Але я мав змогу переконатися: Макс хитрий і небезпечний супротивник. І не спіймали його досі тільки тому, що не хотіли ловити, що розумні супротивники не для наших героїв розшуку. Їм би алкаш, бабця-торговка з ковбасою й цигарками або пацан-бандит із явно тупим писком.

Сьогодні я мушу здогадатися, як і звідки нападатиме Макс.

А що, як попередити міліцію?

Ні, це неможливо.

Попередити всіх учасників операції? Її можна зірвати. А саме тепер, коли я допив горілку, на зміну паніці з’явився азарт. Я тебе переграю, мерзотнику! Ти в мене кров’ю вмиєшся!

Спокійніше, спокійніше…

Я викрив тебе, Максику. Добряче подумав і викрив. Знав, де шукати й кого шукати. Значить, я тебе знаю як облупленого. І зможу, коли натужуся, вгадати, як ти діятимеш і звідки нападатимеш.

Треба ще випити. Горілка тепер майже не п’янить. Коли людина знервована, завжди так.

Але думку про те, що все може зірватися, ніяк не вдавалося відігнати. Тільки вона й крутилася в голові.

2

Час пролетів швидко, і близько дев’ятої нарешті з’явилася Юлька з ескортом.

Обидвоє Аликів скидалися на королівських пажів. Уся трійця напружена – це помітно й у напівтемряві бару. Мисливці в джунглях, що кожної миті чекають нападу тигра, слухають джунглі і здригаються від найменшого шереху. Навіть коли вітер торкається верхівок пальм…

Ні, їм нічого не можна говорити. В усякому разі, Юльці. Вона й без того наче струна, хоч до вчорашнього дня ще бадьорилася. Дізнається про все – злякається остаточно. А гарячі кавказці теж можуть не витримати. Ні, я мовчатиму. Я здогадуюся, що може на нас чекати. Я вже спокійний. Усі на своїх місцях, і я готовий діяти. Зі мною, Максику, твій номер не пройде.

Пів на десяту.

З’явився всюдисущій Гоша і, не приховуючи стурбованості, крикнув мало не з порога: «Ну, як там?» Алик покрутив пальцем коло скроні. Юлька мерзлякувато пересмикнула плечима. Взагалі, ця вся компанія явною нервозністю привертала загальну увагу. Хоч усі вони сиділи в різних місцях, неважко було здогадатися, що затівається якась незрозуміла гра.

Гоша, з гуркотом відсунувши стільця, вмостився коло мене. З таємничим виразом на обличчі повідомив, що Алла сьогодні ночує в якоїсь подруги на квартирі. Заговорив ще про щось, наче набивався, щоб я попросив його показати, де він ховає газовий пістолет, якого йому хтось там привіз аж із Німеччини. Я порадив йому заткнутися. Він не образився й пішов по каву.

Десята.

Усі змовники майже синхронно глянули на годинники. Той, на кого ми чекали, не з’явився. Зрештою, цей варіант ми також передбачили, і, здається, Юльку б задовольнив саме він.

Минуло ще десять хвилин. Його немає…

Двадцять…

Двадцять п’ять…

Тридцять…

Я повернув голову до світла, щоб іще раз глипнути на годинника, а коли знову кинув оком на двері, то побачив, як Макс заходить до бару. Зупинився. Роззирнувся. Я стежив за його поглядом. На якусь мить наші погляди перетнулися, і тільки тепер у мене промайнула думка: а чи знає він мене на обличчя?

Макс неквапом наблизився до прилавка. Звичайний собі хлопець. І вдягнений звичайно, як сотні його ровесників. Сумка через плече. Він пройшов повз мій столик, і я відзначив – здоровий бугай. І не за спортивною міркою, а від природи. Є в ньому щось від стихійного лиха. Неприборкана тваринна сила.

Коло прилавка він довго не затримався. Запитав про щось бармена і ще раз роззирнувся. Юлька чекально витріщилася на нього, але Макс тільки зачепив її поглядом і посунув – не пішов, а саме незграбно посунув – до виходу.

Не стримавшись, я зірвався з місця й кинувся за ним, але на вулиці його не було. Він зник, немов розчинився у вогкому від дощу повітрі. Відразу ж за мною вибіг Гоша й закрутив головою на всі боки. Того, що Макс просто розвернеться й піде, ми не передбачили. Вкотре за сьогоднішній вечір мене пойняла розгуба.

