Соломаха пообіцяв прибити Костика, і пістрявий вухань якось сам собою здимів. Перемогу, звісно, записали «зозулям». Вони тут же заходилися качати мокрого Білана, котрий здобув їм перемогу, тож на якийсь час Максима, що цілком зрозуміло, захопили належні йому п'ятнадцять хвилин слави.[5]

Потім, коли переможці й переможені, а разом з ними всі охочі, як і було домовлено, пішли їсти кавуни, Білан зробив для себе кілька висновків, на підставі яких не варто було розповідати всім про побаченого під берегом невідомого гада. В усякому разі поки що.

Перше: Грицько Вовчук за десять хвилин до того плавав на тому ж місці і нічого такого не бачив. Він міг не дивитися в той бік, але не звернути увагу на величезну ящірку він тим більше не міг. Друге: нічого такого не помітив ніхто з двох десятків глядачів, котрі товклися на березі. А така величезна ящірка просто не могла проскочити повз них непомітно. Тим більше повз дівчат. Ось хто здійняв би вереск!

Значить, доведеться зі слиною на губах переконувати всіх, що він таки бачив чудернацького гада. Який невідомо де взявся і невідомо куди зник. Білан визнавав свій переляк під час стрибка. І завжди знайдеться який-небудь Вітько Соломаха, що розказуватиме всім про цього гада з гребенем на спині просто як про продовження переляку.

Марення переляканого київського пацана.

Так чи інакше, всім цим людям зайва інформація зовсім не потрібна. Згодом Максим планував розказати про своє видіння Денисові — цей повірить. Але що далі? Вони зберуться, повернуться на уривчастий берег і лазитимуть кругом, шукаючи велику ящірку? Білан не бачив у цьому дійстві жодних перспектив.

Але в тому, що явлення гада — певний знак, він не мав жодного сумніву. Адже коли вони повернулися після кавунів додому до Денисової бабусі Галі, та зустріла їх повідомленням:

— Діти, виручайте нашого Сидоровича!

— Це хто? — запитав Максим.

— Місцевий дивак, — махнув рукою Денис. — У школі працює.

— Вчитель, природознавство нашим дітям читає, — пояснила Максимові бабуся Галя. — Чоловік справді дивний. Молодий, в Києві вчився, навіть за кордоном якусь там практику проходив чи що. Йому і там, і там пропонували. А він узяв і сюди повернувся, в Зозулясте, додому. Вчитель, який розповідає дітям про природу, сам мусить на природі жити. Це він так усім пояснив. У нас тут природа, а в містах що? Асфальт, брудне повітря, бродячі собаки.

При згадці про бродячих собак Денис і Максим із розумінням перезирнулися. В пам'яті ще жили спогади про пригоди в лігві бродячих собак та їхнього психа-хазяїна, пережиті не так уже й давно, лише пару місяців тому.

— Ну ось такий він чоловік, — розвела руками баба Галя. — Школа в нас у селі непогана, бо село не найгірше, я вам скажу.

— Та я знаю, — перебив її Денис.

— А я не тобі розказую! — бабуся дала онукові легенького щигля, аби не перебивав старших. — Словом, таких, як наш Сидорович, пошукати треба. Оце прибіга вдень до мене. Каже: «Петрівно, твої хлопці знамениті не хочуть до Полтави поїхати? Я вже автобуса знайшов, весь свій природничий гурток загітував. Ще двох людей не вистачає».

— Для чого? — поцікавився Білан. — Метеликів ловити чи коників?

— Які в Полтаві метелики й коники? — не зрозуміла баба Галя. — Там зараз якийсь зоопарк приїхав. Навіть не зоопарк, а цей... я же він сказав... Господи, язика зламаєш! Екзот... екзит... Тьфу, різні гади, словом. Небачені тут.

— Екзотичні, — здогадався Максим. — Я знаю, є така штука. Екзотаріум називається.

— Як-як? — майже хором перепитали бабуся і Денис.

— Ек-зо-та-рі-ум, — повторив Максим по складах. — Знаєте, в кожному зоопарку є відділ, де живуть різні плазуни та просто гади. Змії, жаби, черепахи, навіть крокодили. А це окрема історія: збирають екзотичних гадів з усього світу. Яких не всюди і не завжди побачиш. Такі собі потворні плазуни, чудовиська в скляних клітках.

