– Що в мені дивного було? П’яних цей Сердюк ніколи не бачив?

– Сам зателефонував… Ваша правда, він дійсно тоді на годинника глянув… І навіть точний час запам’ятав. Хоч як дивно, була саме друга ночі.

– Знову дивно! І чого йому все дивно?

– Експертиза визначила точний час смерті. Її душили приблизно тоді, коли ви сідали в машину. В нас чудові експерти і сучасна техніка.

Говорить, неначе інтерв’ю дає! Згадав, що з журналістом спілкується. З працівником засобів масової інформації. А може, перевірив мою особу по своїх каналах і дещо знає про мою коротку, але – хай їй чорт! – яскраву кар’єру кримінального репортера.

– Крім того, ми перевірили – вас справді не було в місті одинадцятого і двадцятого. – Слідчий Величко зітхнув і прикурив чергову сигарету. – І ще всякі нюанси, які дають підстави зняти з вас підозри. Як свідок ви, можливо, ще станете в пригоді… Хоч…

Він не пояснив свого «хоч», але я зрозумів, що з людини, яка нічого не пам’ятає, бо була п’яна, мов свиня, свідок нікудишній.

– Підпишіть отут і отут. І можете бути вільні.

Слідчий Величко говорив це з неприхованим жалем. І я не образився. Бо розумів його.

5

Мені страшенно хотілося взяти гарячу ванну і потім лягти спати.

Але я відчував потребу навідати свого вчорашнього товариша по чарці. Побачивши мене, Сєва дурнувато всміхнувся й заметушився:

– Слава Богу, а я вже тут думаю!.. Ну ж бо, теє, завалюйся… Шурки нема, пішла домовлятися про якусь там справу… Я її вранці не зустрів з поїзда, сам розумієш… Ми з тобою зараз горілочки… Нерви заспокоїмо…

Я стояв, спираючись на одвірок, і байдуже стежив за тим, як із холодильника на кухонний стіл перекочували ковбаса, сир, сало, солоні огірки і, нарешті, пляшка горілки «Мягков». Повна на дві третини. Чомусь саме ця почата півлітрівка остаточно відбила в мене охоту сідати за стіл і викликала незрозумілу відразу до всього, що відбувалося тої миті.

– Не буду я з тобою пити. Не хочу.

– Ну чого ти, чого ти! – загугнявив Сєва. – Я винен хіба, що ти… теє…

– Гаразд. Вивалюй.

– Ну, коротше кажучи, вранці Наталку двірник знайшов. – Сєва, як і слідчий Величко, намагався не дивитися на мене. – Упізнали її швидко. Сусідка по кімнаті сказала, що ввечері Наталка до подруги пішла. Мінти, певна річ, до Свєтки, а там я… Свєтка в крик, я з бодуна не тямлю нічого… Свєтка їм сказала, що Наталку проводжати мій приятель пішов… Тобто ти… Що мені було робити? Вони б мене забрали, якби я твоєї адреси не сказав… А ти ж Шурку знаєш… Пояснювати їй ці всі речі…

Логіка в його вчинках справді була залізна.

– Я, між іншим, загриміти міг.

– Хто тобі винен узагалі?!

– Дівчата вчора торочили про якогось маніяка… Знаєш що-небудь?

– Товкли всякі дурниці. Свєтка мені потім розповідала. Тільки, думаєш, я пам’ятаю? – Сєва зітхнув і почухав маківку. – Як ти викрутився? Що запитували?

– Тобі є різниця?! – У мене зовсім зникло бажання з ним говорити.

– Ну, як хочеш… Може, правда по кілька грамів?

– Шурка запах занюхає, скаже – алкаш. Бувай! Піду я…

6

Удома, лежачи нарешті у ванні, я думав, як мене зустрінуть завтра на роботі. Адже особу мою, звичайно, перевіряли. Редактор, без сумніву, поцікавився, в чому річ. Йому пояснили…

Мабуть, він так само пояснив тим мінтам, яким моє прізвище ні про що не говорить: відколи засновано «Міські новини», відділ криміналу тримається на матеріалах Андрія Шкаради. Сам Андрій Шкарада, тобто я, вирізняється з-поміж переважної більшості кримінальних репортерів тим, що продав успадковану від бабці хату в селі Патюти на Чернігівщині й цілеспрямовано витрачав десятки, двадцятки і навіть сотенні зелені купюри з портретами американських президентів на невеличкі премії міліційним операм та іншим людям, які допомагали роздобути інформацію.

