Та сподівання виявилися марними. Я крутився на ліжку, наче в’юн, не міг знайти собі місця. Так само перекидалися думки в моїй голові. Там також було все шкереберть. Повний безлад і ніякої перспективи. Серце тіпалося шалено, віддаючи десь аж у скронях. Простирадло на ліжку зіжмакалося й ставало вологим. Було ясно, що спати сьогодні не доведеться, хіба що аж під ранок. Скільки мине ще годин, заким вдасться задрімати? Я сів, притулившись спиною до стіни, і заплющив очі. Тільки пес безроздільно володів зараз моєю свідомістю і робив з моїми думками все що хотів. Хоча, власне, ніяких конкретних думок на той момент у мене вже не лишилося. Хаос. І на його тлі — незрозуміле нав’язливе відчуття. Якби не воно — я був би близький до того, щоб припинити всілякі потуги і віддатися на милість долі. Нехай буде, що буде.

Оте відчуття, яке з’явилося так несподівано, не дозволяло остаточно скласти руки та заплющити очі. Воно спричиняло ефект маленької тріски, що потрапила попід шкіру, її часом навіть не видно оком, втім, забути про неї важко. З будь-яким необережним рухом вона неодмінно нагадує про себе. Так було і з отим відчуттям. Та попри всі мої зусилля, згадати щось конкретне не вдавалося. Але ситуація, коли за кимось іншим уже ходив якийсь чорний пес, здавалася до болю знайомою. І тепер ця проблема, я відчував, уже готова посісти мало не основне місце. Не знаю, як сталося, що я не згадав про неї під час розмов зі Світланою. Щоправда, тоді вона не була для мене настільки гострою. Так — лише дрібна неважлива обставина. Та хіба можна визначити, що тут важливе, а що ні?

Мені так припекло, що хотілося побачити Світлану просто зараз. В успіх не вірилося. Але ще один примарний шанс був висмоктаний з пальця. Хай навіть так. Я знав, що принаймні ще раз потурбую її. Цікаво, що вона думає про мене і про оце все? Можливо, я здаюся їй звичайним божевільним, спілкування з яким поступово починає набридати? Не виключено. Що ж, в такому разі пробач, Світлано. Вона, як жива, була зараз переді мною, спокійна й проста. Провалюючись у рятівний сон, я спробував-таки «зняти» з неї окуляри. Це не вдалося, адже я бачив її в такому вигляді лише один раз.

Уперше я стояв перед цими дверима такої ранньої години. Хвилювання несподівано вщухло. А яким сильним воно було тоді, коли я, зійшовши з приміського, прямував до мікрорайону, де жила Світлана! Місто прокидалося. В повітрі ще відчувалася нічна морозяна свіжість, а яскраве вранішнє сонце, щойно піднявшись над дахами будинків, дарувало свої перші ласкаві дотики вікнам, балконам, лоджіям, нагадуючи, що таки йде до літа. Тут, у місті, де кожен день неодмінно насичений тиснявою, гамором та пилюкою, краса ранку відчувається особливо гостро.

Я натис кнопку дзвінка. За якийсь час почулися кроки, й двері розчинилися. Вона вже не спала. Мені навіть здалося, що, відчиняючи двері, Світлана вже знала, що це я. Вона мовчки відійшла, пропускаючи мене, і аж потім привіталася. Ніякого натяку на здивування, лише той самий запитливий, дещо стурбований погляд крізь окуляри, до якого я встиг так звикнути.

— Ви щось придумали, не інакше, — сказала вона, заводячи мене до кухні. — Сідайте. Я збиралася робити каву. Ви не проти? Взагалі, я більше люблю чай, а сьогодні чогось…

Вона невдало замовкла і чомусь знітилася. Тільки тепер я зауважив, що на ній ще немає косметики, а з-під халата виглядає нічна сорочка.

— Пробачте, — сказав я, — це надто ранній час для візиту, до того ж без попередження. Напевно, я надто вам докучаю.

— Давайте не будемо про це, — м’яко заперечила Світлана, беручи мене за рукав та підводячи до крісла. — Якщо ви мені докучатимете, я сама вам про це скажу. До речі, за це мене й не люблять. Знаєте, в колі моїх знайомих я маю репутацію досить безцеремонної людини. Тому можете не боятися створити мені якісь незручності. То що там у вас? Б’юся об заклад, з’явилося щось нове. Ваш вигляд промовисто про це свідчить.

