— Не треба, — тільки тепер він подивився мені в очі, — я не розумію, що ви хочете знати. Я захворів ще хлопцем. Мені було чотирнадцять років. Відтоді й відняло ноги. Навозилися мої батьки по лікарях, і толку з того… Отака, чоловіче, хвороба. Якщо вам тепер буде легше, то я радий.

— Ні, — відповів я, — не буде. Ви не сказали нічого про її причину.

— Та я ж не медик, щоб знати її причину. Колись лікарі пояснювали щось, так, на хлопський розум, та я вже забув. Послухайте, а звідки ви знаєте про мене і мою хворобу, якщо самі здалеку?

— Знаю, і про можливу її причину також, ту, що ви приховуєте. Мені розповів Семен.

— Який Семен? Я не знаю ніякого Семена.

— Ой, пробачте, це його прізвисько. Василь, Василь Федорович Семененко. Пам’ятаєте такого?

Він думав напружено, а потім сказав:

— Семененки живуть у селі… Який-то Василь? Василь…

— Той, з яким ви гралися в компанії хлопців поблизу лісу.

— Василь? Син Федора Семененка? Так він хтозна-коли ще поїхав. Чи взагалі буває тепер тут, і батьки його виїхали.

— Ми з ним живемо в одному місті й товаришуємо, — сказав я. — Він і розповів мені ту історію.

— Яку історію?

Його погляд і далі залишався підозрілим. Крім того, тепер у ньому, мені здалося, промайнуло якесь побоювання.

— Історію про те, як ви побачили щось незвичайне.

— Я не розумію, про що ви говорите.

— Вам довелося зіткнутися з чимось незвичайним, і, кажуть, це стало причиною вашої хвороби.

— Я не пам’ятаю, — він знизав плечима, — щоби бачив щось незвичайне.

— Так, ви не бачили, а вони бачили. А ви їм не вірили. Це була якась темна постать, що йшла лісом. А невдовзі після цього з вами сталося це нещастя. Хіба не так? Хіба ви можете пригадати іншу причину?

Я дивився в його очі, але бачив одне — йому була неприємна ця розмова. Замість відповіді він попросив мене відкрити шухляду в шафі й дістати звідти папку з паперами. Вона була стара й розтріпана, ледве трималася купи. Попорпавшись, він дістав звідти такий самий затертий документ і простяг мені. Я звернув увагу на штамп у його верхньому кутку — Київський науково-дослідний інститут неврології та нейрохірургії. Зміст виписки зводився до того, що в хворої дитини, Кавінського Петра, п’ятнадцяти років, захворювання, яке називається мієліт, гостра форма, з паралічем ніг, і що проведене лікування не дало ніякого ефекту.

— Але ж… — я повернув довідку, не знаючи, що й сказати.

— Ви хотіли знати про мою хворобу, там усе написано. А більше пояснити я вам не можу. Я не лікар, а неграмотний дядько, ще й каліка.

Мені стало зрозуміло, що витягнути з нього щось цінне навряд чи вдасться.

— Пробачте, що потурбував вас, — я підвівся. — Але все ж таки скажіть мені, той випадок — правда? Таке справді сталося перед тим, як ви захворіли? Скажіть мені правду! Вони таки щось побачили?

— Хто що бачить, я не можу вам сказати. Знаю лише те, що бачу сам, — відповів каліка. — А ви, як були дитиною, ніколи не вигадували чогось страшного, яке потім вам ввижалося?

Говорячи це, він знову не дивився на мене аж до тієї миті, коли я вийшов за двері. Дістаючись до автобуса, я зав’язував розмови з кількома селянами, та ніхто не квапився інтригувати мене темними історіями.

Важко сказати, як належало оцінювати результати поїздки. Скоріш за все — ніяк. У будь-якому разі я не мав фізичної змоги розібратися в здобутому матеріалі. Тому і вирішив надати це право Світлані. Я мав лише збирати сміття, виконувати чорнову механічну роботу. Такий метод був ефективнішим. Кожен повинен робити те, що вміє краще. Тільки так можна ліпше використати шанс, шанс врятуватися. Це особливо гостро відчувалося в такі моменти, як тоді, коли я йшов додому, повертаючись із залізничної станції. На щастя, трапилися сусіди. Вони щось говорили, ділилися враженнями про минулий день, але я нічого не сприймав. Десь поруч, дуже близько, знаходився той, хто перетворився на мою тінь, я знав, чув спиною, що він там, позаду. На відстані, яка щодня скорочувалась.

