Скинувши рюкзак та куртку, я почав копати — обережно, щоб не зламати ножа, розрихлював землю й вигрібав її уламком від драбини та руками, беручи напрямок донизу й під стіну. Донизу виходило непогано, а от під стіну… Кінця її я ще не досяг. Під шаром каменю, який, здавалося, стояв на ґрунті, виявився ще один, а коли я докопався і до його основи, побачив ще один, взагалі з грубого каміння. Напевно, це й була основа. Виходило, що стіна «сиділа» в землі майже на півметра. Що за катакомби він тут понавибудовував? Це перекреслювало усі мої попередні розрахунки. Напевно, від довгого користування погребом, щорічного зберігання там свіжої бараболі та моркви в ньому накопичився оцей шар землі, який дід лінувався виносити назовні. Схоже, я не вписувався в об’єм. Доводилося обкопувати стіну ще під низ, а там, аби мати змогу якось розвертатися та викидати землю, хід належало робити набагато ширшим, ніж півметра. І я знову взявся до розрахунків. Виходило, що вкладаюся ледве-ледве. Ну, що ж? Я відчував, що зупинитися вже не можу. Ще не так давно «плакав», що немає змоги піти ва-банк. Ось тобі. Йди…

І я взявся до роботи. Місце під стіною розчистив приблизно до одного метра завширшки. Тільки так я міг якось розвертатися, щоб вибирати з цієї заглибини вириту землю і відкидати в інший бік підвалу. Це доводилося робити руками. Поступово навколо мене утворився котлован, у якому я стояв уже по пояс. Мусив на його дні лягати на бік і вибирати землю з-під стіни, а потім знову ж таки викидати її нагору. Я роздягнувся до сорочки. В погребі ставало душно. Непомітно в іншому його кінці росла купа землі. Під нею й опинилися нікому не потрібний скарб та портрет моєї другої тіні, увіковічений на стіні Мішкою-шаманом. Щоправда, перед цим я сховав собі до кишені пачку червінців з мішка. А що якби склалася ситуація — примусити когось повірити мені? Чого в такому разі варті маленькі картки з нікому не зрозумілими позначками?

Нарешті вдалося «зазирнути» за основу стіни. Знову ж таки лежачи. Тепер копати стало вкрай незручно. Руку з ножем доводилося вивертати хтозна-як, земля сипалася за рукави, комір та на обличчя. Зате вона сипалася сама, її не треба було виколупувати, тільки вибирати з дна ями й кидати на купу, яку все частіше мусив утоптувати. І ще час від часу я оглядав свій ніж. Це був великий і добротно зроблений складаний ніж, але від такої роботи лезо його розхиталося, і я боявся докладати до нього надто великих зусиль. От якби був зараз зі мною мій мисливський… Я згадав цей справжній витвір — нікельований шмат потужної сталюки з пилкою на задньому краї та важкою рукояткою, яка наче сама лягала в долоню. Що зробиш, це номерна зброя, яку не можна возити по літаках в іншу державу… А ним би й дідька викопав! При згадці про мисливський ніж цим копати стало ще гірше. Але робота помалу просувалася. Відпльовуючи землю, я нарешті сів на дно ями вже по той бік стіни. Від постійної напруги тремтіли ноги та руки. Дуже хотілося пити. І ще відчувалася нестача повітря. Звичайно, я не був запакований герметично, щось потрапляло у підвал через ляду, прикидану тонким шаром землі, яка, напевно, потріскала, коли я товк у неї. Та все ж для такої інтенсивної праці цього бракувало.

Тільки зараз я дозволив собі випити половину фляги і з’їсти обід. Мої руки були схожі не знати на що, навіть хотілося здивуватися, що я тримаю ними шматок хліба та ще і їм його. Але тепер уже в кінці мого тунелю ось-ось мало блиснути світло. І справа пішла легше. Земля сипалася мені на голову, я тільки й робив, що вилазив за стіну, вже у підвал, та кидав її пригорщами на купу, яка тепер сягала стелі. Працював наосліп. Лише час від часу дозволяв собі посвітити, розуміючи, що ліхтаря вистачить ненадовго. Щоразу, коли я вмикав його, пляма світла робилася слабшою. Нічого. Скоро я зможу стати на повний зріст. Я все-таки виберуся звідси. Це було друге дихання.

