Від серця відлягло. Він пропав. Останнім часом ця істота переслідувала мене настільки наполегливо, що варто було лише опинитися самому, він незмінно нагадував про себе і про те, що мій час поступово спливає. А що як цьому невідомому явищу потрібен час, аби перенестися звідси, припустімо, до Уренгоя, а потім назад? Адже казала Світлана, що мені не вдасться втекти від нього навіть до Америки. Що як він вирушив за мною, і тепер, оскільки я вже тут, незмінно повернеться? За тиждень, або два, або навіть за місяць? Мною оволоділа нова тривога.

Настільки несподівана та сильна, що я мало не зробив жахливого. Можливо, в даний час найжахливішого, що тільки міг зробити. Охоплений цими тривожними думками, не розбираючи, куди йду, витягаючи ключа з кишені…

Він лежав біля сходів. Нерухомо, поклавши велику лобату голову на лапи, лежав просто перед ґанком. Я побачив його останньої миті. Ще б кілька кроків, і я би наступив на нього. Це був ступор. Я закляк на місці, з ліхтарем та ключами в руках, не відчуваючи вже практично нічого. Щось повзло по моєму плечі. Це був ремінь сумки, яка, як здалося мені, беззвучно впала до ніг. Він ніяк не зреагував. Голова лежала на лапах. Боки його ледь помітно рухалися, здиблена чорна шерсть зливалася у темряві, утворюючи якийсь горб на місці загривка. Він не поспішав бігти за мною ні до якого Уренгоя. Він лежав тут і чекав, коли я повернуся. Ліхтар у моїй закляклій руці світив кудись під ноги. Його світло падало на землю за якийсь крок від місця перед сходами. Я несміливо рухнув рукою, і промінь пересунувся ближче до нього. Ще. Тепер у колі світла опинився його хвіст та задня лапа. Я побачив кігті та зваляну облізлу шерсть. Зовсім поруч його голова. Що це я роблю?! Ще один рух — і… Можливо, він незадоволено поверне голову, і на мене впритул глянуть дві жахливі чорні дірки? Навряд я перебуду цю мить. Світло згасло. Щось сталося. Напевно, батарейка повністю сіла. Тепер уже я взагалі нічого не бачив. Суцільна темрява. Він десь переді мною. Я повернув убік, обходячи сходи ґанку, і щоразу мало не божеволів, посуваючи ногу вперед, уявляючи, як вона наштовхнеться на щось м’яке та масивне…

Цього не сталося. Намацуючи стіну, я виліз на ґанок, увійшов до хати, зачинив за собою двері. Все повинно мати межу. Це був надлом. Мене охопила туга та безвихідь. А може, так виглядало передчуття кінця, адже досі мені ніколи не доводилося його відчувати.

Ранок приніс несподіване відчуття спокою. Та радіти не було сенсу. Разом з тим, я розумів, напевно, вперше так ясно розумів усю безнадійність свого становища. Тому і запанував спокій думок та почуттів. Мені навіть здалося, що якби я побачив зараз його, то не жахнувся б, як завжди. Необхідність існувати разом з ним ставала звичкою. Та це не означало, що я його вже не боявся. Я знав, що злякаюся його ще принаймні один раз. Тоді, коли настане розв’язка. За якусь мить перед тим, як усьому буде край. А зараз відчуття жаху просто притупилося. Протинявшись хатою майже до дванадцятої без найменшої спроби щось думати та аналізувати, я все-таки зібрався і пішов до поїзда. Залишалася ще одна справа, яку обов’язково мав завершити. Мені потрібно було побачити Світлану, принаймні ще один раз.

Вона прийшла з роботи, як завжди пунктуально, о четвертій, хоча ми і не домовлялися про зустріч. На її обличчі з’явилася така довгоочікувана справжня усмішка. Виникло враження, що, підіймаючись сходами, вона якраз думала, а чи не стою тут я, спершись на поруччя. Стурбованість в її очах свідчила про те, що її справді непокоять мої проблеми.

— Ви надовго зникли, — сказала вона, відчиняючи двері, — і виглядаєте, чесно кажучи, не на п’ять з плюсом. Як ваша подорож?

— Дякую, нормально. Змучився просто, — збрехав я, хоча і відчував, що сховатися від неї неможливо. — Важкі були дні, намотався по всіляких закутках… Ви ж розумієте, не близький світ…

— Розповідайте, — наказала вона, — а я грітиму обід. Я уважно слухаю.

