Тож коли автобус зупинився біля знаменитої полтавської Каштанової алеї і гурт школярів рушив за Сидоровичем, який знову щось розповідав, Білан трошки відстав. Те саме зробив і Черненко.

— Ну? — нетерпляче запитав він, щойно хлопці позбавилися сторонніх вух довкола.

— Гну, — в тон йому відповів Максим і коротко розповів про вчорашню дивну пригоду попід берегом.

— Чого мовчав? — буркнув ображено Денис.

— А ти б повірив? Та й не до того було. Січеш, що вимальовується? Гада з Галапагоських островів я бачив учора по обіді. Крадіжка сталася, як я розумів, учора вранці. Якби раніше, природолюб знав би наперед, що виставка потвор зачинена. Значить, він загорівся ідеєю, довідався що і як, і весь поринув у пошуки автобуса та формування групи цікавих. Як же галапагоська морська ігуана опинилася на березі річки Хорол, причому недалеко від села Зозулясте? Ніяких думок нема з цього приводу?

— Слухай, не кобенься! — роздратовано кинув Денис. — У тебе вони вже точно є. На мої думки тобі начхати.

— Мислю я собі так, — почав складати два і два Максим. — Хтось украв трьох рептилій на замовлення якогось колекціонера. І шукати замовника треба не десь у далеких світах, а у Зозулястому чи його околицях. Бо як інакше ігуана могла потрапити в ваші краї?

— До речі — як? Втекла?

— Поки що відповіді в мене нема. Бо я нічого не знаю про звички цих гадів. Ти краще подумай, хто в Зозулястому міг би бути кандидатом у колекціонери.

Весь цей час хлопці повільно йшли алеєю. Після цього запитання Черненко зупинився.

— В нашому селі такі потвори точно нікому не потрібні. Є звичайно, куркулі, але щоб викидати гроші на різних там ящірок чи, Боже збав, зміюк із жабами... Я тут усіх знаю, можеш мені повірити.

— Вірю, — кивнув Максим. — Тому й питаю. Думай ще.

Денис почухав лоба.

— Що ти там про околиці говорив?

— Які околиці?

— Ну замовника треба шукати в самому селі або околицях. Слухай, за село я поручуся. А ось околиці варті уваги. І тут уже на наших сільських людей не гріши. Тут швидше ваші, київські можуть бути при справах.

— А ваші, значить, уже не київські? — ядуче поцікавився Білан. — Давно таким патріотом став?

— Ти чувак, до слів не чіпляйся. Кажу — ваші, значить, ваші. Крутелики, знаєш таких?

Від несподіванки в Максима відібрало мову. Кілька секунд він стояв і мовчки хапав ротом повітря, наче викинута на берег риба. А тоді його мов прорвало.

— Значить, мої батьки, по-твоєму, крутелики? Банкіри-депутати-мільйонери-бандити, так? Якщо в нас машина є і квартира трикімнатна, якщо тата за кордон запрошують, значить, у нас десь у стіні глечик із золотом замурований?

— Тихо. Ша, — здав назад Денис, розуміючи, що бовкнув зайвого. — Я той... Не те хотів сказати... Словом, ну... Оті самі кияни з грішми...

— До чого тут кияни з грішми?

— Хати купують за селом чи ділянки. І будуються там, типу дачі. Таких уже четверо. Всі — з Києва. В них тут, як кажуть, літні резиденції.

Максим криво посміхнувся.

— Ти справді нічого не знаєш про великі гроші. Справжні багатії купують будинки під Києвом. Кілометрах у десяти, двадцяти, хай тридцяти від столиці. А тут — більше двохсот. І до Полтави шлях не такий уже близький. Щоби ти знав, розумнику, ділянка чи будиночок на околицях твого улюбленого Зозулястого не може коштувати аж так дорого. Значить, купують його ті кияни, в яких грошей не так багато, як гонору. Мовляв, і в мене особнячок заміський є. Дарма, що далеченько від Києва. Зате природа, річка, свіже повітря. Знову ж таки — Полтавщина, колиска України.

— Красиво заговорив, — оцінив Черненко. — Нехай там як, але якщо когось і підозрювати, то тільки одного з цих чотирьох прибульців. Більше нікому тут заокеанські потворні плазуни не потрібні. Наші дядьки та тітки не знають навіть про таку моду на гадів.

Хоч яким ображеним у кращих почуттях був Максим, довелося визнати: Денис правий.

