Втрутився Чечель. Коли потелефонували йому, він одразу ж урвав чиновника на півслові запитанням: «Які факти в згаданому матеріалі неправдиві?» У відповідь почув щось про наклеп на слідчі органи і тут-таки заявив: «Якщо ви можете прокоментувати матеріал, то журналіст готовий вислухати вас! Завдання преси – якнайповніше і щонайоб’єктивніше інформувати читачів». І попросив, щоб іншим разом до нього особисто звертався генерал-майор Бублик, він же «сам», тобто начальник київського міського управління внутрішніх справ.

Більше до кабінету Чечеля не телефонували, зате мою скромну персону потурбували з райвідділу, з районної прокуратури, а наприкінці другого дня після виходу газети в світ – особисто слідчий Величко. Всіх, звичайно, цікавило, звідки в мене такі відомості, а слідчий Величко обмовився про спробу притягти його до відповідальності за розголошення таємниці слідства. Але він переконав усіх у своїй непричетності, демонструючи протоколи мого допиту. Я, звичайно, нічого не пояснив. Начальник райвідділу зголосився особисто дати мені коментарі. Ми домовилися про зустріч.

Авжеж, тепер усі вони демонструють намилені зади. Ось моя маленька помста за все, що я пережив того нещасливого дня.

Водночас я намагався висвітлювати культурні події міста. Інформацію доводилося добувати не без певних зусиль. З такої крихітної «мушки», як, наприклад, скромна презентація, – тепер саме презентують незаслужено забутого художника вісімнадцятого століття, – я мусив роздути епохального, конче потрібного для розвитку нашої культури «слона». Словом, маніяки – це моє хобі, незаслужено забутий художник – мій хрест.

Я саме наповнював цю інформацію водою, щоб зробити з неї хоч заміточку на дві тисячі комп’ютерних знаків, коли це знов задзвонив телефон і приємний жіночий голос спитав Андрія Шкараду.

– Я слухаю.

– Мені хотілося б поговорити з вами… Річ у тому, що… Я була подругою Тані Роднянко… Жила з нею в одній кімнаті…

Вказівний палець прикипів до літери Б на клавіатурі, і, перш ніж я отямився, три рядки на екрані займала суцільна лінія з цих літер.

– Мене звуть Алла… Я не знаю, чи треба… Але я хотіла б, якщо вам зручно…

Вона зателефонувала на третій день після публікації матеріалу про вбивства у студмістечку.

За двадцять днів після першого вбивства.

2

– Перейдімо на «ти». А то незручно якось…

Вона нічогенька, ця Аллочка Стороженко. Шкіряна міні-спідничка, стрункі ніжки, виставлені на загальний огляд…

– Дві кави. Тістечко будеш? Два заварних.

…Невисока на зріст, у коротенькій шкіряній куртці…

– Дякую! Ходімо, он вільний столик.

…Стрижена не коротко, але акуратно. Дбає про свій вигляд. Натуральна блондинка. Очі блакитні й сумні.

– Ні, не курю. Здоров’ю шкодить. Але ти можеш труїтися, я звик.

Вона дзвонила з телефонного автомата неподалік редакції. Можна було б посидіти в нас у кафе. Непогана така каваренька. Але вона запропонувала нейтральну територію. Забігайлівок кругом повно.

– Чому про це пишуть лише тепер? – Вона струсила попіл наманікюреним нігтем.

– Якби я не потрапив до міліції, навряд чи про це взагалі писали б.

– Ти? За що?

– Розповім іншим разом…

Я не знав, про що говорити далі. Навряд чи вона зателефонувала, щоб просто познайомитися з автором газетної замітки, де йдеться про вбивство її подруги. Одначе Алла теж мовчала, і за хвилину мовчазне вивчення одне одного зробилося не зовсім пристойним.

– Ти в ментівці була?

– Навіщо? Зі мною ще тоді розмовляв слідчий. Жили разом. Подруги. Питання всякі ставив…

– Про що питав?

– Хто міг убити Таньку? Чи підозрюю я когось?

– І?…

– Я сказала, що нічого не знаю. Що не моє діло когось підозрювати.

– А насправді?

Вона, без сумніву, вловила мою обережність і напруженість.

– І насправді теж… Але були моменти, коли мені самій хотілося її вбити.

Я мовчки чекав, що вона скаже далі. Алла зітхнула й акуратно переламала тістечко навпіл. Поклала шматочки на блюдце. Ця справа, здається, цілком поглинула її.

