя, але з голосу відчув: він не зовсім упевнений в тому, що ми чинимо правильно.

Поволі спускаємося. Десь між п’ятим і четвертим поверхами я ступив на щось слизьке і мало не загуркотів сходами. На щастя, я вчасно встиг схопитися за бильця. Алика це чомусь насмішило. У прохідному коридорі на нас уже чекали Гоша й Маленький Алик.

– Що робитимемо далі?

Гошине питання цікавило всіх. Алик почухав заросле підборіддя. Кавказьке самолюбство, певна річ, нікому не дасть отак просто відступити.

– Зараз щось придумаємо. – Алик витяг із кишені пачку сигарет. – Хай там як, повз нас він не міг прошмигнути. Тут він десь.

Усі троє вже давно поховали зброю, тільки я замислено грався ножем, раз у раз ховаючи лезо, а потім знову натискаючи кнопку.

Клац!

Щось мені в цьому всьому не подобалося.

Клац!

Не міг він не залишити собі виходу.

Клац!

Не міг свідомо загнати себе в глухий кут.

Клац!

Чомусь він побіг не додому, а сюди…

Клац!

Певна річ, удома в нього кохана жінка. Не може ж він – клац! – привести до неї своїх ворогів… Але ж і попадатися він не має наміру.

Клац!

Цигарки дістали вже всі троє. Алик витер сірника, але прикурити не встиг: вогник згас на півдорозі до цигарки. Вилаявшись, він запалив іще один. Цей теж згас.

Ми стояли якраз на протязі. Я вже давно звернув на це увагу і ступив кілька кроків убік. На майданчику між першим і другим поверхом у вікні не було шибки. Вітер дув саме звідти. От і гуляють протяги…

Вікно… Протяги…

Раптом я все зрозумів.

Але на пояснення нема часу.

Треба негайно діяти.

Я злякався на саму думку, що вже запізно. Цей страх підстьобнув мене, наче удар батогом. Кількома стрибками я досяг вікна, скочив на підвіконня. Ніж у руці заважав, і я пожбурив його кудись у куток. За спиною хтось вигукнув щось, та я не мав часу розмінюватися на всякі дрібниці. Холодний вітер метнув в обличчя краплі дощу.

Я замружився.

Почасти ще й для того, щоб перебороти страх висоти, який пробуджується в такі хвилини. Висота невеличка, але я й у басейні завжди замружуюся. Навіть коли плигаю з півметрової тумбочки. А тут метри три-чотири… Треба добре відштовхнутися…

Я стрибнув.

5

М’яка від дощу земля стала мені за спільника: приземлення було вдалим. От тільки рівновагу втримати не вдалося – я завалився набік.

Скочив і знову мало не гепнувся. Світло з вікон струмувало додолу, і я завважив ум’ятину в землі. Отже, Макс приземлився тут. Можна й не встигнути.

Уперед!

Інстинкт підказував мені, куди бігти, і я мчав, не розбираючи дороги. Кілька разів я падав у грязюку, забруднившись із голови до ніг. На бігу інстинкт поступився місцем твердій упевненості в тому, що здогади мої правильні і що я, ідіот, який устиг дізнатися про Макса майже все, мав би передбачити й цю дрібницю, розкусивши його план. Тепер я мушу виправляти власні помилки.