Не можна сказати, що учні Сидоровича були розчаровані чи незадоволені поїздкою.

Подумаєш — змій, ящірок та жаб не побачили. На полі та в річці такого добра — хоч греблю гати. Зате покаталися, Полтавою погуляли, морозива в кульках поїли, поміняли обстановку хоч на півдня. Чого ще треба для повного щастя?

Вчитель, здається, теж трошки відійшов від шоку. Навіть спробував диригувати своїми учнями, коли ті по дорозі назад вирішили хором заспівати якусь пісню з репертуару невідомого київським хлопцям українського естрадного виконавця. Місце біля Сидоровича було вільне. І Максим, який уже розробив спільно з Денисом план найближчих дій, скористався моментом і пересів до природознавця.

— Можна біля вас?

— Валяй, — кивнув той, за звичкою посунувши окуляри, що сповзли з перенісся.

— Тарасе Сидоровичу, я запитати хочу: а ось ці гекони, хамелеони, інші плазуни, яких крадуть, — їх же чимось годувати треба, правда?

— Ну звісно, — кивнув учитель. — Всі живі створіння їсти хочуть.

— Важко для них корм знайти?

— В великому місті — елементарно. Це ж, як я казав, заборонене хобі, про яке всі знають. Так що прогодувати домашнього пітона, алігатора, навіть тигра — не проблема. Не кажучи вже про таких не дуже великих створінь, як гекони.

— Я бачив багато ящірок по телевізору. Але гекона від хамелеона не відрізню. Хіба що хамелеон колір міняє, правильно? — обережно вів далі Білан.

— Так, — розмова на улюблену тему захоплювала Сидоровича, хлопець розрахував правильно. — Народжуються вони сірими чи коричневими. А з часом стають більш яскравими і при цьому залишаються смугастими. Кольори такі красиві, що леопардовий хамелеон у колекціонерів дуже популярний. Тим більше, що до людей тваринка швидко звикає. В нього, знаєш, таке коротеньке тіло, довгий хвіст і луската спина.

— З геконом його сплутати важко?

— Гекон, Максиме, зовсім інший плазун. Він зовсім не яскравий. Сірий, зелений або такого землистого кольору, трошки схожий на таке собі дитинча крокодила. Лапи в нього широкі, пласкі та чимось нагадують лопаті гвинта чи вентилятора. Тому і назва така. Тваринка взагалі унікальна: на волі живе два роки, а в неволі — близько чотирьох. Дуже швидко звикає до людей, тому і популярна.

Перш ніж запитати далі, Максим витримав паузу, аби Сидорович не поцікавився, звідки раптом такий активний інтерес до вкрадених екзотичних тварин.

— От якби їх помістити в тутешні природні умови, вони б вижили самі, без сторонньої допомоги? Ну розумієте, аби хтось почав тут розводити всю цю гидоту...

— В природі, хлопче, гидоти не буває! — повчально промовив педагог. — А так... поняття не маю. Ще ніхто не пробував. Думаю, вижили б, особливо гекони. Вони люблять відкриті простори. А в нас же край не лісовий. Правда, серед поля на сонці ті ж гекони довго не протягнуть. Це ж не наші звичайні сірі ящірки. Між іншим, таких ящірок гекони можуть їсти! Ще вони харчуються цвіркунами. Так само полюбляють зелених коників. У цьому їхні смаки з хамелеонами збігаються. Правда, до меню леопардового хамелеона додають іноді маленьких польових мишенят. Тільки це, я вважаю, варварство. А ти, я бачу, зацікавився?

Білан обережно промовив:

— Все це для мене нове. Ось і думаю, як люди можуть брати на утримання таких тваринок...

— Вірно думаєш, — погодився Сидорович. — Не всі до цього готові. В когось тварина здихає. Комусь вона набридає, і її викидають чи спускають в унітаз. Хтось викидає в наші водойми, а це означає, що тварина помре. Серйозна проблема, хлопче, серйозна.

Вирішивши, що дізнався вже достатньо, Максим ще для годиться запитав природознавця про те, що зовсім не стосується екзотичних плазунів і повернувся на своє місце, біля Черненка.

— Ящірки і коники, значить, — гмикнув той, вислухавши товариша. — Коники-горбоконики... Про мишенят нічого не скажу, а такого добра, як коники-стрибунці, на нашому полі вистачає. Тільки що це нам дає? Думаєш, хтось із наших дачників піде сам ганятися за комахами?