Та легко виявилося сказати — я не боюся. Важче — справді не боятися. Я опинився перед завданням, рівень якого явно мені не під силу. Можна переконувати себе до нестями. Але керувати власними емоціями та почуттями? Я вперто продовжував цей безглуздий аутотренінг і розумів його марність. Я не міг примусити себе не боятися його десь там, у глибині підсвідомості, так само, як і любити, або, припустімо, хотіти, щоб він залишився зі мною назавжди. Людина не здатна себе в такому переконати. Я міг би зараз вийти за двері, піти куди завгодно, аби зустрітися з ним. Я відчував себе здатним на це. Але, щоб не боятися в глибині душі… Отже, і цей спосіб мені нічого не давав. І раптом божевільна ідея, наче блискавка, простромила мою свідомість. Від неї навіть стало спекотно. Я не міг примусити себе не боятися його в підсвідомості, але міг це принаймні продемонструвати йому. Якщо пересилити свій жах, підійти до нього і сказати, що не боюся? Він не розуміє слів. Говорити безглуздо. А що тоді зробити? Я знав. Залишалося підійти і торкнутися його. І що, він зрозуміє, що його ніхто не боїться, і втече? Але ж мене тільки від думки про це вже охоплював відчай!

День минув непомітно, і за вікном уже смеркло. Не тямлячи, що роблю, я підвівся і вдягнув куртку. Здоровий глузд підказував, що не варто цього робити. Та ні, він не підказував. Він кричав криком! Але я не слухав. Мною оволоділа якась одержимість божевільною думкою, і, відчинивши двері, я вийшов надвір. Від безперервного сидіння за столом заклякли ноги, після випитої кави крутилася голова та добряче гупало серце.

Дійшовши до парку, я оглянувся. Чорна пляма розпливалася в пітьмі за кілька кроків від мене. Чи давно він плентався за мною? Навколо — тиша. Небо геть-чисто обсипане зорями. Повітря так приємно, по-весняному, пахло. Я ступив уперед. Але він не позадкував, зберігаючи належну відстань. Пес залишався сидіти. Ще один крок, і… ще. Тепер нас розділяло якихось два кроки. Він ніяк не реагував на моє наближення, сидів, опустивши голову, і зараз пітьма не давала змоги бачити, як рухаються його боки. Скажено билося серце. Не треба було пити стільки кави. Пульсувало навіть у ямці під шиєю. Що далі?

Я ще раз ступнув. Тепер, простягши руку, я міг торкнутися його голови. І що знайде моя рука? Порожнечу? А потім він зникне? Чи, можливо, зникну я сам? Але лякало мене найбільше не це. Жах викликала думка, що моя рука відчує жорстку зваляну шерсть, лобату голову, а потім… Дві діри, в які залазитимуть пальці. Що там? Якби це був сон, то тієї миті я мав би прокинутися з диким несамовитим криком. Але я не спав. А наступної миті моя рука затріщить під його жовтими іклами… Цього вже не можна було витримати. Я розумів, що не спроможуся на цей короткий, можливо, фатальний рух.

Іти назад виявилося значно важче. Аж так, що не вірилося, що вдасться. Але я зміг. І відчув, як він рушив за мною. Я зачинив двері й упав на ліжко. Не треба було ніяких експериментів. Не варто витрачати зусиль. Не варто прискорювати часу. За кілька днів пес зробить це сам.

І ось я сиджу і згадую цю страшну й водночас дивовижну історію, яка вже давно залишилася в минулому. Немає ні жаху, ні приреченості, ні чорного пса без очей. Замість нього біля мене сидить інший пес. Сірої вовчої масті, точнісінько, як мій Буран. І очі в нього веселі й віддані. Він дивиться, як я чищу та змащую рушницю, і водночас йому сумно, адже зараз весна й до початку полювання ще дуже далеко. Він це розуміє.

У садку цвітуть вишні. Легенький вітерець, теплий, майже літній. Між вишнями натягнутий мотузок, на якому струнка білява жінка розвішує випрану білизну. Це Світлана. Вітер роздуває її легеньку сукню. Вона усміхається до мене. Поруч на траві насипана купа піску, в якій грається дворічний карапуз, насипаючи пісок в іграшкову машину. Невже це наш? Здавалося, все було так недавно. Білі пелюстки з вишень, кружляючи, обсипаються на землю.