І я виклав їй усе, що зі мною сталося, все, що довелося пережити за цю подорож і після неї. З цим ще було якось простіше. Це виявилося виконанням роботи за шаблоном. Не треба було думати, а лише методично і без особливих емоцій механічно переказувати. Вона все помітила. І зрозуміла, що це погано.

А далі мені довелося важче. Я мав їсти, а також слухати і сприймати те, що вона казала. І якщо з першою проблемою хоч якось вдалося впоратися (мляво перебираючи ложкою, я щось жував і ковтав), то друга виявилася складнішою. Практично нічого з її слів не сприймалося. Я тільки розумів, що мова йде про Уренгой, Мішку-шамана, каліку з села Галяви, діда з Надлісного, Петра Гончарука, Жанну, Семена, мого товариша Сергія… Зловити ж якісь логічні зв’язки було понад мої сили. Я лише розумів, що вона не вказує мені на щось конкретне, а висуває якісь нові припущення та теорії. Мені уявилася виснажена людина серед океану, яка вишукує якісь додаткові сили, щоб пропливти ще кілька десятків метрів, тоді як до берега залишалося багато миль.

— Я погана господиня? — запитала Світлана. — Що, зовсім несмачно?

— Ну що ви, дуже смачно, — сказав я, — просто в мене останнім часом поганий апетит. Та й намагаюся зосередитися на тому, що ви кажете.

— Я бачу, — сказала вона, — я все бачу і розумію. І ви мене сьогодні непокоїте більше ніж будь-коли. Залишіться в мене. Вам конче потрібний сеанс гіпнозу. Побачите, зранку будете зовсім інакший. Добре відпочинете, у вас буде свіжа голова, і ми ще раз про це поговоримо.

— Дякую, — відповів я, — не треба. Я не хочу. Правда, не потрібно. Справи не такі вже погані, як вам здається. Я поїду.

— Залишайтеся просто так, без гіпнозу. Однак ви в мене краще відпочинете. Ну чого вам зараз на ніч їхати туди? Ну, будь ласка, лишайтеся! Я вас прошу…

— Я не боюся його, — сказав я, не дивлячись їй в очі, — і мені справді треба додому. Я повинен побути сам і подумати.

— Але ж ви не здатні тепер думати! — в її голосі чувся відчай. — Ви зараз не здатні на це! Ну, будь ласка, залишся…

Вона підійшла зовсім близько і зробила спробу взяти мене за руку. Слабкий ненав’язливий запах її парфумів охопив мене, і в ньому, десь дуже глибоко, відчувався ще один, зовсім інший — її власний запах. Дарма. Я відчув його надто пізно. Мені стало її шкода. Шкода до сліз, незрівнянно більше, ніж себе. До горла підкотився клубок.

— Зроби мені кави на дорогу, — попросив я замість відповіді, насилу його проковтнувши, — якщо можна.

Вона вийшла з кімнати в розпачі й нічого більше не сказала. Я подивився їй услід і тільки тепер зауважив, що замість традиційного спортивного костюма на ній був приємний домашній халат по фігурі, на комір якого спадало гарне біляве волосся. Такою мені схотілося її запам’ятати.

Я тихо відчинив скляні дверцята книжкової шафи і поклав просто на книги заклеєний поштовий конверт без напису, а потім так само тихо зачинив їх.

Нарешті до мене повернувся стан давно забутої душевної рівноваги. Вона відчувалася навіть тоді, коли, зіскочивши з підніжки приміського поїзда і пройшовши кілька десятків кроків, я озирнувся. Так просто, для годиться, оскільки знав, що він там. Чорна пляма з обрисами пса беззвучно рухалася за мною на відстані лише кількох кроків. Я не боявся, бо знав, що це станеться не сьогодні. І, напевно, тому, що, нарешті, по-справжньому зрозумів: я не здатний нічого зробити. Я йшов, відчуваючи його спиною, і думав про Світлану. Мабуть, вона нечасто відчиняє дверцята тієї шафи. Але колись вона таки полізе до неї по якусь книгу і тоді побачить конверт, якого ніколи туди не клала. Звісно, вона розкриє його і знайде маленький срібний ланцюжок зі знаком Водолія, її знаком. А потім витягне і клаптик паперу — невеличкий, так би мовити, лист, у якому прочитає те, що я написав: