— Так, колись я мав таку ділянку. А що ви хочете? Я не розумію…

— Зараз я поясню. Там, у Гачилівці, залишалося тоді ще кілька жителів і серед них один на прізвисько Мішка-шаман. Самотній чоловік, старший від вас… Він ще працював на циркулярці, навіть для нашої бригади різав дошки. Ви знаєте такого?

Головний інженер відхилився від трубки і щось до когось промовив, але я не розібрав що.

— А що вам потрібно? — знову заговорив він до мене. — Чому ви дзвоните?

— Мені треба про нього розпитати, — якомога ввічливіше сказав я. — Я хотів би уточнити, чи мешкає він там зараз. У мене були з ним деякі справи, і я хотів би приїхати і знайти його. А шлях, самі розумієте, не близький…

— Не мешкає, — знову пошепотівшись з кимось, відрізав мій співрозмовник, якого тепер язик не повертався навіть поза очі звати Серьогою. — Помер він.

— Помер? — миттєво пригадалося сказане Світланою, вона наче у воду дивилася. — А… що сталося?

— Послухайте, як вас… Корнійчук, якщо не помиляюся? У мене робоча нарада, купа людей у кабінеті! Він що, родич вам? Я взагалі його сто років тому зо два рази тільки бачив, а ви — «а що, а як…» Он мені підказують, що в нього ні з ким не було спільних справ, окрім пляшки. Давайте закінчимо.

— Сергію Анатолійовичу! — благав я. — Ну хоч скажіть, коли це сталося? Я ж до вас ледве додзвонився! Півдня сиджу на телефоні!

Він знову відвернувся від трубки, але, напевно, не прикрив її рукою, і цього разу я почув здалеку:

— Максимовичу, коли цей корівник у Полхові згорів, ти не пам’ятаєш? Бо замахав уже… — і повертаючись до мене: — Та вже з півроку скоро буде…

З трубки, яку я поклав на стіл, чулися короткі гудки, а мої губи в якомусь запамороченні самі повторили:

— Скоро буде півроку…

Отже, Мішка-шаман пішов у кращий світ за місяць-півтора до початку моїх нещасть.

Світлана мовчки дивилася на мене. Вона була поруч, усе чула і розуміла. Хотілося запитати її, скільки часу потрібно бридкому нематеріальному чорному псові, щоб дістатися з Уренгоя сюди, чи встиг би він за місяць з гаком? Але я не запитав. Я відчував, що вона не знає.

Усе було як і тоді, чотирнадцять років тому. Літак набрав висоту й вирівнявся у повітрі. Внизу залишився останній пункт посадки — Бєлгород. Далі — Уренгой. Неспокій знову і знову охоплював мене. Що чекає там, у місцях, де я не був майже п’ятнадцять років? А поки що все нагадувало мені ті часи. Хоча не все. Наприклад, літака не кидало, не вгризався у вуха пронизливий вібруючий звук гвинтів. Замість цього — м’яке гудіння і невеличке гойдання. Я заплющив очі. А от мій настрій залишав бажати кращого. Якщо тоді мене розбирали радість та оптимізм, то тепер мій душевний стан був на протилежному кінці шкали. Щоправда, відзначалася й одна позитивна річ: як і тоді, я відчував божевільну жагу діяльності. Але якщо раніше спонукали молодий вік і нудьга, те тепер — жорстока необхідність та безвихідь. Я повинен був щось робити. Відчувалося, що часу для цього залишається все менше й менше.

Тоді у нас був дуже популярний хокей, може, навіть більше, ніж футбол. Часи, коли наша збірна сяяла на всіх рівнях… Порівняння напросилося саме. Кілька разів мені доводилося бачити, як команда, програючи одну шайбу, за якусь хвилину до закінчення матчу наважувалася на крок відчаю — заміняла свого воротаря ще одним польовим гравцем і в останньому зусиллі кидалася вперед. Створювалася чисельна перевага біля воріт суперника, і тим, хто програвав, іноді вдавалося, закинувши шайбу, уникнути поразки. Траплялося таке нечасто. Та щоб сподіватися на це, треба було як мінімум забрати в суперника шайбу і бачити його ворота. Зараз такий крок потрібен був і мені, але я не мав ні того, ні іншого. Я не мав шайби, а ворота суперника були так далеко, що годі й побачити. Я тільки бачив секундомір, що долічує мій останній час, і не мав навіть найменшої змоги наважитися і піти ва-банк. Коли прозвучить фінальна сирена?

