— Найгірше, що може бути, — збирач гадів привіз корм із собою, з Києва чи де він там ще продається,— сказав Максим. — Тоді доведеться шукати інший спосіб, як його вирахувати. Якщо нам пощастить, наш невідомий колекціонер спробує шукати корм тут, на місці. Звісно, сам він полем стрибати не буде. Але, — Білан багатозначно глянув на Черненка, — хто б не ловив коників у полі, він сам чи хтось для нього, вночі це робити неможливо. Отже, — підвів він риску під сказаним, — ким би не був той, кого ми шукаємо, коників та, можливо, ящірок для нього ловитимуть серед білого дня. На полі.

Черненко азартно потер руки.

— Далі — елементарно, Вотсоне! Серед поля не сховаєшся. Видно далеко. Лишається випасати мисливця на коників.

Скоро автобус заїхав у Зозулясте. Всі дружно подякували водієві та Сидоровичу і дуже швидко розбіглися кожен у свій бік.

Годинник показував час обіду, проте їсти Максиму з Денисом не хотілося. І все ж вони прийшли додому і слухняно витримали випробування гарячим борщем баби Галі в тридцятиградусну спеку. Лише коли настала черга традиційних галушок із сиром та сметаною, Черненко почав свою роботу зі збирання потрібних відомостей.

— Ви ж все знаєте, ба' Галь, — почав він.

— Ну Дениску, далеко не все. Я крім Хорола, Пирятина, Полтави та вашого Києва ніде за свої п'ятдесят вісім не була. І телевізор у мене лише дві програми показує. Так що...

— Я не про взагалі, я про Зозулясте, — уточнив Денис. — Тут-то ви все знаєте?

— А ясна річ! — бабуся Галя розплилася в рум'яній посмішці. — Все життя тут прожила! В кожну баюру вступала, об кожен горбок перечіпалася!

— Тоді ви точно повинні знати, хто оті чотири хати на тій околиці, яка ближче до річки, купив. Бо ми в автобусі завелися: одні кажуть — кияни, інші — полтавчани.

Бабуся здивовано глянула на онука.

— Яка різниця? Тим більше, що всі праві. Ту хату, в якої другий поверх добудовується, де старий Панько жив, його родичі полтавській родині продали. Чула я, добудують вони її і здаватимуть комусь під дачу, бізнес такий. Поруч хата соломою крита і не перебудовується — це київський художник її купив. Бачила його кілька разів. Щасливий, мов слоненя. Все життя, каже, мріяв про щось справжнє, і ось отримав. Далі добротна хатинка — директора якогось полтавського заводу. Він сюди батьків своїх переселив, так вони захотіли. Навідує акуратно. Четверта, з верандою — знову київського чоловіка власність. Зовсім недавно купив, десь навесні. То стояла безхазяйна, онуки тітки Катерини ніяк продати не могли. Все якісь грубі тисячі хотіли. Кажуть, таки за безцінь віддали. Хто такий цей чоловік, чим займається — поняття не маю.

Аби поміняти тему, Денис попросив компоту, баба Галя пішла по нього, а коли принесла — почала оповідати якісь сільські новини: чия курка на чий двір зранку встигла забігти, чия корова куди забрела абощо. Вислухавши необхідну порцію чуток, хлопці подякували за обід і подалися в поле.

— Як думаєш — хто? — запитав по дорозі Денис.

— Можуть бути й полтавчани. Там теж, думаю, є фанати гадів. І сховатися зі своїм тераріумом тут — миле діло, — припустив Максим.

— Справді, хто завгодно. Як діємо?

— Методом наукового тику, як завжди, — відповів Білан. — Нічого підозрілого не надибаємо — спробуємо вирішити проблему з іншого боку. Не придумав ще, але придумаю.

Село скінчилося. Попереду виблискувала водою річка Хорол. Трошки далі, ген через поле, майоріли ті самі чотири будинки. Стояли вони не поруч, були розкидані недбало, ніби хто жменю горіхів з кошика жбурнув. Хата художника примостилася під тихими вербами. Двоповерхова забудова, обгороджена абияк збитим парканом, стояла ближче до берега. Десь між ними бовванів добротний будинок батьків полтавського директора. І ближче до битого шляху стояла хата, куплена за безцінь чоловіком невідомої професії.

Яку хочеш — вибирай.

Але увага товаришів раптом перескочила з потенційних схованок збирачів гадів до кущів верболозу.

