Несподівано вістря ножа кудись провалилося, а я відчув, як мої легені тягнуть свіже нічне повітря. Воно подіяло, як допінг. Засмикавшись усім тілом, я таки просунувся вперед, і рука з ножем вилізла на поверхню, а я все рухав нею, розширяючи отвір, і ще не вірив, що зможу врешті-решт надихатися досхочу. Уся подальша справа зайняла лише кілька хвилин, та й лежати в такому положені виявилося вкрай незручно. Поступово розширивши дірку, я видерся нагору. Крізь нерухомі гілки голих дерев у розрізі сивих хмар на мене, не блимаючи, дивилася зірка. Так я і сидів, опустивши ноги а яму, дихав свіжим нічним мороком і дивився на неї, відчуваючи при цьому божевільний кайф. А потім зірка сховалася за хмари. Це був сигнал, що час підводитися.

Навколо — тиша. Я стояв у самій сорочці, весь мокрий, у землі з ніг до голови, відчуваючи слабкість у ногах, і розумів, що зараз немає іншого шляху, як назад, туди, де залишився рюкзак, куртка та фляга, майже порожня. Від думки про це вже не охоплював жах, адже щойно мені довелося вилізти з гіршого. Я тільки усвідомлював, що потрібно бути якомога обережнішим. А нічний холод вже огортав під сорочкою тіло.

Витягнувши з кишені пістолет, я навпомацки виліз з кущів та обігнув ріг хати. Просто переді мною чорнів отвір дверей. Я увімкнув ліхтар. Усередині — нікого. Ляда погреба була засипана землею, як і до мого приходу. Поряд, на витоптаному будяку, стояв рюкзак, звісно не мій. Я глянув угору. А що там? Якби він спав на горищі, для чого б залишав рюкзак тут? Мав би забрати з собою. Я заходив дуже тихо. Якщо він не прокинувся від світла, то спить і зараз, адже згори, відтоді, як я увійшов, не долинуло жодного звуку. Драбини більше не було. Мені важко уявлялося, як здоровезна туша Губіна може видряпатися туди без нічого або просто по патику, якщо мені це вдавалося не легко. Застромивши пістолета за пояс, я взяв ліхтар у зуби і, підскочивши, схопився за край отвору та підтягся на руках. На горищі не ночував ніхто. Я спустився і, швидко розгорнувши землю, відчинив погріб, з подивом зауваживши, що тепер уже його як такого майже не існувало. Практично весь він був засипаний землею. Я міг, спершись руками на краї отвору, поставити ногу просто на купу землі, що і довелося зробити. Внизу, під стіною, в єдиному місці, де ще проглядалася підлога погреба, лежали мій рюкзак, куртка зі светром і фляга. Прожогом пірнувши туди, я схопив усе це, потім виліз нагору, зачинив ляду. Скинув мокру брудну сорочку та штани, вдяг запасний одяг, подякувавши собі ж за обачність, а коли повитрушував з чобіт землю та перевзувся у чисті шкарпетки, взагалі відчув себе людиною.

Чужий рюкзак стояв поряд з розкопаним входом у погріб. Чому він його залишив? Відповідь напрошувалася однозначна: збирався повернутися найближчим часом. Навіщо? Розібратися зі мною? Тоді чому не зробив цього відразу? Здогадуватися про причини можна було довго. В будь-якому разі він повернеться. І я мав зникнути звідси ще до цього. Першої миті мені схотілося піти відразу, але що я робитиму там, у нічній тайзі, сам, змучений, не знаючи дороги? Насамперед я мав відпочити, переспати хоча б кілька годин і вирушити вже завидна. Тоді за компасом легше буде визначити напрямок і дістатися до Полхова. Інтуїція підказувала, що зараз він не повернеться.

Я розв’язав рюкзак. Взагалі, це був не рюкзак, а просто невеличкий саморобний заплічний мішок зі шлейками. Там лежав загорнутий у газету хліб, металева банка консервів, загорнуті у целофан сірники, накидка від дощу і, найголовніше, — літрова пляшка з якоюсь рідиною. Ліхтар майже не світив, і роздивитися, що це, було неможливо. Розкоркувавши пляшку, я зрозумів, що це квас.

Пляшка виявилася надпитою, тому, з огидою обмивши її тим самим квасом, я нарешті напився, а потім ним же й сполоснув обличчя і витерся рукавом. Довелося засипати землею ляду погреба, щоб все виглядало, як і раніше. Після цього я зібрав його мішок і поклав так, як належить, узяв свій і видряпався на горище, сподіваючись перебути до ранку.

Тут виявилося трохи затишніше, а мисливський досвід зіслужив мені добру службу. Я виколупав зі свого рюкзачка те, що лежало на самому дні — спальник, пошитий з двох старих курток на пухівці. Надзвичайно теплий, він згортався практично «у кулак». Іноді я відважувався ночувати в ньому просто неба навіть у листопаді, на пізніх качиних перельотах. Зручно розташувавшись, я заліз у спальник і заплющив очі. Рюкзак був поруч. Пістолет — у Зениковій кобурі, яку я знову прилаштував під пахвою. Змученим тілом швидко розливалася млявість. Я згадав про мішок, який стояв унизу. Чому все-таки він залишив його? Дуже поспішав, хотів іти налегко, щоб нічого не заважало? Але що такий мішечок для Губіна? Він і не почує його на спині. Тоді що, вийшов кудись недалеко, щоб зараз і повернутися? Можливо, а там щось сталося. Скрутив ногу, напоровся на ведмедя, зустрівся з напарником і щось не поділили… Варіантів — безліч, і всі ймовірні. А якщо вийшов на кілька хвилин, але щось затримало? Отже, може повернутися будь-коли, навіть зараз? Так чи інакше перспектива ночувати в лісі біля вогнища або взагалі без вогнища, виглядала небезпечнішою. Ну що ж, хай повертається. Внизу усе неторкане, а я почую.

Сон не приніс особливого полегшення. Голова відпочила, а в тілі відчувалася розбитість. Боліли усі м’язи. Рухатися не хотілося. Це не викликало подиву. Перекидати стільки землі, навіть лопатою, це далося б взнаки наступного дня, а в такий спосіб… Шкіра на долонях зашкарубла і горіла від найменшого дотику, я мало не стогнав від болю, розминаючи руки-ноги. На таку «зарядку» довелося витратити близько десяти хвилин. Надворі давно розвиднілося, і мені належало якнайшвидше забратися звідси. Я допив квас, перелитий у свою флягу, доїв хліб і зліз з горища. Тут усе залишалося, як і вчора. Прислухавшись кілька хвилин, вийшов з хати Мішки-шамана й попрямував до колишньої циркулярки, наміряючись відшукати учорашню стежину. Та дістатися туди не вдалося. Десь попереду, у тій самій гущавині, тріснула гілка, потім ще. Сумнівів не залишалося. Хтось просувався стежиною. Серце завмерло. Мені знову дуже пощастило. Тому що я не встиг запхатися у той лаз у чагарнику, бо зустрівшись там з кимось, важко було сховатися чи втекти. До того ж невідомо, хто кого почув би перший. А може, це звір?

Я миттєво повернувся до хати і виліз на горище. Напрошувалося сховатися десь назовні, але не було де. Залізти у кущі або за задню стіну хати, де зяяла дірка, означало самому почати голосно хрустіти гілками. Тому, позбавлений часу вигадати щось краще, я знову опинився нагорі. Скажено билося серце. Вийнявши пістолета і знявши його з запобіжника, я ліг обличчям донизу, головою до отвору. Тут знайшлося місце, де деревини нещільно стикалися, а матеріал, що заповнював простір між ними, висипався. Таким чином утворювалася щілина, крізь яку можна було спостерігати за тим, що робиться внизу. У такій позі я й завмер.

Хвилини тяглися довго. Панувала тиша. Може, таки звір? Нічого кращого я не хотів: щоб це був якийсь лось, котрий прийшов поласувати молоденькими пагонами осик. Десь поруч почулися голоси. Надії виявилися марними. До того ж він був не сам. Він ходив для того, щоб привести ще когось, свого напарника. Напевно, крім брата, існував ще хтось. Вважав, що сам не впорається? А можливо, не хотів звалювати на себе зайву «мокруху»? Голоси стали розбірливими.

— … не двадцять років уже… Ти завжди мусиш щось таке втнути!

— Ну що я зроблю? Ти ж бачиш, прикра випадковість! Хто б міг подумати? Я зразу запідозрив щось не те…

Другий голос здався мені знайомим. Першого я ніколи не чув, але жоден із них не належав Тимофію Губіну! Може, він поки що мовчав? Бракувало тільки третього!

— Добре, що ти хоч запідозрив. Завжди так, жар чиїмись руками загрібати! І навіщо ти нам здався? Давно б тебе…

— Ну що ти, Жолудь, не жартуй більше так! Я ж вам усе, як на тарілочці! А частка… Сам знаєш, яка моя частка — мізер! Я ж вашого не беру. А зате як викладаю! У вас же досі жодного проколу! І все я. Як ти можеш…