— Ну, десь так Сидорович мені й товкмачив, — кивнула баба Галя. — Йому двох людей не вистачає, щоб поїхати в Полтаву і подивитися на тих ек... гадів, одним словом. Водій бусика хоче двадцять п'ять гривень з людини. І саме п'ятдесяти йому не вистачає. Тобто, двох бажаючих. Мені так Сидоровича шкода, що я готова ці гроші йому за вас віддати, аби лиш він на своїх потвор подивився. І дітям заодно показав: до Полтави ближче їхати, ніж до Києва, та й простіше.

Черненко знизав плечима, повернувся до Білана:

— Ти як? Прокататися хочеш?

Максим згадав очиці великої ящірки, її хижо настовбурчений гребінь.

— У Києві все одно дивитися на таке ніколи. Раз є така нагода, тим більше — хорошу людину виручити... Чого б і ні! Тільки, Галино Петрівно, мені батьки гроші залишили. Так що я сам за себе можу заплатити.

— Поїхали, — погодився Денис. — Глянемо, що там за страшні рептилії.

— Ось і добре! — заметушилася баба Галя. — Піду подзвоню Сидоровичу, хай спить спокійно. А їхати завтра рано, діти. Так що не гасайте сьогодні дотемна.

О сьомій ранку наступного дня в центрі Зозулястого на бажаючих познайомитися з екзотичними тваринами вже чекав жовтий бусик.

Природознавець Сидорович, а точніше Тарас Сидорович Головач, виявився дуже худим чоловіком, трошки старшим за тридцять років, високим, патлатим і метушливим очкариком. Окуляри постійно сповзали в нього з перенісся, що робило вчителя схожим на якогось класичного професора-дивака з жульвернівських[6] романів, які тато теж не так давно підсунув Максимові.

Вчитель потиснув руку обом хлопцям. А потім, уже в автобусі, коли той рушив, ще раз пройшовся по салону і знову потиснув руку кожному, хто їхав з ним. Тут були школярі різного віку, і Максим з Денисом виглядали серед них чи не найстаршими. Як зрозумів Білан, учитель загітував спочатку батьків усіх, хто ходив до нього на природничий гурток, а тоді — тих батьків, які просто хотіли кудись відправити дітей бодай на один день.

До Полтави їхати майже півтори години. Аби в дорозі його підопічні не нудилися, Сидорович почав захопливу розповідь про те, що (вірніше кого) екскурсанти сьогодні матимуть щасливу нагоду побачити.

— Насправді, діти, зіткнутися з такими гадами десь на природі — приємного мало, — вів він. — Але весь фокус у тому, що тут, у нас, на Полтавщині чи десь іще в Україні цих тварин у природних умовах ви не побачите. Гадюки в нас водяться, змії мідянки теж...

— Я в річці мідянку бачила! — піднесла руку якась дівчинка.

— Правильно, є, — погодився учитель. — А ось анаконду, пітона чи кобру ви можете побачити тільки по телевізору. Дехто навіть думає, що таких рептилій у житті не буває. Мовляв, це нас так лякають. Але грамотні люди повинні знати якомога більше не лише про братів наших менших із свого краю, а й про мешканців інших країв.

— Змії мені не брати! — озвався з-за спини Максима пухкенький хлопчик років одинадцяти.

— Все живе — наші брати! — глибокодумно підніс пальця до стелі Сидорович.

— Чого ж їх тоді ловлять і в клітки саджають? — не вгавав пухкенький.

— Не в клітки, а в акваріуми, — виправив учитель. — Зібрання таких акваріумів називається тераріумом. Саме в тераріум ми зараз і їдемо. А ловлять їх, Миколо, з багатьох причин. Хоча б для того, щоб ти, хлопчик із українського села, побачив живу анаконду, на яку полюють індіанці Амазонки. Або для того, щоби по можливості зберегти хоч якусь тварину від знищення. Люди, Миколо, нищать змій, скорпіонів, ящірок, крокодилів тощо. Коли через природній страх, коли — для наживи. Опудала з них роблять, сумочки, паски. З одного боку, ці тварини зовсім не симпатичні. Дехто з них справді може напасти на людей. Але з іншого боку, Миколо, люди знищують не гада, а намагаються подолати таким варварським способом свій страх перед ним. Тому видовище живої екзотичної рептилії за склом — більш безпечний для цього живого створіння спосіб подолати свій страх. Зрозуміли мене всі?