— В Уфу?

— А ти як думав? Він, щоправда, якийсь заслужений був, чи то учасник війни, чи то активіст партійний, щось таке.

— Ну а хто він, звідки? Як його звати?

— Та я що, записував? — здивувався Сергій, — ти ж його й так не побачиш! Він же, напевно, сидить ще.

— Ну я ж тебе просив! — закричав я.

— Тю, скажений, — здивувався він знову, — ну й причепився! Та воно тобі треба?

— Треба.

— Як хочеш, — сказав Сергій, — а я більше не піду. На мене і так косо дивилися. Я тут ще не так давно працюю, а на мої забаганки мусять архіви рити і всілякі дурниці вишукувати. А в нас ще в карному начальник такий придурок, яких мало. Мусив я йому байки сплітати, для чого то мені. Не піду. Він там родом з якогось Надлісного чи то Підлісного, це я запам’ятав. Отож їдь собі і шукай, якщо в тебе цвях у задниці!

І Сергій, плюнувши, пішов курити.

А я сидів і думав. Чого мені вдалося домогтися цього разу? Було таке враження, що я товчуся лобом об височезну неприступну стіну невідомості, перед якою безсилий. Що я мав робити далі? Знову йти до Світлани з даними, які вдалося здобути? Чи не йти, а поїхати в те саме Підлісне чи то Надлісне? А може, взагалі нічого не робити, а сісти вдома й чекати і дивитися, як цей привид щодня, щогодини безжалісно наближатиметься до мене?

Я стояв на пероні, підперши спиною вокзальну стіну. Мої почуття зовсім затупилися, голова відмовлялася працювати, і я просто стояв, слухняно наближаючись до тієї миті, коли злізу з поїзда на своїй станції, де виходить, як правило, п’ятнадцять-двадцять пасажирів, і поступово лишуся сам. І тоді він вийде до мене, вирине з темряви. А доти можна не оглядатися. Яка відстань буде між нами цього разу? Кроків за двадцять від мене стояв стовп, на якому світився ліхтар. Напевно, він з’явиться ще ближче. Доки це триватиме й чим закінчиться? Мною знову заволоділа приреченість, і сил для боротьби з нею я не мав.

Несподівано хтось обережно торкнув мене за рукав. Моє серце стислося в такому пароксизмі, що я мало не підскочив на місці, увесь здригнувшись. Поруч зі мною стояв Антонович і здивовано оглядав мене. Я перевів подих і силувано посміхнувся:

— Та ось, замислився, а ви так несподівано надійшли…

— А-а-а… буває, — протягнув старий, — але щось ти дуже сильно замислився, так я собі з боку подумав. Може, що сталося?

— Та ні, дрібниці, — запевнив я його.

— Еге ж, і таке буває. А я он їздив дещо для бджіл купити — літо на носі.

Тим часом надійшов поїзд, і ми влаштувалися біля вікна. Пасажирів у вагоні їхало мало. І я, не гаючи часу, вирішив розпитати старого про те Надлісне. За моїми розрахунками, воно мало б бути приблизно за тридцять-сорок кілометрів від нас, у сусідньому районі. Якщо ж прикинути відстань навпростець, лісом, то виходило явно менше. Безперечно, старий знав багатьох мисливців в окрузі й, звичайно, всі ліси. Тому про цю історію міг свого часу чути. І я запитав його.

— Так, так, чув про таке. Вже, певно, років з десять минуло з того часу, — відповів старий, — а може, ще й немає. Не скажу тобі точно. Був там такий — Антін Гаркуша. Ото ж він і застрелив.

Мій супутник замислився і замовк.

— А розкажіть, може, ви знаєте які подробиці тієї справи, — попросив я.

— Ну, які тобі подробиці? — Антонович зібрався з думками, — давно це сталося, та й мене там не було. Чув тільки, що люди патякали. Той Гаркуша, кажуть, був паскудою. Я його особисто не знав, але люди про нього погане розповідали, що багато на ньому гріхів всіляких ще з війни. І по війні багато хто від нього біди зазнав. Такі тоді часи були. А вбив він такого собі Петра Гончарука. Того я знав колись давно, але так, неблизько. Він, бідолаха, сьорбнув злиднів. Ще у п’ятдесятому році заслали його до Сибіру, а ото років з п’ятнадцять, як повернувся звідти, і така його лиха доля…

Антонович знову замовк. Мої запитання викликали в нього давно забуті спогади та думки.

— А яка в нього рушниця була, в Гаркуші? — спитав я.

— Отого вже не знаю, а що таке?

— Та здається мені, що «Зімсон», який я купив, минулого року, був його рушницею. Один капітан з міліції мені таке казав, — додав я.

— Може бути таке, — протяг старий, — а якщо й так, то що з того? Добра рушниця.

— Слухайте, Антоновичу, а хто би міг мені докладніше про це все розповісти? — я з надією подивився на нього.

Старий зняв шапку, пошкріб голову і сказав:

— Є там у Надлісному один чоловік. Колись за молодих років товаришами ми з ним були.

А за кілька хвилин я зістрибнув з підніжки у просякнуту мрякою липку темряву. Навколо станції був густий туман. Ліхтар над станційним будиночком ледве мерехтів, розсіваючи своє матове світло. З передніх вагонів зійшло кілька пасажирів, і я з надією слухав, чи не наближатимуться їхні кроки та голоси. Але сподівання виявилися марними. Голоси віддалялися. Люди пішли навпростець до іншого кінця містечка. Я залишився сам. Сильно калатало серце. Я озирнувся. Його ніде не було. А навколо стояла така пелена! Я повернувся і, примушуючи себе не оглядатись, рушив додому, тримаючи курс на ліхтар своєї метеостанції. Під ногами хляпало болото. Здавалося, зроби лише крок убік — і зійдеш з гостинця, загрузнувши по коліна. Власне, так воно і було. І раптом я його помітив. І знову похололо в животі, коли пес, ні, не пес, оскільки мряка не дозволяла розгледіти його, а тільки чорна пляма почала рухатися за мною, безшумно пливучи в тумані краєм дороги. І якщо я дивився вперед і ловив поглядом світло ліхтаря, то миттєво переставав бачити його. Та коли очі звикали до темряви, я знову бачив розпливчасту чорну пляму з обрисами пса, що рухалася за мною якихось п’ятнадцять кроків позаду. Ближче, ніж я сьогодні очікував. І мене разом із жахом, до якого я вже звик, охоплювало таке бажання побігти! О-о-о! Скільки сил мені коштувало не піддатися йому! І щоразу я запитував себе: а що сталося б тоді? І не знаходив відповіді. Можливо, мій страх загнав би мене на смерть, як знесиленого коня, оскільки зупинитись я, напевно, вже б не зміг. Та я знав, відчував, що цього робити не можна. Потрібно було йти, повернувшись до нього спиною, відчуваючи нею його невидющий погляд, його холодне дихання. Щоби потім, зрештою, зачинивши за собою двері і обхопивши голову руками, кинутися обличчям у ліжко і усвідомити, що все менше часу залишається до тієї миті, коли він з’явиться зовсім поруч, коли він торкнеться мене. І що тоді? Я просто зникну? Загину? Збожеволію? А може, зроблюся таким, як Петро з села Галяви? А що, як я вже збожеволів? Що, як насправді нічого цього немає — ні пса, ні двоногої постаті, яку бачив я на краю лісу? Може… І підминаючи під себе усі ці численні «може», насувався сон, точніше забуття. Бо снів я не бачив. Хоч уві сні він поки що не переслідував мене.

Щойно прокинувшись, я зібрався і попутною поїхав у Надлісне.

Чорний пес, натягуючи ланцюг, заходився в несамовитому гавкоті. Підозріло подивившись на нього, я піднявся на невисокий ґанок старої хатини і постукав у перекошені порепані двері. Останні події примушували мене дивитися підозріло на всіх чорних псів. Цей був відповідних розмірів, але мав яскраво-білий «галстук» на грудях і очі його блищали. Невдовзі за дверима почулося старече човгання, і вони розчинилися. В сінях стояв сивий зігнутий чоловік і з-під зморшкуватих повік уважно дивився на мене, наче намагався дізнатися поглядом, хто я такий і для чого з’явився.

— Добрий день, — привітався я, назвавшись та передавши привіт від Антоновича, — можна до вас?

— Заходьте, якщо справді до мене, — відповів старий, — тут і розповісте, які справи занесли вас до цієї Богом забутої оселі.

Повернувшись до мене спиною, старий хотів іти вперед, але несподівано загальмував і оглянувся. Його обличчя раптово зблідло, і він, напевно, впав би, якби не схопився рукою за двері. Я миттєво підскочив і схопив його за вільну руку. Нарешті він намацав ногами опору, і я відчув, що можу його пустити.