— Що сказати? — перепитав я.

— Та нічого, так… Вже й забув, що думав… А взагалі, ви з яких країв будете?

— Сам я родом з Хмельниччини, а живу тут, уже давно. А що?

— Та нічого, цікавлюся…

І ще з півгодини теревенив мені дід про свої біди — минулі й теперішні, доки я не зрозумів, що нічого більше від нього не доб’юся. А надворі було темно наче увечері. Сік дрібний дощ. Низькі свинцеві хмари, здавалося, зависли, зупинилися на місці. Під ногами була чорна кваша. Дід стояв на ґанку, спершись на палицю, і дивився вслід. А мені тепер — бездоріжжям, такою погодою, в яку добрий господар і собаки на двір не… Я зупинився і озирнувся — старий все ще стояв на ґанку.

— Діду, а в Гаркуші був пес?

Як я міг забути запитати про де? Тепер я стояв і з завмиранням серця дивився на старого.

— Пес? — здивовано перепитав він. — Може, й був коли який собака в нього, мав, так би мовити, нещастя. Не доведи Господи такого господаря. Він же не те, що пса, людини не пошкодує. Інший — ні скарбу, ні долі, самі біди та злидні, а тварини Божої на призволяще не покине, ще й шматком хліба поділиться… Пам’ятаю, раніше був у нього якийсь цепний пес, здоровезний, що всі боялися. Якось уночі він почав чогось вити — чи то, може, з голоду, чи що… Гаркуша вийшов з хати, взяв рушницю та й застрелив його, а тоді ліг собі спати — спокійно. І лише наступного дня увечері відв’язав та в рів викинув.

Від цих дідових слів у мене аж засмоктало під грудьми. Що це? Не може бути! Невже я наблизився до суті? Зв’язок ставав очевидним. Це могла бути саме та рушниця, з якої його застрелили, і зараз нею володів я. Прекрасний сюжет. Здоровезний злий пес, застрелений господарем, стає наче закляттям цієї рушниці і переслідує усіх, хто володіє нею. Краще, ніж Собака Баскервілів. Хоч бери й починай писати. Я сам не розумів, як прорізався в мене цей недоречний гумор. Напевно, тому, що навіть після знайомства зі Світланою та введення в курс «нематеріальних» справ, я не міг уявити собі таке. Не міг уявити зараз, коли надворі день, а поруч зі мною людина. А що я скажу за кілька годин, коли настануть сутінки і я опинюся сам?

— А який був той пес, чорний?

— Еге, чоловіче, — він поблажливо усміхнувся до мене, наче до дурненького, — хіба б я таке пам’ятав? Тут уже не годен згадати, що вчора робив і яка зранку кістка боліла, а ви за пса чийогось, ще й сто років тому…

І я похляпав болотом до шляху. Колись ця дорога була кам’яною, а зараз з неї стирчали лише поодинокі горбки, вимиті дощем серед слизької багнюки. Нею я і сунув, невесело переставляючи ноги, зайнятий такими ж невеселими думками. Точніше, думок, власне, не існувало. Голова сповнилася якимось сумбуром. Перед очима мерехтіли оті відмиті камінці, і я ніяк не міг сконцентруватися на чомусь конкретному. Думати про все зразу не виходило. Потім я знову зациклився на Гаркушиному псові. Чи був він чорний? Страшний та злий — це збігалося. Але чи був він чорний? Що мені тепер, ходити селом і випитувати в людей, який пес був у Гаркуші п’ятдесят років тому? На мене дивитимуться як на дурня, а найголовніше, цього ніхто вже не пам’ятає! От якби з’ясувати, чи у ті часи моя рушниця вже належала Гаркуші. Чи могло так статися? Не виключено. Адже вона зроблена 1907. Але чи реально, щоб приблизно від сорокового і майже до вісімдесятого року вона належала йому? Які були часи! Все з ніг на голову! Та і його, напевно, кидало туди-сюди країною… Щоб він мав змогу зберігати її в себе увесь цей час? Малоймовірно. Хіба б поклав у якийсь сховок. Як про це дізнатися? Якби з’ясувалося, що рушниця та сама, а пес справді був чорним… Господи, та яке це має значення? Чорний, не чорний… Він здох, здох давно! Мертві пси не ходять і не лякають живих. Що він — зомбі? Дурниці. Витівки шизонутих письменників. Для недалекої аудиторії. Для тих, хто нічого не робить і казиться з нудьги, бо не має таких проблем, як я. Порядні думки не приходили. Відключитися ж від тих, що були, теж не вдавалося.

