Я мав ще одне підтвердження того, що з «дідовим» псом не все було чисто. Пригадалося, як Мітяй, коли я розпитував про Мішку-шамана, зауважив, що за ним ходить чорний пес. Якийсь неприхований сарказм, насмішка чулися в його тоні. Можливо, тому, що ніхто й ніколи не бачив того пса? А може, тільки його «господар» казав комусь про нього у хвилини п’яної відвертості? Тому й підсміювалися з нього позаочі. Я почув і запам’ятав ці інтонації, не зрозумівши тоді, до чого вони.

І ще одна суттєва деталь — камінь. Якщо це все-таки був амулет, який я вкрав і привіз із собою? Пригадалася уся містика, що діялася навколо мене після того, як камінь опинився у моїй кишені, — чорні хмари над головою, що перетворювали день на ніч, блискавки, які наче намагалися вцілити в мене, поле з дивною довгою травою, завалене черепами. Чи має це якесь значення? Щодо каменю, одне я знав точно, — він загубився на другий рік під час переїзду з одного гуртожитку в інший. Знайти його при всьому бажанні було неможливо. Все ж інше, на мою думку, підлягало негайному уточненню.

Усе це одним духом я і виклав Світлані.

Вислухавши, вона, як і завжди, якийсь час сиділа мовчки і думала, а потім сказала:

— Юро, мабуть, вам доведеться-таки поїхати туди, але не гарячкуйте, я вас прошу. Давайте спокійно все обмізкуємо. Точніше, я спокійно обмізкую, адже ви в такому стані на це не здатні. А ви слухайте. Почнемо з того, що події, про які ви розповіли, відбувалися дуже давно. Навіть якщо причина ваших нещасть звідти, однак повинно було статися щось таке, що запустило б цей механізм. Розумієте? Про це ми з вами вже говорили. Щось таке, що поставило б вас на шляху якихось зв’язків нематеріального з матеріальним, де ви перебуваєте зараз. Давайте спробуємо дещо з’ясувати, не долаючи кілометрів, це ще встигнете. Ну, зрештою, існує, ж телефон! Звичайно, не всі питання можна вирішити з його допомогою, але дещо… Принаймні цілком реально спробувати додзвонитися до отого десятого РСУ в Уренгої і переговорити з кимось зі згаданих вами осіб. В ідеалі це був би Сашко Гессленг або отой бурильник — Мітяй ви казали, так? Вони повинні хоч щось знати про діда. А що як він помер років з десять тому? Заради чого вам долати такий шлях? Або, припустимо, він і досі живе-поживає. Можете розпитати щось і про пса, можливо, вдасться здобути якусь корисну інформацію. А насамперед ще такий момент — зв’яжіться з кимось із ваших колишніх однокурсників — з тими, хто працював з вами в будзагоні і ходив перший раз до покинутого села. Пригадайте, хто це був. Якщо ви пам’ятаєте все так чітко, то не виключено, що вони також. Спробуйте з’ясувати, може, й справді за дідом ходив звичайний чорний пес, а вам просто не довелося з ним зустрітися. Тоді вся ця містика, якою ви обплутали так званого Мішку-шамана, вам просто примарилася. Щодо каменя — ця зачіпка мені здається малоймовірною. По-перше, знову ж таки — давність подій. Навіть якщо уявити існування якогось можливого зв’язку, то камінь ви загубили давно, а почалося все чотири місяці тому. Запам’ятайте — ось ваша головна зачіпка і надія! Чотири місяці! Чому не раніше? Чому ця чортівня розпочалася саме чотири місяці тому? Повірте, існує якась причина! Потрібно її лише знайти. Ви мусите докласти всіх зусиль саме до цього напряму пошуку. Саме тут, враховуючи наші скромні можливості, найлегше докопатися до істини. Повірте, ось він, ваш реальний шанс.

Світлана дивилася на мене, знявши окуляри, і бачила розчарування, написане на моєму обличчі. Адже щойно в мене почали відбирати шанс, за який я так раптово і міцно вхопився.

— Я не хочу та й не можу заперечувати зараз важливість уренгойських подій майже п’ятнадцятирічної давнини. Принаймні так, як ви їх виклали, але не гарячкуйте.

— Але час? — запитав я, відчуваючи нове хвилювання. — Час для мене дуже дорогий!

— Згодна, — відповіла Світлана. — Тільки часу на тих дзвінках ви багато не згаєте. Нехай добу, ну півтори. А скільки знадобиться, щоб дістатися до Уренгоя і повернутися, а там ще й помотатися з одного кінця в інший? Навіть якщо літаком — гадаю, не менше трьох-чотирьох діб, це в кращому разі. То як? Я вас переконала?

Я мовчки кивнув.

І ми засіли за телефон. Щоб виконати те, що задумала Світлана, довелося добряче попрацювати. За годину дзвінків мені вдалося вийти на свого однокашника — Валерія. Він був єдиний, кого я запам’ятав з тих, що ходили перший раз до Гачилівки з Сашком Гесселенгом. Тепер Валерій жив і працював у Хмельницькому. На роботі і вдалося його виловити.

І ось, нарешті, після взаємних привітань та розпитувань я взявся до головного.

— Слухай, Валеро, пам’ятаєш, тоді, ще в Уренгої, ну, в будзагоні, ще за інститутських часів, це ж ти ходив перший раз по дошки із Сашком Геселенгом до Мішки-шамана? Пам’ятаєш такого?

— Ну, пам’ятаю… — здивовано відповів Валерка.

— Валеро, тільки не дивуйся, я тебе дуже прошу, — сказав я, — згадай, якщо можеш, чи був у того діда Мішки пес? Розумієш — чорний пес. Бачив ти його чи ні?

Мій друзяка здивовано помовчав, потім видав якісь нерозбірливі звуки і відповів:

— Не знаю… Не пригадую, щоб я бачив. Не розумію, ти що, дзвонив аби спитати цю фігню? Юрко, ти що, п’яний? Чого це тебе на такі спогади потягло?

Я просив його напружити пам’ять, але він не міг згадати нічого путнього. Дивуючись моїй наполегливості, він розповів-таки кілька епізодів з того дня, проведеного у Гачилівці, про Мішку-шамана. Такий персонаж, як чорний пес, йому не запам’ятався. Скоріш за все, ніякого пса він не бачив. На тому і скінчилася розмова.

З Уренгоєм виявилося ще складніше. Зв’язок був препаршивий, і це враховуючи те, що я дзвонив з обласного центру. Зі своєї глушини я, напевно, не додзвонився б узагалі. У дзвінках довідковими бюро та уренгойськими РСУ непомітно спливали години. Нарешті виявилося, що РСУ, в якому ми працювали чотирнадцять років тому, на даний час уже не десяте, а четверте. І ось довгоочікуваний голос на тому кінці відповів мені, що четверте РСУ слухає. Це була секретарка приймальної. Від неї я й дізнався, що ні Сашко Гессленг, ні його старий тут більше не працюють. Сашко, закінчивши інститут, поїхав працювати до Тюмені, а його батько вийшов на пенсію. Секретарка виявилася молодою дівчиною і не знала ніякого виконроба Серьоги, ні тим паче Мітяя з бурової. На жаль, їхніх прізвищ я назвати не міг. Вона порадила звернутися до бухгалтерії, де працювало кілька жінок старшого віку, які могли краще орієнтуватися в кадрах п’ятнадцятирічної давнини. На те, щоб додзвонитися до бухгалтерії і переговорити з досить терплячою та ввічливою пані, пішло ще півтори години. І ось, врешті-решт, з’ясувалося, що той самий виконроб Серьога (мені вдалося пригадати його велику бородавку на правій щоці) — теперішній головний інженер РСУ, Сергій Анатолійович Анохін. Та ж сама приємна пані дала мені і його номер. Цього разу з’єднали досить швидко. Я готовий був заприсягнути, що навіть упізнав його голос — зібраний та дещо скрипучий:

— Да! Главний інженер…

— Добрий день! Пробачте, Сергію Анатолійовичу, що турбую вас, — я говорив російською. — Це дзвонять з України. Юра Коломійчук, хоча, напевно, ви мене не пам’ятаєте. Я працював у вас на складі будзагону чотирнадцять років тому.

— Так, я вас слухаю. Справді, не пам’ятаю. У нас щороку працюють будзагони, отож чотирнадцять років тому… Не пригадую.

— Вибачте ще раз, мені потрібно дещо у вас запитати. Ті з ваших колег, кого я знав ближче, вже не працюють, тому змушений потурбувати вас…

— Так, я слухаю!

З інтонації відчувалося, що він не налаштований на даремні балачки.

— Сергію Анатолійовичу, під час перебування в будзагоні мені довелося прокладати електролінію поблизу покинутого села — Гачилівки. Ви в курсі, про що я кажу?

— …Так, пригадую, була в нас така ділянка, — відповів він після невеличкої паузи.

— У нас тоді бригадиром був Сашко Гессленг, пам’ятаєте його? І ви до нас кілька разів навідувалися, — продовжував я.