По вулиці чути гуркіт машини. На подвір’я заходять люди, вдягнені у форму, лише один у цивільному. Мені тицяють до рук якийсь папір. Що це за папір? Я ніяк не можу його прочитати, але відчуваю щось погане. Дехто з них заходить до хати. Вони виносять звідти речі, вантажать на машину. Що це означає? Вони беруть мою рушницю! Я нічого не розумію. Чомусь у мене таке відчуття, що я втратив її давно, дуже давно, а втім, її знаходять чужі люди у моїй хаті! Тоді чому її забирають? У мене ж повинен десь бути дозвіл! Та ніхто не слухає. Машина завантажена. «Везіть це у…» — каже той, що в цивільному, й називає адресу. Нащо? Адже я не збираюся туди переїздити! Вони сідають у машину, і ось уже нікого немає. Але ні! Один із них залишився. Той здоровань, що в цивільному, і в руках у нього моя рушниця. Він злісно посміхається і цілиться. Боже, він цілиться в Світлану! Я зриваюся з місця і — не можу. Мене щось тримає! І він стріляє! Світлана падає на траву, а він цілиться в дитину! А я і далі не можу підвестися! І раптом мені стає зрозуміло, що мене тут немає, що я тільки спостерігаю за цим усім збоку і не можу нічого вдіяти. Він стріляє вдруге. Я кричу. Так, як не кричав ніколи досі. Мене тут наче немає, але він чомусь чує мій крик. Він обертається і йде до мене. Тепер уже він поруч. Він і я. Він підіймає рушницю. Але тут мій Буран. Він гарчить і кидається на нього. Постріл! Собаку відкидає назад. Буран лежить на землі й не рухається. А я й далі не можу підвестися! Він зупиняється. І ось просто мені в очі дивляться чорні отвори стволів рушниці. Він сміється! Зараз з відстані трьох кроків він вистрілить, і картеч розірве мою голову на шматки. Я знову кричу — довго і несамовито, — це все, що можу зробити. І мене розриває на шматки яскраве світло. А я все кричу й кричу…

Так, я справді кричав. Не здатен розплющити очей, я тямив, що кричу, прокидаюся, але ще кричу. Тільки тепер, закривши рота, я зрозумів це. Моя рука, нарешті, намацала вимикач настільної лампи. Засвітилося світло. Я був сам. Поки що. На годиннику лише пів на четверту ранку. Я знову впав на подушку. Вона була холодна й мокра. Мокра була і ковдра, й футболка на мені. Серце потроху вгамовувало свій шалений ритм. Отже, тепер мені не було спокою і вночі. Тепер і тут мене переслідуватимуть жахи.

Але дивно, чому мені наснився такий сон? Мав би снитися чорний пес-привид, що не давав спокою вдень, а я несподівано побачив таке… Це був ніби фільм, драма з сумним кінцем, яку я дивився наче сторонній глядач. І ще одне: мене переслідувало відчуття, що цей сон я вже колись бачив. Ні, не може бути. Чорт забирай, але звідки ж тоді це відчуття? Щось таке мені просто доводилося чути. Знайомий сюжет. Тільки де? Де я міг чути щось подібне? Я десь торкався вже цього свого сну! Але моя запаморочена голова була зараз мов комп’ютер, який замкнуло. Відповідь не складалася. Я сів на ліжку. Щось крутилося десь тут, у нетрях моєї пам’яті, і ось-ось повинно було… І я згадав. Згадав! Це була історія, яку розповідав мені дід у Надлісному. Геть спотворена і домислена, це була історія Петра Гончарука. І я зіграв його роль у своєму дивовижному сні. Наче в кіно. А Світлані довелося зіграти роль його нещасної дружини. І тільки Гаркушею був невідомо хто, можливо, навіть він сам. Або актор, запрошений зі сторони, — якась людина, котру я раніше бачив і образ її несвідомо залишився в моїй пам’яті. Ну і, звичайно, невідомий режисер додав своїх штрихів трагічному сюжету. Напевно, ним був мій запалений мозок. Отаке кіно дароване мені наостанок. А може, не наостанок? Хто знає, що ще чекає мене?

І раптом у моїх думках зринув ще один досі не згаданий персонаж цього сну. Мені снився Буран. Мій любий Буран стрибнув на вбивцю, рятуючи мене, і віддав за це своє життя. Але ж це був не я! Це був Петро Гончарук. Я тільки грав його роль. Отже, і Буран рятував не мене, а його, Петра. Але ж це було кіно, і Буран також, напевно, лише грав у ньому чиюсь роль! Доле моя нещасна! Чию? Чию роль грав Буран?!

Невідома сила підкинула мене і поставила на ноги. Я кинувся вперед і штовхнув перед собою двері. Це був він. Він сидів за два кроки від розчинених дверей чорною плямою у болоті, під дрібним холодним дощем, і дивився на мене своїми незрячими очима. Зараз, у суцільній темряві, я не міг бачити пошматованих грудей, куди вдарила Гаркушина куля.