Новий день розпочався з сумних спогадів. Несподівано переді мною пропливла значна частина мого життя, яка передувала теперішнім подіям. Я не намагався нічого згадувати. Вони прийшли самі. Все вийшло якось спонтанно. Я згадав приїзд сюди, потім початок свого життя тут, роботи. Згадав знайомство з Борисом, Григорієм, Семеном та іншими, наші спільні справи, проведені разом полювання. Потім я згадав Жанну і все пов’язане з нею, до найменших подробиць. Дивно, що ці спогади вимагали так мало часу. Все було ніби сконцентровано, стиснуто на якійсь фантастичній стрічці, що пропливала зараз переді мною. Потім я згадав Бурана і наші з ним довгі подорожі в дивовижну країну осінніх озер та зимового лісу, які обірвалися так передчасно та несподівано.

Далі пригадався Уренгой — давно минулі часи, той самий будзагін, а також недавня подорож до Сибіру. Спливли в пам’яті Сашко Гессленг, Мітяй, Серьога і, звичайно ж, один з імовірних винуватців моїх нещасть — Мішка-шаман, який пішов назавжди, забравши з собою стільки таємниць. Багато дав би я за можливість зустрітися і поговорити з ним, ну, і ще, звичайно, з Жанною. Тільки вони самі змогли б дозволити мені виключити свої напрямки з моєї «карти». Та це було неможливо.

Промайнули переді мною й інші образи — Сергія, різьбяра-каліки та діда з Надлісного, хлопців з Петрової бригади, Васюхи з напарником та Тимофія Губіна — випадкових людей, посередньо причетних до моєї невеселої історії, тому й спогади про них не зайняли багато часу.

Останньою згадкою була Світлана, наша вчорашня зустріч. Пригадався зміст написаного мною листа. Гарний вийшов лист. Невже вона колись прочитає його як лист з того світу? Невже таке можливо? Я знову згадав її обличчя і пожалкував, що мені так і не вдалося на прощання подивитись ще раз в її очі з такими гарними ледь помітними зморшками втоми на нижніх повіках не крізь окуляри.

Я довго лежав. Вчора вона так багато говорила до мене, а я практично нічого не чув. Шкода. Зараз я не міг пригадати бодай щось з її висновків та припущень. Міг тільки сказати напевно, що всі вони стосувалися тільки героїв моїх розвідувань. І, що я пам’ятав точно, — ні слова не було сказано про головного винуватця моїх нещасть. Про нього вона не вимовила ані слова! Його для неї наче не існувало. І я несподівано відчув роздратування. Вона, фахівець у таких справах, у крайньому разі, більший ніж я, не удостоїла його навіть словом. Я не чув її доводів учора, я вірив їй, але згодитися з цим не міг. Хай там що, я не здатний був ігнорувати його. Що він таке? Мені так і не вдалося позбутися переконання, що, якби я зумів розкрити його сутність, було б нескладно назавжди здихатися і його самого. Я відчував нутром, що це так. Можливо, проводити це довготривале розслідування було безглуздо?

Я скочив з ліжка і схилився над розгорнутою на столі «картою». Вже не один тиждень лежала вона тут, доповнюючись щодня всілякими новими кресленнями. І скільки їх ще з’явилося б на ній за один, два місяці? А за рік? Сотні, можливо, тисячі нових напрямків! І лише один із них був правильним. А може, за цей рік правильний напрямок взагалі ще не з’явився б! Але ж я не маю року! Мало того, я був упевнений, що в мене немає і місяця, а скоріше, навіть і тижня. А якщо цього правильного напрямку пошуків взагалі неможливо знайти? Якщо я геть забув те, що пов’язано з ним? У такому разі всі зусилля виявляться марними. Всі, до самого кінця.

А пес — ось, тут. Нехай він не матеріальний, але реальний! Його можна дослідити, вивчити, видерти з нього таємницю. Зрештою, його все-таки можна вразити, знищити. На цьому світі немає і не може бути нічого такого, чого не можна знищити! Треба лише знати як. Звичайно, це важко, та все ж реальніше, ніж шукати те, не знати що.

Я вдягнувся та зварив кави. Відчувалося, як приливає жар до лиця, а мозок, наче в лихоманці, шукає можливі варіанти виходу. Моя агонія починалася з новою силою. До того ж відмовлятися від останнього шансу було не в моїх правилах. І несподівано я відчув натхнення. Напевно, це останнє натхнення відчаю. Хай так, але мені хотілося діяти і зробити йому хоч щось. Хоча б якусь шкоду. Щоб його бридка безока морда не глузувала з мене. Щоб він знав — не можна катувати мене до нестями. Я не хотів бути для нього придорожнім стовпом, на який він міг підіймати задню лапу, коли забажає. В мені буквально кипіла лють до цієї істоти, точніше, до цього явища.

