5

– Ти хочеш, щоб я дозволив це надрукувати? – Чечель відсунув від себе аркуш із текстом.

– Інформація цілком певна. Я навіть прізвища знаю.

– Не в тому річ. Інформації, по-перше, замало. До того ж ти, кореспондент відділу культури…

– Усе викладене цікавить насамперед мене. І поганий із мене журналіст, якщо я не скористаюся з цього всього. Хоч до якого відділу я там тепер приписаний.

– А навіщо? Ну, чому ми це повинні публікувати?

– Гарячий матеріал, заголовок буде на першій шпальті. Це ж так задумано. Я викликаю вогонь на себе, свідомо провокую ментів, щоб вони почали з нами контактувати. Після отакої публікації вони вже не відкараскаються. Ми матимемо формальний привід звернутися до органів. Спочатку по коментарі. А потім нехай інформують читачів про те, як іде слідство. По змозі, звичайно. Звернемося до кваліфікованого психіатра – він щось скаже… Я хочу мати право втручатися в цю справу, адже якоюсь мірою я причетний до неї і мушу знати, чим усе скінчиться. От-от розпочнеться передплата, газету читатимуть. А це теж важливо!

– Добре, стратегу. – Чечель знову перебіг очима текст. – Закиди на адресу міліції дуже різкі. Виправ. Пом’якши їх. Особисто я не проти… Тільки гляди – з відділу культури я тебе не переведу. Щоб скарг не було на твою кепську роботу… І взагалі – гляди мені!.. Ти вже один раз навчений, тож доведи мені це.

Загальний зошит 1

Кілька причин змусили мене взятися за перо і написати про все, що трапилося зі мною.

По-перше, я відчуваю нездоланну потребу виговоритися, а що вголос говорити не можу, бо суспільство, на яке мені начхати, і єдина людина, яку я ніжно люблю, не готові мене зрозуміти й пробачити мої провини, то довіряю свої думки звичайному загальному зошитові в клітинку. По-друге, якщо хтось колись прочитає мої нотатки, то зрозуміє, що я не вбивав, а страчував тих, хто порушив найсвятіші в світі закони моралі, хто насміхався з самого поняття Кохання. Чи маю я право страчувати, запитаєте ви? А ті, хто засуджує на смерть, сидячи в суддівських кріслах, хіба безгрішні? Не судіть, щоб і вас не судили, – ось мудрість. І коли є на світі люди, які вважають, ніби мають право засуджувати на смерть або милувати, то чим я гірший від людей, що виконують вироки, очищуючи світ від скверни? І, по-третє, я помітив: коли я пишу – не важливо що! – мені легше зосереджуватися, впорядковувати свої думки.

А мені тепер саме цього й треба.

Чи можна сказати, що все почалося тоді, коли я зустрів Валентину – ту, яка стала мені за дружину і спить оце безжурним сном? Якщо так, то, виходить, вона мимоволі спричинилася до тих жахливих подій останніх місяців. А це неправда. Скоріш вона своєю появою в моєму житті відкрила мені очі на світ. Я зрозумів, яка мерзота нас оточує, і побачив єдину можливість боротися з нею.

Був звичайний вечір відпочинку. Я вчився на третьому курсі істфаку, вона – на першому. Здається, то був день факультету. Після страшенно тупих сценок і вистав почалися традиційні танці. Усі були вже підпилі, а я до спиртного байдужий, тому нудьгував. Оголосили черговий повільний танець. Я поклав собі, що після нього піду додому спати, роззирнувся по залі, освітленій вогниками гірлянд, побачив дівчину, яка скромно стояла в кутку, і запросив її танцювати.

Можливо, далі свої думки я висловлюватиму сумбурно. Слова будуть безглузді, речення – кострубаті. Але те, що я пережив відтоді, ті почуття, які охопили мене, той переворот у моїй душі годі описати словами. Осяйне видіння раю, геній чистої краси – краще за Пушкіна не скажеш. Цілуй її, цілуй її – це вже Олександр Олесь.