Біля виїзду на шосе росли дві липи, під якими покосився напіврозвалений хрест каплички. Тут я і мав покірно живитися надією, що над’їде, можливо, якась вантажна машина. Всі мої зусилля залишалися марними. Поїздка не просунула мене ні на крок уперед, лише з’явилися якісь нові нісенітні припущення. Я знову бився лобом об глуху стіну. Ніяких проблисків, ніяких нових ідей. А скоро вечір… І думки про нього, як і вчора, як і позавчора, як і багато-багато днів, були чорними як ті хмари. Раптом згадка про пса опанувала мною.

І ноги самі зупинилися. Знову це враження! Враження чогось давно забутого, знайомого. Справді, щось таке вже було. Мабуть — з кимось… Якби зі мною, то, напевно, я б пам’ятав. Що ж це таке? За ким уже ходив чорний пес і що за пес? Це відчуття стало набагато гострішим і чомусь саме тепер, після розмови з дідом. Я ось-ось повинен був щось таке пригадати. Напевно, дід зачепив якусь близьку тему, й у мене виникли асоціації чогось раніше відомого. Це станеться випадково. Я, безперечно, згадаю. Шкода тільки, що згадка ця виявиться чимось несуттєвим, позбавленим будь-якої користі. Втім, доведеться ще не один день помучити свою пам’ять.

Відчуття чиєїсь присутності за спиною з’явилося несподівано. Все похололо всередині. Я озирнувся. Те, що мені довелося побачити, було понад мої сили. Він стояв біля мене! Від жаху хотілося кричати. До нього було якихось сім-вісім кроків. Він дивився… Та ні, не дивився. Він не міг дивитися. В нього не було очей. На їх місцях зяяли чорні діри, направлені просто на мене. Пес не рухався. Його чорна зваляна шерсть настовбурчилася на загривку, в напівроззявленій пащі жовтіли ікла. На його грудях було щось таке, наче пошматована видерта шкіра. І, дивлячись на це, заглядаючи в його чорні діри, я стояв як паралізований — від ніг до думок, не годен ні ворухнутись, ні осмислити те, що бачу. Я був приречений. Приречений стояти один на один із ним на цій безлюдній розбитій дорозі, якою він і далі гнав мене в глухий кут, у безвихідь.

Скільки це тривало, невідомо. Спам’ятатися мені вдалося лише від гуркоту мотора над самим вухом, я, мов зачарований, подивився на дверцята самоскида, що відчинялися переді мною, і зловив на собі здивований погляд водія.

Здавалося, на сьогодні мої пригоди нарешті скінчилися. Та замість полегшення від розуміння цього відчувалася якась байдужість. Я не міг більше пручатися. Хай не сьогодні, хай навіть не завтра, хай післязавтра чи в який інший день ця відстань між нами ще більше скоротиться, і тоді він увійде до хати, сюди, до мене, і сидітиме навпроти, за один або два кроки, або і просто поруч, так, що можна буде простягнути руку і… А може, її навіть не треба простягати. Що тоді буде? Ні, я не дійду до цього. Щось повинно статися швидше. Щось таке, що позбавить мене цієї миті, якої я загину або збожеволію від жаху. Тільки що?

Наприклад, якщо прикласти стволи моєї славнозвісної рушниці до чола, а великим пальцем руки натиснути на спуск, я навіть не встигну зрозуміти, що сталося. За якусь мить, ні, за тисячну миті я вже не матиму чим розуміти. Моя голова розлетиться по стінах. Відійдуть у небуття всі жахи, а на рахунку цього «Зімсона» буде вже двоє людей. До яких думок я дійшов! Я струсив головою, яка ще трималася на місці, хоча і працювала з натяжкою. А що б сказала зараз Світлана? В пам’яті спливло її спокійне обличчя, яке ставало дедалі приємнішим. Чому мені не пощастило зустріти таку жінку просто так, не через усі ці привиди й усіляку містику? Але цього не судилося. А що вона могла мені сказати? Все те саме. І я відчув небажання турбувати більше цю доброзичливу, порядну і дуже приємну мені жінку. Чим могла тепер вона допомогти? Збудити якісь додаткові сили, щоб я ще трохи потріпався?

Я поставив на стіл чашку, з якої щоранку пив чай, і налив повну, по вінця, горілки. А що я міг ще зробити? Як сховатися від пса, від думок, від себе самого? Як ще я міг втратити здатність щось відчувати, хоча б тимчасово? Але зранку… Ранок принесе мені слабкість, нудоту, головний біль і нову безвихідь. Я зробив лише два великі ковтки і не роздягаючись ліг, з надією на швидке забуття.