Бабина спадщина швидко скінчилася, але наш відділ криміналу на той час мав стабільні джерела інформації. Тому «Міські новини» могли давати найповнішу інформацію про кримінальне життя Києва. Звичайно, всього ніхто за сто баксів не розповість, ба більше – все не завжди можна друкувати. Та хай там що, а нашим публікаціям довіряли. Тож і надалі я міг сподіватися на допомогу ментів. І навіть мав сяку-таку довіру серед криміналітету. Словом, я став популярним у певних колах кримінальним журналістом, не зміг вчасно зупинитися, загрався, втратив пильність, перестарався. Кілька разів, зловживаючи довірою редактора, підготував аж надто ризиковані публікації. Вже потім, у лікарні, я зрозумів: є такі шпарини в дверях, куди не бажано пхати свого цікавого носа, а коли вже запхав – мовчи собі. Добре, якщо за свою самовпевненість сам платиш…

Після того як до моєї дружини навідалися ті, чиї інтереси зачепила моя чергова сенсаційна стаття, після того як дві доби вона просиділа гола у вогкому підвалі, немає нічого дивного, що вона пішла від мене без жодного пояснення. Швидко знайшла перспективного іноземця і гайнула якнайдалі від цього всього криміналу.

Ну, а я… Що я?… Була розмова з шефом. Він усе зрозумів. Перетасував працівників у редакції. І тепер колишній кримінальний репортер пише про відкриття виставок та театральні прем’єри. Зрештою, культура – теж непогано. Тут такі пристрасті – крутіші за блатні розбірки… І по голові митці один одному теж цілком можуть дати. Коротше кажучи, час минув. Усе почало забуватися. До сьогоднішнього ранку.

Нині ж я відчув, як десь усередині ворухнулося щось давно забуте. Поволі, як ведмідь після зимової сплячки, прокидається колишній юнацький азарт, неприборкане і небезпечне бажання запхати голову у вир подій, що відбуваються у студмістечку, де я прожив свого часу п’ять років. Воно бачило все. Будь-які прояви юнацького незрілого божевілля.

Крім серійного маніяка-вбивці.

Робоче місце 1

1

– Ганьба п’яниці і бешкетникові, – без усмішки привітав мене Володька Ситник – заввідділу культури, мій безпосередній начальник.

– Уже всі знають? – Я потис йому руку і під осудливим поглядом Тітоньки Коняки вмостився на краєчку свого робочого стола.

Узагалі-то Тітоньку Коняку звали Алевтина Матвіївна Бойко. Таких, як вона, серед київських журналюг можна перелічити на пальцях. Не в кожній редакції відділ спорту очолює жінка, до того ж колишня спортсменка. В журналістику вона прийшла з легкої атлетики. Якщо зібрати докупи всі чутки про неї, вийде досить повчальна історія.

Алевтина Бойко вперто посідала друге місце в чемпіонаті (тоді ще Союзу) з легкої атлетики серед жінок. Найімовірніше, це була її межа. Вище від себе, як відомо, не стрибнеш. Але самолюбство взяло над нею гору, і спортсменка почала захоплюватися всякими гормональними препаратами. Багато які з них були їй зовсім протипоказані. Тож її голос загрубів, а зовнішні риси почали втрачати жіночість.

Вона мало не догралася: її могли дискваліфікувати, спіймавши на допінгу. Але травма хребта під час тренування зачинила перед Алевтиною Бойко двері у великий спорт.

Якийсь час вона була в депресії. Кажуть, пила. І чоловік, відомий радіожурналіст, розлучився з нею. Згодом екс-спортсменка опанувала себе. Вона так і не вийшла заміж удруге, що, зрештою, і не дивно. Коли я вперше побачив Алевтину Матвіївну, це була істота середнього роду: коротка стрижка, величезні окуляри в жахливій оправі, аніякої косметики, джинси, незмінна сигарета, затиснута в тонких губах. Пересувалася вона мало не маршовим кроком, усміхалася вкрай рідко. Але справу свою знала чудово. Як до професіонала претензій до неї ніколи не було. Хто охрестив її Тітонькою Конякою – невідомо, одначе прізвисько підходило ідеально.

Ще не так давно її відділ працював в окремому кабінеті. Але через фінансову кризу і все таке кілька кабінетів на нашому поверсі віддали в найми якимось незрозумілим бізнесменам. Під офіс. Своїх працівників, певна річ, потіснили, тож відділ культури разом із відділом спорту опинилися в одній кімнаті.