Я, а слідом за мною й Гоша повернулися до прокуреного бару. Обидвоє Аликів саме прямували до виходу. Юлька йшла за ними, але, на відміну від усіх нас, не поспішала.

– Що? – виплюнув запитання Маленький Алик.

– Фігня якась! Наче крізь землю… – відказав я.

– Тут щось не так…

Я й без Алика знав це.

Знав і боявся, що Макс знову обдурив усіх, що розіграна щойно мізансцена – частина якогось хитромудрого плану. З жахом я помітив, що не контролюю свого тіла і його трусить дрібними ганебними дрижаками.

Нерви.

– Діймо так, наче він не з’явився. – Алик, щоб пом’якшити акцент, говорив повільно, і його настанови зовсім не були схожі на уривчасті загади командирів, та все ж таки те, що він казав, не підлягало обговоренню й мало категоричний характер. – Ходімо стежкою через сад і стадіон до його гуртяги. Там видно буде.

3

Ліхтарі не світилися, а туди, куди ми прямували, не доходило навіть світло з вікон будинків.

Стежка, якою ми йшли, перетинала студмістечко навскоси і неабияк скорочувала шлях, дарма що вела тепер через мокрі, а в суху погоду – через запорошені кущі бузку. Ми всі добре знали цю стежку й не збивалися з неї навіть у темряві.

Попереду ступали Гоша з Маленьким Аликом. Вогники їхніх цигарок були маяком для Юльки, яка йшла метрів за двісті від них, удаючи з себе самотню дівчину, що поспішає додому, а її білий плащ не давав мені з Аликом утратити її з поля зору. Ми трималися метрів за триста позад неї.

Удалині замаячів обгороджений двометровою сіткою футбольний майданчик, що його пишномовно називали стадіоном. Треба було обійти його, а там до потрібної нам гуртяги – палицею кинути.

У міру того як білий плащ наближався до стадіону, тремтіння в моєму тілі посилювалося. Більшу частину дороги вже пройдено. Лишилося обминути огорожу, а далі – відкрита місцевість. Там Макс не насмілиться напасти. І якщо сьогодні нічого не станеться, то за день-два всі зітхнуть спокійно й охолонуть до цієї безглуздої гри.

Отоді Макс і здійснить свою погрозу.

В тому, що він не кидає слів на вітер, я не маю ніякого сумніву. Він вижде, поки вщухнуть пристрасті, а тоді завдасть удару. Але як довести це всім іншим? Певен: Юлька мені повірить відразу. А це найгірше. Вона злякається – і все. Кінець. Не буде принади, і я не зможу впіймати його ніколи…

Алик смикнув мене за рукав і присів. Інстинктивно повторюючи його дії, я глянув уперед, щоб з’ясувати причину такої поведінки.

Захопившись усякими ідіотськими думками, я не помітив, звідки саме ступила навперейми білому плащеві темна постать. Здається, Юльку про щось запитали. Через шум дощу та вітру в листі, що досі якимось дивом висіло на деревах, а також через незрозуміле калатання у вухах я не розібрав слів. Алик шарпнувся з місця першим. Я, мало не послизнувшись на мокрій землі, кинувся за ним. Фігура побігла від нас, і тільки тоді заверещала пронизливим голосом Юлька.

Я, як завжди, недооцінив супротивника.

Зовні незграбний Макс біг швидко й легко. Маленький Алик і Гоша вже летіли йому навперейми, але й тут він усіх обдурив – помчав не додому, до гуртожитку, а в протилежному напрямку і зник у під’їзді найближчої дев’ятиповерхівки. Тут жили переважно студенти-іноземці. Блокова система, ліфт, певна річ, не працює. Коли ми залетіли до коридору, Макса ніде не було видно. Нікого взагалі не було. Тільки бабця-вахтерка вирячила на нас очі.

– Куди він побіг? – обидвоє Аликів запитали це майже в унісон.

Вахтерка, яка воліла, очевидно, не заводитися з кавказцями, мовчки кивнула на сходи. Я зійшов на кілька сходинок угору й прислухався. Усе тихо. Кроків нема. Десь причаївся.

Алик піднявся сходами на один прогін – і теж тиша.

– Нікуди не дінеться. Ходімо перекуримо.

Юлька вже стояла на ґанку. Лампочка над дверима висвітлювала її перелякане обличчя.

– Знайдемо шакала, – повідомив Гоша, витягаючи цигарку.

– Прикури й мені. Руки трусяться, – попросила Юлька.