Зранку, зробивши необхідні зміни в своїй «карті», я вирушив до обласного центру. На черзі була лінія під назвою «рушниця», найпривабливіша для досліджень з погляду Світлани, найдоступніша для них з мого погляду. Та в будь-якому разі це потрібно було робити. Прослідкувавши її, я набирав доволі матеріалу і міг знову звернутися до Світлани. Потреба бачитися і говорити з нею відчувалася постійно. Світлана надавала мені не тільки теоретичну допомогу. Якимось чином їй вдавалося тримати мій психологічний стан, мій бойовий дух на такому рівні, який ще дозволяв хоча б іноді сподіватися на порятунок.

І ось я сидів удома в Сергія і чекав, його дружина щось там теревенила про якісь їхні проблеми, готуючи вечерю. Кілька днів тому мені вдалося досить переконливо обдурити його. Я сказав, що, маючи таку стару рушницю, ще й відомої фірми, я, як фанат своєї справи, повинен спробувати встановити її попередніх господарів, тобто її історію. І оскільки мене на роботі відправили у відпустку, я хотів би просто зараз взятися і розшукати хоча б попереднього власника, щоби розпитати про того, в кого він, у свою чергу, придбав рушницю. А що як цей слід потягнеться аж до якогось графа чи барона? Сергій тоді покрутив пальцем біля скроні, але пообіцяв дізнатися. Моє хвилювання дедалі зростало. А якщо й Жанна, й Семен, і рушниця — це зовсім не ті напрями і зараз я наполегливо роблю марну непотрібну роботу? Від цих думок у животі знову розливався холод, неприємний, слизький, який уперто намагався заволодіти мною. Та ось пролунав дзвінок, що примусив мене здригнутися.

Сергій влетів до хати як паротяг, зайнявши, здавалося, відразу весь простір маленького коридору, потирав руки, командував, що ставити на стіл. І ось ми вже сидимо за столом, перехиливши по чарці, наминаємо бараболю і салати. Хоча, власне, наминав він. У мене ті салати лізти не хотіли. Останнім часом мій апетит рідко нагадував про себе.

— Ну що? — тільки й спитав я.

— А що таке? — не зрозумів Сергій.

— Ну, про рушницю, що там?

— Тю, далася тобі та стара ґрата! Давай хоч поїмо, — Сергій завзято наминав картоплю. — Ану, як, ще по одній?

— Давай.

Ми випили, і невдовзі він, нарешті, задовольнив свій апетит. Сергій відкинувся на спинку стільця і перевів дух.

— Так от, голубе, — почав Сергій, — твій старий ґрат…

— «Зімсон», — поправив я.

— Хай буде «Зімсон», — погодився він, — так от, твій старий ґрат «Зімсон» валявся в нас на складі аж вісім років, доки не потрапив до тебе. А органи вилучили його в одного кадра…

Сергій не доказав, бо я підскочив на місці. «Його вилучили!» Я згадав, що казала про це Світлана. Рушниця була конфіскована, її ніхто не здав, не продав, бачачи, що з нею відбувається якась чортівня. Отже, цей слід фальшивий! Але я мусив допитатися до кінця.

— А чого вона так довго була у вас? — продовжував я.

— А кому вона була потрібна? Ніхто з наших на неї не спокусився, ось і лежала в складі, доки не зробили ревізії та не викинули її до магазину. А до цього кілька років її зберігали як речовий доказ.

— Речовий доказ? Доказ чого?

— Ну, розумієш, у нас свої інструкції. Цей самий кадр, ну, той, що володів рушницею, пришив з неї свого односельця, а ми повинні…

— Як, — перебив я, — ти хочеш сказати, що з моєї рушниці було вбито людину? — я роззявив рота.

— Ну то й що? — не зрозумів Сергій. — Було, то й було. Гаратнув він якогось там зека, який щойно звільнився. Чорт їх зна, які там у них були рахунки…

Але я знову не дав доказати:

— Ну а хто, хто він такий, де його знайти?

Сергій подивився на мене, як на дурного.

— Ти не знаєш, де шукати людину після того, як вона скоїла вбивство і її зловили?

— Отже, він сидить! Так ти ж казав, що він убив зека?

— Ну то й що, що зека? Зек звільнений — уже не зек, а громадянин. І наскільки я зрозумів, убивство було за обтяжливих, так що отримав він свої дванадцять і поїхав в Уфу.