Ми розговорилися. Вона сказала, що тут їй теж не подобається. Тоді ми пішли звідти разом. Довго гуляли темним студентським містечком, неквапом розмовляючи. З’ясувалося, ми маємо однаковий погляд на безліч речей. Її дратує те саме, що й мене. Словом, ми цього вечора знайшли одне одного. Вона гарна, але це не ширвжиткова, роблена косметикою й огидними ганчірками краса дівиць. Її краса натуральна, неначе течія гірської річки. Немов шум вітру в широкому полі. Як тепле сонячне світло і холодне сяйво місяця. Це краса, що її дала природа. Спокійна і велична.

Ми почали зустрічатися щодня. Ходили в кіно, їли морозиво, просто гуляли і розмовляли, розмовляли, розмовляли… Вона багато чого навчила мене. Наприклад, я зрозумів, хто з тих, кого я вважав за своїх друзів, дійсно був мені другом.

З’ясувалося, що справжніх друзів я ніколи не мав! Відколи ми з Валентиною покохали одне одного, з мене почали кепкувати в чоловічому товаристві. Віддаючи належне хлопцям, слід зазначити: попервах вони відкрито, не позаочі, брали мене на глузи, пускали мерзенні й дурні жарти. Їм не подобалася моя супутниця. Вони вважали – і досі вважають! – її за тупу, примітивну, закомплексовану істоту, що негативно впливає на мене, а мене самого мають за дурня, обмороченого ніжними, наївними поглядами. Але опісля, коли я дав зрозуміти всім, які серйозні наші стосунки, кпини обернулися на шушукання й плітки. Як я дізнався від Валентини, дівчата відверто сміялися з нас. Яке їхало, таке й здибало – ось найбезневинніший жарт. Розбещене суспільство не могло пробачити яскравих проявів порядності, чистоти й цноти. Авжеж, моя кохана дуже романтична. А хіба в нормальному суспільстві це мають за ваду? Вона не думає про хлопців, ганчір’я, моду, косметику, танці й пиятику до нестями. Вона читає і пише вірші, вишиває хрестиком і гладдю, кохає мене…

Жити в цьому світі ми могли лише вдвох. Побратися ми вирішили за п’ять місяців після нашого знайомства.

Вона запросила мене до себе додому. Затишне українське село. Всі дуже привітно поставилися до мене і схвалили доньчин намір. Мене, одначе, дуже вразила релігійність цієї родини. Валентинині батько й мати ревно додержують усіх звичаїв і церковних свят.

На стінах кімнат скрізь висіли ікони. За життям у хаті стежили суворі святі. Перед їдою, сном і роботою тут заведено промовляти молитви. Родина регулярно відвідує храм. Для мене це все було незвичайно і незвично. Я був байдужий до релігії. Але нічого поганого в ній не вбачав: жити відповідно до заповідей Божих не просто можна – треба. Вони ж привчають жити по совісті, не грішити. А цього багато хто не вміє.

На наше весілля ми запросили чимало знайомців, простивши їм усі кривди й образи, бо ж учинено їх не з серця, а тільки з дурного розуму й примітивності мислення. Нам хотілося поділитися своїм щастям із усім світом. Але, гадаю, всі змовилися. Не приїхав ніхто. Слали телеграми, вибачалися. Потім, коли ми вже зустрілися, звернули все на нікольство і брак грошей. Бог їм суддя.

Ми були чоловік і жінка. Перед Богом і людьми. Мавши право на окрему кімнату в гуртожитку, відтоді ми жили разом і вірили: ніхто й ніщо в світі не розлучить нас. Ми житимемо довго й щасливо і помремо в один день, узявшись за руки й повернувшись обличчям до Раю – туди, де на нас чекає зустріч із Усевишнім і вічний спокій.

Перша жертва

1

Секретарка Танюха за два дні прокляла мене і мій службовий телефонний номер.

Ці цифри вона повторювала приблизно один раз на п’ять хвилин кожному, хто телефонував до редакційної приймальні і вимагав коментарів з приводу опублікованого матеріалу про маніяка-вбивцю. До того ж на слові «маніяк» притиск робили геть усі. Валерка лише посміхався, слухаючи мої просторікування телефоном. Тітонька Коняка сердито пирхала і бурчала щось про дешеву популярність.

Як я й сподівався, зателефонували з Головного управління МВС України, тобто з ментівського главку. «Сам», звісно, не дзвонив. Доручив заступникові. Хто вам дав право, пане Шкарадо? Звідки така інформація, товаришу Шкарадо? Громадяни вже замучили дзвінками, шановний Шкарадо…