З них діловито вийшов хлопець і, пройшовши кілька кроків, став серед поля. На пекуче сонце він, здається, не зважав.

Зняв з голови кепку з довгим козирком.

Присів навпочіпки.

Потім став навкарачки. Завмер з кепкою в руці.

А тоді сіпнувся вперед, накриваючи щось у траві.

Не було жодних сумнівів: Костик Чепіга з сусіднього села Бережани ловив тут коників.

Ось так — звір на мисливця біжить. Або все простіше: у тих, для кого ці коники призначалися, так само наставав час обіду. Чи як мінімум, чергової перекуски.

Навіть якщо Костик Чепіга і помітив Дениса з Максимом, жодних висновків для себе не зробив. Подумаєш — коників ловить. Які небезпечні для нього висновки можна зробити, спостерігаючи за цим безневинним зайняттям? Дійсно, полюючи серед поля за кониками, стерегтися чи боятися справді нема чого.

Р-раз — Костик упіймав ще одного стрибунця і закинув комаху в спеціально приготовану коробочку.

Максим дещо розгубився. Справді, якось швидко все в них зрослося. Ще кілька годин тому вираховували можливості виходу на крадія або ж скупника крадених плазунів, і ось будь ласка, мов концерт на замовлення... Білан спробував знайти такому везінню логічне виправдання. Крадіжка сталася тільки вчора. Полонені тварини виявилися ненажерами. Попросити про послугу невибагливого хлопчину з сусіднього села, яке не так уже далеко від Зозулястого, — значить, не привертати до себе зайвої уваги місцевих...

З одного боку, правильно все. З іншого — ой як притягнуто за вуха.

Поки Білан розмірковував, що сталося: невідворотне торжество залізної логіки чи звичайне везіння, Черненко вже прийняв самостійне рішення. Навпростець через поле він посунув до Костика. Той за цей час встиг покласти до коробочки ще кілька стрибучих комах.

— Здоров, малий! — привітався Денис. — Як, твої не натягали вуха за вчорашнє?

— Чого це? Подумаєш — не стрибнув... Твій дружок теж дарма геройствував, понтовило київське. І ніякий я тобі не малий.

— Великий, великий, — заспокоїв його Черненко. — Слухай, малий, якого дідька ти тут оце робиш? Гербарій збираєш?

— Гербарій, до твого відома, це засушені листочки та стеблинки, — гордо відповів Костик, пишаючись своєю обізнаністю. — Сіно, коротше. Корів годувати. А я тут бізнесом займаюся.

— Коників засушуєш?

— Мені за них Анатолій Федорович по гривні за штуку платить! Рибу я ловив учора під вечір, а він підходить. Теж, каже, рибалка. Хоче сома вловити, а він добре на коника клює. Сам він ловити їх не годен, ось мене попросив.

Тим часом Максим, розуміючи, що відбувається важлива розмова, рушив до них.

— Давай, Костику, старайся, — Денис нагнувся і поплескав його по плечу. — Це який Анатолій Федорович? Завклубом наш?

— У завклубом вашого руки не до вудки виросли, — в голосі Костика чулася зневага. — Звати вашого завклубом не Анатолій Федорович, а Федір Анатолійович, Цей, натомість, — солідний чоловік. Он його хата, бачите?

Білан наспів саме тоді, коли ловець коників показував рукою на хату, куплену за безцінь загадковим киянином.

Побажавши Костику Чепізі успіхів у його важкій та благородній справі, приятелі пішли геть.

Обом дуже хотілося дізнатися більше про цього Анатолія Федоровича. Та розпитувати Костика довше було ризиковано. Не змовляючись, обоє зрозуміли: навряд чи Костик знає про свого працедавця щось більше, ніж як його звати та місце, куди йому треба приносити наловлених коників. До того ж наполеглива цікавість навіть може насторожити ловця стрибунців.

«Чого це ви питаєте?» — «Так, просто...» Це нелогічна відповідь на цілком природне запитання. Ні; зараз світитися не хотілося.

Не знаючи, куди йти, хлопці рушили навмання, подалі від збирача коників. Ноги самі винесли їх до того краю берега, з якого вчора Максим стрибнув на велосипеді і під яким побачив морську ігуану з водоростями в пащі. Денис присів на прибережну траву. Максим опустився навпочіпки — він не любив сидіти на землі. По його голій нозі дуже швидко почала дертися нагору, до коліна, мураха. Збивши комаху щиглем, Білан промовив, дивлячись не на Черненка, а на повільний плин течії води Хоролу: