— Запитання можна? — не стримався Максим.

— Так-так, звичайно, — чомусь заметушився учитель.

— А що це за чудо таке: велика ящірка, плямиста, бурувато-коричневого кольору, з гребенем від голови до спини?

— Гребенем? — перепитав Сидорович.

— Ага. Як у риби йоржа.

Чомусь при згадці про йоржа всі дружно засміялися.

— А чому ти раптом про це запитав? — поцікавився учитель.

— Справді, — повернувся до товариша Денис. — Де це ти таке бачив?

— Наснилося сьогодні, — легко викрутився Білан. — Знав, що їдемо дивитися на екзотичних ящірок. Ось і приснилася чомусь одна.

— Баба Галя казала: гадина сниться — стережися ворога, — серйозно відповів Черненко.

— Забобони, — відмахнувся Сидорович. — Значить, ящірка з гребенем, кажеш... Швидше за все, гм... Думаю, ти говориш про морську ігуану. Якщо ти і міг десь її побачити, то хіба що справді в не дуже приємному сні. Цю рептилію вважають чи не найбільшою потворою серед їй подібних. В наших краях, зрозуміло, вона не водиться. Такі рептилії мешкають переважно на Галапагоських островах.[7] А відкрив морську ігуану світові, аби ви знали, не хто інший, як Чарльз Дарвін![8]

Тут учитель, видно, осідлав свого улюбленого коника і почав розповідати, хто такий Дарвін і який внесок він зробив у світову природничу науку. Захопившись, Сидорович уже нікого і нічого довкола себе не помічав. Денис присунувся до Максима ближче, прошепотів на вухо:

— Чого це тебе понесло з великими ящірками? Мені хоч не бреши, що наснилося.

— А я не можу запитати просто так? — ядуче запитав Білан.

— Ти — не можеш! — впевнено відповів Черненко.— Не крути, кажу. Чого це ти раптом рептиліями зацікавився?

— Бувають же і в мене причуди.

— Ти, блін, сам ходяча причуда! — Денис надувся і до самої Полтави приятелі їхали мовчки.

В Полтаві, як і ще в багатьох містах, Максим Білан ніколи не був. Тому, коли вони заїхали в це давнє місто, одну з колишніх гетьманських столиць, хлопець почав крутити головою, роздивляючись. Ніби читаючи його думки, учитель природознавства тут же перетворився на історика і почав сипати назвами, мов просом із мішка: Кругла площа, Пушкарівський собор, Технічний університет, Храм Віри, Надії, Любові тощо.

Нарешті вони під'їхали до міського краєзнавчого музею і біля входу побачили величезну афішу. З неї скалив гострі зуби якийсь доісторичний ящур. Над його головою півколом було написано:

— Прямо тобі сміливців! — озвався хтось із зозулянських школярів.

— А по-моєму, нормальний рекламних хід! — заперечив їм Черненко. — Хто себе боягузом визнає? Мовчите? Правильно. Значить, всі заплатять грошики і підуть дивитися на потвор.

— Ну, не так уже й усі, — уточнив Максим. — Купа народу повз музей ходить, і що? Всіх зачіпає оцей заклик? До речі, там, по-моєму, зачинено. Зарано приїхали?

Але ні. Автобус стояв досить близько до входу в музей. Години роботи було чітко видно: з дев'ятої ранку до шостої вечора. Вони приїхали якраз вчасно. Нікуди не квапилися, підкотили точно до відкриття. Проте Сидорович вже вкотре марно намагався відчинити двері. Коли вчителеві набридло смикати за ручку, він почав відчайдушно бити у двері.

Наче допомогло. Двері відчинилися, на поріг вийшов, не зовсім ввічливо відштовхнувши Сидоровича, молодик у синій формі служби охорони. Незважаючи на спеку, формена сорочка на ньому була з довгими рукавами. Чоловіки поговорили між собою. Зі свого місця Максим бачив, як у процесі розмови вчитель мінявся в обличчі. Потім, коли охоронець зник за дверима, знову зачинивши їх за собою, Сидорович на ногах, що, здавалось, не гнулися, повернувся в автобус.

— І таке буває, — вбитим голосом сказав він. — Учора звідси вкрали трьох екзотичних тварин. Тепер їх шукають, огляду нема. Бач, — він глянув на Максима, — сни таки збуваються.

— Тобто? — не зрозумів він.

— Гадина сниться — стережись ворога, — повторив Сидорович слова Черненка, який, у свою чергу, цитував свою бабу Галю. — Ось вороги тут і побували. До того ж украли вони, серед інших, саме морську ігуану. Точно таку, як ти, хлопче, описав.

Аби хоч якось згладити поразку, вчитель запропонував усім, раз уже приїхали, покататися Полтавою. Водій не заперечував — гроші йому все одно заплачені. Ніхто зі школярів теж не був проти — раз уже приїхали, то чому б не покататися.

Тепер усі більш уважно роздивлялися місто з вікна автобуса. Максим, хоча його голова була заповнена іншими думками, теж мимоволі захопився. Адже він їхав не просто містом — він їхав музеєм героїчної історії.

Старовинний готичний Львів, який він побачив зовсім недавно, видався йому більш холодним та похмурим, ніж підтягнута, завжди готова до бою і геометрично правильна Полтава. На Круглій площі він звернув увагу на пам'ятник, по якому перед тим просто мазнув очима. Велична колона, яку ніби ввіткнули в постамент, схожий на бачений на картинках оборонний редут вояків вісімнадцятого століття, оточували гармати і поставлені на вістря мечі.

Максимові хотілося вийти, торкнутися гармати рукою і, чим чорт не жартує, прилаштувати руку до руків'я меча. Він розумів — бравого вояки з нього не вийде. Та як кожен хлопчисько, що захоплювався пригодницькими романами, він уявляв себе хоробрим воїном.

Та автобус поїхав далі. Максим почув лише, що ці мечі й гармати — пам'ятник на честь знаменитої Полтавської битви.

Коли автобус проїхав повз монумент, Черненко шарпонув Білана за плече.

— Слухай, сонько, мені хоч не бреши, добре?

— Це ти про що? — Максим зробив вигляд, що не розуміє.

— Про те саме! Сни твої пророчі! Спочатку ми їдемо дивитися на чудернацьких гадів, потім йому сниться потвора, схожа на морську ігуану, а тепер саме цю морську ігуану і стирили! Давай, дружбане, колися.

— Почекай трошки, о'кей? — попросив Максим і голосно запитав учителя: — Тарасе Сидоровичу, а той, з музею, не сказав, кого ще вкрали?

Педагог перервав свою зовсім позбавлену жвавості розповідь про історію Полтави.

— Лопатохвостого гекона та леопардового хамелеона. Це дуже показово, скажу я вам!

— Що ж тут показового? — запитання Білана вже ставали схожими на допит, але помічав це тільки Черненко.

— Морська ігуана, індо-малайський лопатохвостий гекон та леопардовий хамелеон з Мадагаскару — найпопулярніші екзотичні рептилії в приватних колекціях.

— А що, є такі, хто збирає гадів? — здивувався Денис.

— Я вам скажу, друзі мої дорогі, що це не просто нинішня мода. Це пошесть. За можливість мати вдома таку екзотичну іграшку колекціонери платять грубі гроші. Адже законно ввезти таку тварину в нашу країну можна лише для потреб зоопарку. Або якщо науковець досліджує таких рептилій. І досліджувати в даному випадку не означає вбивати і патрати ножем. Колекціонери замовляють таких рептилій контрабандистам. Або злодіям, які крадуть їх ось із таких пересувних тераріумів.

— Ясно, — Максим зітхнув і відкинувся на спинку сидіння. Денис знову хотів про щось його запитати, та хлопець приклав пальця до вуст і заплющив очі. Черненко скреготнув зубами. Він не любив чогось довго і терпляче чекати. Та мабуть, доведеться.

Знову повернувся до вікна. Саме зараз вони проїжджали проспектом повз квадратну площу, на якій між гранітними кубами примостився кам'яний лев. Над ним височив обеліск із гербом на вершині. Вчитель пояснив, що це — давній герб Полтави.

Денис ще кілька разів спробував заговорити до Максима, але той мовчки відмахувався. Лише коли всі вийшли на Панянському узвозі, щоб піднятися на оглядовий майданчик і подивитися з найвищої його точки на річку Ворсклу та на знаменитий Хрестовоздвиженський монастир, Білан відчув: він готовий до розмови. Тепер щось підказало йому: приятель не засміє і не почне крутити пальцем біля скроні.