– Танька небезпечно розважалася. – Гострий ніготь сколупнув глазур із поверхні тістечка. – Любила і вміла дражнити хлопців. Вона цілий день заіграшки гуляла з одним, вішалася йому на шию, дозволяла цілувати себе. А вже назавтра демонстративно прогулювалася під руку з його приятелем.

Алла зиркнула на мене, даючи зрозуміти, що чекає запитань. Проте я мовчав, і вона повела далі:

– Танька пишалася тим, що була вільною жінкою. Сучасною. Вона чхати хотіла на чоловіків. Одного разу черговому залицяльникові сказала, що вагітна від нього. А тоді з насолодою спостерігала за тим, як хлопець психує, шукаючи ради. Коли вона сказала йому правду, він так зрадів, що навіть не образився на Таньку.

– А були такі, що ображалися?

– Повно. Вона легко домагалася примирення, але якось трохи схибила. Один хлопець був напився дуже і хотів її вдарити. Це було в «Зодіаку». Навколо купа народу. Спочатку він виматюкав її, потім підступив до неї з кулаками. Танька не боялася, бо завжди знаходився той, хто ладен був заступитися за неї. Зважувала вона все точно.

– Як звуть цього хлопця? – ставлячи запитання, я наперед знав відповідь.

– Не важливо. Слідчому я взагалі про це не розповідала.

Уявивши собі радість Величка, якби той почув таку інформацію, я задоволено гмикнув.

– А мені чому розповіла?

– Не знаю. Навряд чи тобі замовили цей матеріал. Думаю, тобі кортить посприяти встановленню істини.

– Книжно сказано… Гарно дуже…

– Я помиляюся?

Питання зависло в повітрі. Ми знову помовчали. Ніготь сколупнув із тістечка ще шматок глазурі.

– Ти не думай, що Танька була якоюсь шльондрою. Всі хлопці думають однаково. Хибні й гидкі їхні думки. Доброю людиною була, товариською. Завжди виручала… От тільки нудно жити не хотіла, розумієш?

– Той хлопець, що хотів її вдарити, точно не міг убити? Вибач, що набридаю, але одна річ – не сказати слідчому, а інша…

– Не міг!

Пара за сусіднім столиком обернулася на вигук.

Алла зашарілась і далі говорила вже півголосом:

– Визнаю, подумала тоді на нього. Але вбито ще двох дівчат. Я зовсім їх не знала. Таня, думаю, теж. А вбивала одна людина… Тільки… Я ж не для друку це все розповідаю…

Хочеш знайти злочинця – дізнайся все про жертву. Особи, подібні до вбитої Тетяни, траплялися мені не раз. Про таких розповідають анекдоти, поширюють плітки. І, хай там що, до таких ставляться поблажливо. Тільки не вбивають. Пику натовкти спересердя можуть. Холоднокровно задушити, спланувавши все наперед, – навряд.

– Ти й далі хочеш писати про це?

– Ага. Справу цю неодмінно зацитькають рано чи пізно. Тож нехай іще хоч трохи почухаються.

Про свої особисті інтереси і свої особисті рахунки я вирішив поки що скромно промовчати.

– Коли будеш писати, подумай про те, що я розповіла. Таня була доброю подругою. Якщо казати про гріхи, то всі ми далеко не святі. – Алла одним махом допила рештки кави. – Я живу в шостій гуртязі. Сорок п’ята кімната. Знаєш, де це?

– Я в третій жив, коли вчився.

– Давно це було?

– Років із триста тому.

– Стільки не живуть.

– Як бачиш, не нам вирішувати, скільки кому жити.

– Буду дзенькати. – Вона підвелася й відсунула стілець. – Ти ж ближче до цих сфер… Тримай мене в курсі, згода?

Ідучи, вона залишила по собі запах чудових парфумів.

Як у дешевих романах.

Робоче місце 2

МАНІЯКА-ВБИВЦЮ МОЖНА СПІЙМАТИ ЛИШЕ З ДОПОМОГОЮ СВІДОМИХ ГРОМАДЯН

Публікація в минулому числі нашої газети матеріалу про трагічні події в студмістечку викликала широкий резонанс серед читачів. Дзвінки до редакції не припиняються й досі. І хоч запитання, що їх ставлять читачі, досить різноманітні, одне лишається спільним для всіх: «Чи зможемо ми коли-небудь вийти з дому, не боячись за своє життя?» Справді, поява в місті серійного вбивці – подія непересічна. Люди мають повне право вимагати, щоб відповідні органи вжили невідкладних заходів.