Такі думки виснажували, а уникнути їх було важко. І ще одна разюча відмінність відчувалася при згадці тих часів, коли я востаннє літав до Уренгоя: тоді вдома залишилися і чекали на мене батько та мати. Чотирнадцять років тому я чомусь не надавав цьому належного значення й по-справжньому відчув це тільки зараз. Напевно, тому, що тепер на мене не чекав ніхто. Зовсім ніхто.

Раптом пригадалася Світлана. Схотілося, щоб саме вона чекала на мене. Та я відчував, що вона для цього не підходить. На жаль… Хоча, можливо, вона все-таки чекає. Чекають же на піддослідного кролика, закинутого у чорну безодню космосу. Обов’язково чекають і хочуть, щоб він повернувся. За нього навіть хвилюються. Напевно, в такого кролика більше шансів, ніж у мене. Все-таки за ним стоять люди, які щось розуміють або принаймні думають — вони знають, що роблять. Я ж нічого не розумів і не знав.

Скоро літак зробить віраж і піде на посадку. Спати не хотілося, я не відчував себе виснаженим. Це завдяки Світлані. Саме вона наполягла, щоб я приїхав до неї увечері, напередодні вильоту. На кухні з квітами чекала злагоджена вечеря, в кімнаті — нічник із золотистими рибками на блакитному тлі. Я отримав повноцінні їжу та сон — невеличкий допінг перед виснажливим, можливо, останнім відтинком шляху. Напевно, тому серед безладу невтішних думок іноді все-таки спалахували якісь проблиски надії. Я відчував, що зловив нитку, може, ту саму, за яку вдасться витягти щось суттєве. Мішка-шаман, ось хто панував у моїх думках упродовж останніх двох діб. Ось кого я вважав тепер головним винуватцем усього, що сталося зі мною. Знову і знову, наче живе, спливало в пам’яті його прокопчене обличчя з різними очима. Тепер я мав надію лише відшукати якісь залишені ним сліди, корисні для мене. Сподівався. Від самого початку, ще до Світлани, коли я починав тільки робити перші слабкі спроби видертися з його обіймів, я відчував, ні — просто був упевнений, що не можу бути єдиним у світі, кому перепало таке «щастя». І ось моє переконання, схоже, підтверджувалося. Існував, точніше, тепер уже не існував, інший, ще один, окрім мене. І його приклад не втішав. Насамперед тому, що, судячи з усього, він не міг позбутися своєї жахливої тіні. Скільки він так прожив? Що намагався зробити?

Як давав собі раду?

Багато запитань, на які мені тепер не судилося дістати відповіді. Але надія — річ уперта. Вона завжди прагне прорости крізь безвихідь і помирає останньою. І тоді я починав бачити багато такого, що все-таки міг би вишпортати з-під шестимісячного шару сміття. Як жив Мішка-шаман упродовж цих років? Кому що розповідав? Як помер? І багато чого іншого. Згадалася розмова з колишнім виконробом, теперішнім головним інженером РСУ, коли він сказав про якийсь згорілий корівник у Полхові. Чому у Полхові, коли жив дід у Гачилівці? Він що, згорів у тому корівнику? Хто його підпалив? А якщо він зробив це сам? Якщо він хотів згоріти в ньому разом зі своїм безжалісним переслідувачем? Що тоді? На всі ці запитання я розраховував дістати відповіді. Але найголовнішим серед них було одне: я мав обов’язково з’ясувати, чи не було насправді чорного пса — такого собі простого чорного пса, який би вештався за дідом Мішкою і якого, за збігом обставин, ні мені, ні моїм товаришам не вдалося тоді побачити. Головним чином задля цього я і долав тепер останню з належних чотирьох тисяч кілометрів.

У пасажирському салоні з’явилася стюардеса і чомусь на диво весело попросила пристебнути ремені безпеки. Салон почав хилитися на один бік. Літак ішов на віраж.

Уренгой, як виявилося, практично не змінився. Я діяв за планом: щоб не гаяти часу, відразу знайшов книжковий магазин і купив карту району з автомобільними шляхами, оскільки навіть приблизно зараз не знав, в якому боці Гачилівка. Вказувалися найменші населені пункти. Гачилівки не було ніде. Я кілька разів переглянув карту і переконався в цьому. Напевно, вона вже не існувала навіть на папері. А от Полхов, про який казав Анохін, знайшовся. Працюючи в будзагоні, я ніколи не чув про це село. Мабуть, воно розкинулося недалеко від Гачилівки. Принаймні там губився останній слід Мішки-шамана, і я вирішив почати саме звідти. Тому, перекусивши в якійсь досить брудній їдальні, я дочекався нарешті автобуса на такому ж брудному автовокзалі й за годину жахливої їзди прибув до Полхова.