Час до обіду минув за безперервним питтям кави у вишукуванні способів знищення мого переслідувача. Власне, в те, що його вдасться знищити принаймні зараз, я не дуже вірив. Хай так. Але мені потрібно завдати йому хоч якоїсь шкоди. Довести самому собі, що таке можливо, що з ним можна боротися. Мене бісило усвідомлення того, як він безжально та методично робить свою справу. Несподівано я пригадав старовинну гравюру на замках своєї рушниці. Порівняння напросилося мимоволі. Існують породи гончаків, які не летять за дичиною, як інші, в суцільному екстазі з божевільним гавкотом, з надією схопити її. Такий гончак іде по сліду спокійно та неквапно. Натомість він ніколи не загубить сліду й не втомиться, здатний робити це годинами і навіть днями. А десь за деревом, заручившись терпінням, тихо стоїть мисливець. І звір, що плутає сліди, намагаючись позбутися невтомного переслідувача, який учепився, немов реп’ях, рано чи пізно пройде поблизу нього. Гримить постріл. Все скінчено.

Я підвівся, вражений цією принципово новою думкою. А що як я також його дичина? Що як він, наче той висловухий неповороткий гончак, не може завдати ніякої шкоди і лише лякає здобич, тобто мене, своїм невтомним переслідуванням? У такому разі повинен існувати і той, хто причаївся десь в очікуванні моменту, коли я нарешті опинюся там, де треба, щоб натиснути на гачок. Хто він?

І я пригадав, як двічі вже опинявся на волосинку від загибелі, відтоді як пес почав переслідувати мене. Як я задихався, привалений землею у погребі; згадався обріз у руці вбивці з непохитним поглядом. Можливо, в один з цих моментів я і мав, нарешті, перетворитися на його трофей? Просто йому не пощастило. Але гони ще тривають…

Хто ж він? Осягнути це було понад моє розуміння. Я відчував себе нездатним на це. А поки що мене переповнювало бажання перекусити навпіл хоча б того, хто, виконуючи волю господаря, біг за мною, заганяючи в пастку.

Та нічого конкретного вигадати я не міг. Усі мої ідеї розбивалися об один факт — пес був нематеріальний. Він не залишав слідів на снігу, йому не шкодили постріли з рушниці, його ніхто не міг побачити. Ніхто, крім мене. Отже, логічно, що не завдадуть йому шкоди й вогонь, і вода, й електричний струм… То чим тоді на нього діяти? Можливо, існують якісь поля, наприклад електромагнітні, або щось подібне, які могли б впливати на такі явища? Але як це здійснити? Все здавалося нереальним, та й не гарантувало успіху. І все ж таки, і це доводила історія людства, не може бути такої зброї або сили, проти якої немає захисту, протидії. Потрібно тільки її винайти.

Досі я схилявся до ідеї впливу на нього матеріальними засобами. А що як піти кардинально іншим шляхом? Якщо він не б об’єктом матеріального світу, цілком логічно спробувати діяти на нього якимись нематеріальними силами. Якими? Що найвагоміше я міг застосувати проти нього? Я миттєво пригадав розповіді Світлани. Злість? Ненависть? Я і так ненавидів його. Та йому це було однаково. Він спокійно робив свою справу. Що ще? Піти в протилежному напрямі? Полюбити його? Запросити до хати, дати підстилку і миску? Нісенітниця, маячня. А що як… Світлана казала, що є чорна та біла магії, що як вони могли б на нього подіяти? Та ні, я на цьому не розуміюся. А Світлана читала про це, казала, що знайома з якимись теоріями. Якби це допомогло, вона запропонувала б мені. Все не те… А що як його вб’є просто моя байдужість? Коли він побачить, що я його не боюся? І я вхопився за цю ідею. Він був нематеріальний і діяв тільки на мої почуття, емоції, на мою свідомість. Тобто на такі ж нематеріальні речі, як і він сам! Я повинен був позбавити його місця в цьому просторі, не дати їжі та повітря, а ними для нього був, безперечно, мій жах. І тоді він піде від мене. І я, наче потопельник за соломинку, схопився за цю ідею. Адже вона була моїм останнім шансом.