Та надмірне натхнення завжди шкодить. Я так захопився, що незчувся, коли засипав себе. Надто інтенсивно продираючись догори, я виколупав стільки землі, що вона закрила все дно ями і вхід до погреба під стіною. Зразу ж відчулася задуха. А тупцюючи зверху, я так притоптав насипану землю, що миттєво зробити щось виявилося важко. Ледве продерши наново хід під стіною, я таки протиснувся назад, а пролазячи попід нею, несподівано так застряг, що ледь не запанікував. Хвилин із десять довелося віддихуватися, а потім братися розгрібати завал. Тепер я поводився обережніше, обколупуючи землю малими порціями, відразу повертаючись до підвалу та витягаючи її нагору. Таке постійне лазання попід стіну забирало багато часу та сил. Ліхтар в одній кишені і пістолет в іншій заважали, але з цими речами я вирішив будь-що не розлучатися.

Час спливав непомітно: я працював уже вісім годин. Втома давалася взнаки. На дні фляги залишалося ще кілька ковтків води, і дуже хотілося пити. У тунелі я вже стояв на повен зріст і ледве досягав руками до верху. Довелося підставити уламок драбини. Де ж вона, та поверхня? Майнула думка, а чи не помилився я, обираючи напрямок? Але цього не могло статися. Тут, поруч, була стіна хати, і я мав би вийти назовні одразу за нею. І ось вістря ножа знайшло якусь перешкоду. Це корінь! Я тримав у руці обрізок корінчика якогось куща, адже дерева поблизу хати не росли. Я був на правильному шляху. Але скільки ще до поверхні? Ну, нехай півметра, але ж не більше! Це ж кущ! А кущі, як відомо, не пускають коріння глибоко. Я й далі, наче кріт, ліз догори. Залишалося тільки сподіватися, що там не стоїть дядько з лопатою. Ну і, звичайно, не хотілося б потрапити в самий центр якогось заколупистого куща. Коріння тепер траплялося все більше, в основному дрібне. Я обсипав землю і просувався догори, мимоволі щораз більше звужуючи тунель. У мене несподівано з’явилася якась одержимість. Усупереч здоровому глузду, я хотів туди, будь-що хотів якнайшвидше опинитися там. Здавалося, що я рухаюся нагору просто шаленими темпами. Але чому мені стало так зручно стояти? Я вже не витанцьовував на поламаній драбині, а стояв на чомусь м’якому, що дедалі твердішало. Земля! Це була земля. Я знову засипав себе. Відразу стало спекотно. Ширина ходу на рівні моїх колін вже не дозволяла розвернутися й копати у зворотному напрямку, щоб потрапити до погреба. Спробувавши зробити це ногами, якось розсунути ґрунт, що завалив отвір, я скоро зрозумів, що це неможливо. Дорога назад була перекрита. Мене охопив відчай. Я очманіло проколупував землю далі, догори, притоптуючи ногами ту, що обсипалася, і усвідомлював, що остаточно відрізаю собі шлях назад. М’який ґрунт засипав мені коліна. Рухатися ставало дедалі важче. Я відмовлявся вірити. Скільки я вже проліз! Де вона, та клята поверхня! Я ж не можу задихнутися за кілька сантиметрів до неї! Та її все не було. Я вже ледве рухався, засипаний по пояс, очманіло хапаючи ротом повітря, закутий у ці земляні лещата, а рука з ножем робила своє, буравлячи хід нагору, звідти все сипалося й сипалося. Я відчув, як земля стискає мені груди. Ось ніж намацав… Що це, знову корінь? Не може бути! З останніх сил я спробував, наче хробак, просунутися догори, але голова кудись вперлася. Далі стало так вузько, що вона не пролазила. І цієї миті я згадав. Я виразно побачив, зрозумів свою помилку. Чітко пригадав вигляд хати Мішки-шамана. Перше, що впадало у вічі — як низько вона сидить, вся перекошена, мов збиралася вгрузнути вікнами у землю. Вікнами! А скільки від вікон до фундаменту? І тільки там починається погріб. На скільки я помилився? Метр? Півтора? Напевно, це вже не мало значення. Я згадав своє містечко, вечірню темряву і чорну пляму з обрисами пса, яка беззвучно рухалася о за мною. Він усе-таки загнав мене сюди. Згадалося порепане темне обличчя Мішки-шамана, його різнокаліберні очі, які несподівано мов провалилися, відкриваючи мені жахливу порожнечу і слова: «Дивися, щоб він тебе не почав ганяти…» Ось він і почав, і пригнав мене сюди, де я й залишуся, ніколи так і не діставшись до суті цього усього, хоча, можливо, до неї й залишалося не далі, ніж ДО поверхні. Я вже майже підсвідомо відчув біль від того, що рука з ножем втислася біля того кореня і він тер по ній, здираючи шкіру.