— Від вас нічого не приховаєш, — відповів я. — Не заздрю вашому майбутньому чоловікові. Ну, тільки в цьому плані, звичайно…

Світлана глянула на мене й усміхнулася, як завжди, стримано, самими губами:

— Дякую за комплімент. Своєму минулому чоловікові я і сама б не позаздрила. Щодо майбутнього… Зарікатися на майбутнє — дуже невдячна справа. То я готуватиму? А ви розповідайте.

Я кивнув. Так навіть було легше, коли вона стояла біля плити, спиною до мене. Я знав, що вона слухає уважно і не пропустить жодного мого слова. Я ж не нітився під її поглядом, більше того — міг навіть роздивитися її зі спини. Мені й справді було не до жінок, втім, навіть те, що я мав зараз розповісти, приємніше розказувати такій жінці, яка стояла переді мною. Це факт. Та розуміючи, що це не зовсім чесно, я відвів погляд і сказав:

— Не знаю, можливо, я помиляюся, може, це не має ніякого значення, але мене все наполегливіше переслідує відчуття: те, що відбувається зі мною, точніше — щось подібне, — уже було. Ситуація, коли за кимось ходить чорний пес, мені чомусь почала здаватися знайомою. Я наче чув колись про щось таке, а можливо, читав. Або бачив у якомусь фільмі… Словом, мене це все сильніше турбує. Воно ніби крутиться десь у голові, я ось-ось повинен згадати! Але не можу… Не знаю, мабуть, це зовсім не важливо, але воно все більше не дає спокою. Що мені робити? А що як це все-таки мій шанс?

Вона сіла навпроти і подивилася на мене.

— Таке відчуття з’явилося в мене після вашого першого сеансу гіпнозу. Раніше — скільки пес за мною лазив — такого не було. І ось, як я познайомився з вами і почав працювати цілеспрямовано, воно зі мною практично постійно. Я повинен це згадати. Якомога скоріше…

— Сподіваюся, тут я зможу вам легко допомогти, — сказала Світлана. — Той самий гіпноз. Зараз ви згадаєте.

Зараз я згадаю. Щось знову несміливо засмоктало під грудьми. Мене чекало ще одне випробування або розчарування. Що зараз подарує мені ця дивовижна жінка? Повна невідомість. Зараз….

Вона повернулася зі знайомим нічником та лампою, і за кілька хвилин перед моїми очима знову попливли хвилясті золоті рибки на м’якому блакитному тлі. Я зробив зусилля.

— Не треба, — спокійно сказала Світлана, — не витрачайте енергії. Зустріньтеся зі мною поглядом. Ми з вами контактуємо через погляд. Тільки через погляд. Це дуже легко, — вона говорила повільно, її голос звучав, наче музика. — Не бійтеся. Розслабте усі м’язи… Не думайте… Пустіть мене всередину…

Я невідривно дивився в її неповторні очі. Прості та спокійні. Вони діяли як знеболювальні ліки. Поступово я починав бачити повіки і навіть тоненькі, ледве помітні зморшки в куточках біля очей, лише тепер усвідомлюючи, що на них вже немає окулярів. А стан, у якому я перебував, неможливо було передати. Щось близьке до блаженства. Я занурювався в її погляд і хотів, щоб це тривало без кінця. Божественна Світлана…

Та раптом я відчув, що все зараз скінчиться. Майнула думка: «А для чого це все?» Я не хотів її пускати, але вона пролізла до моєї свідомості. Навіщо? Миттю все пригадалося. Її повіки здригнулися, і вона легенько поклала свою долоню на мої. Це довершило ефект — чарівна аура зникла. Стало зрозуміло, що все вже завершилося. Я через силу проковтнув. Світлана мовчала.

— Ну? Що? — ледве зміг вимовити я.

Її губи розтулилися… Зараз з них злетить те, що, може, змінить усе або не змінить нічого! Але вони вимовили тільки два слова, які нічого не означали. Точніше — означали повну нісенітницю.

— Мішка-шаман, — сказала вона.

Я роззявив рота і лупав очима. Більшу дурницю важко було вигадати. «Мішка-шаман». Що це? Напевно, з якоїсь книжки. Але я навіть не пригадував, щоби читав про таке. Можливо, дуже давно. Шамани — це десь у Сибіру, на півно…

Моя думка зависла на середині. Мабуть, на якусь мить у мені зупинилося все, не тільки думка. Я схопився руками за стіл, підводячись. Напевно, я зблід, тому що Світлана, злякавшись, також скочила зі свого крісла й схопила мене за руки, а я машинально ступив кілька кроків до виходу, поки зрозумів, що вона міцно мене тримає.