Їх несподівано, як завжди буває, об’явилося четверо. Четвертою була висока чорноволоса, з красивими, як для тринадцятилітнього віку, трохи провислими грудьми, з карміновими губами, які відкривали два білих різці, що блищали клавішами на сонці. Рудоволоса насторожилася, наче бажала скинути грубу провінційність і водночас, відчуваючи перший біль ревнощів, показати, що вона до останнього готова боротися за цього високого, неговіркого, з міцно посадженою, як горіх на гілку, головою, хлопця. Але чорна вибрала зеленоокого, того, що несподівано провалювався поглядом, і очі робилися у нього сірими, широкоплечого і меншого зростом, видно, столичним чуттям розгледівши у ньому лідера. Потім вони пішли на озеро, всі четверо. За тиждень, це буде нагадувати рівномірне розхитування маховика ритуалу, що закінчиться, вірніше, покладе початок нового життя. Вони йшли стежкою, а руда, дивуючись і лякаючись водночас, віддавалася почуттям, новим, але зі старими запахами. Вона гадала, що прошила обох хлопців назавжди, а виявилося зовсім інакше. Інакше, ніж їхня таємниця, ніж щось, ну, щось… Вона розуміла, що на чорняву запав і здоровань. Сонце, пісок, рівне скло води… Але спокою вони не відчули… вірніше, вона – руда – зрозуміла, що блаженство спокійних днів утрачене, і вона, як і кожна маленька жінка, знала, що вони втрачають. Рудоволоса роздяглася. Зовсім, догола. Хлопці вперше бачили її таку. Повільно вигинаючи спину, крутячи тугенькими сідницями, вона повільно зайшла у воду. Пропливла трохи. Лягла на спину, широко розставила ноги, і хлопці побачили, як вода грається бутоном волосся між її ногами. Чорнява, навпаки, ховала свої груди і все інше під зеленим, до ядучого кольору, купальником, і це викликало і у меншого, й у більшого захват, наче ти на льоту ковтаєш повітря. Вона, чорнява, і справді була повітрям. Руда просто зробилася чудесною буденністю, а буденність не може весь час займати місце маленького поганського божества. І зараз вона мстилася… Там, у воді… Ніхто від того не виграв, як ніколи не виграє молодість, бо вона швидко проходить, швидше за метеоритний дощ, швидше за слід комети, але приносить отруту у ваше життя. І той, що з зеленими очима, які, перекидаючись кудись, робилися сірими; і та, котрій судилося отруїти його почуття, і та, яка любила його як таємницю, пізніше, через роки, сказали в один голос: це тоді було так, наче на світанку тобі здається, що ти прокидаєшся в іншій кімнаті, хоча лежиш у своєму ліжку, перед своїм вікном і спостерігаєш давно вже звичний пейзаж. Рудоволоса виявилася хитрішою – щоб урятуватися, треба обіпертися на щось більше, сильніше за інстинкт. Вона завжди була розумною, ця руда, тому вона знайшла ще когось, і коли вона прийшла одного сухого вечора з теплим, віддаленим для всіх, незрозумілим поглядом, «нарешті», – подумав один, і другий, і третя, – вона заспокоїлася. Бо руда просто помстилася, хоча про це не знала. Вона віддалася якомусь останньому покидьку з немитою проміжністю, прищами навколо рота і блазенським одвислим животиком. Вона мудро промовчала, як на тринадцятилітню, а заходилася будувати плани, давно закинуті, через приховані любовні інтриги. І справа зрушила з коліс. Нарешті вони таки домалювали мапу місцевості. І вона, ця місцевість, їхня місцевість, була як Якутія, тобто Саха…

Ось що, напевне, думав наркоман-майор, коли говорив про тих дівчат, що ігри ніколи не змінюються, лише набирають других форм. Його черепок не витримав, бо він зрозумів, що все життя ним гратимуть, як і його руда дружина, в котру він закоханий до безтями. Він лише мені сказав над вухо: «Ти знаєш, я колись, ну, просто заглядався на таких дівчат… Нічого такого, знаєш, які вони зараз… А зараз мені лячно…» – і бідолаха майор виблював… Ось так змішалися звуки, почуття, кольори і відчай, як домінанта пізнання невидимого і невідомого. Пізніше, з часом, гулким, як жерстина на великому жовтому вогнищі, часом, поораним тисячами тисяч людських спогадів, руда перетвориться на бліду тінь домогосподарки; час повністю виїсть її, як виїдять її приховані садистські бажання, сексуальні забаганки, як ненависть до чоловіка та чоловіків. Дивлячись очима майора, я цинічно уявляю, як вона йде дорогою, попід чорними шматками панельок, за спиною заходить червоне сонце… Виповзає місяць уповні. Хе-хе… Банально… Аби не одне – до ніг падають тринадцятилітні школярки, тримаючи одна одну міцно за руки. Жертви молоха. Жертви незрілого марнославства. Ось так, напевне, мстяться поколінню, коли не допомагають бомби, кастети і ножі… А зараз до того, із сіро-зеленими очима, заходить жінка, несучи перший раз у житті, перший запах спокуси, знімаючи сукню через голову. Звісно, він хотів бачити іншу, і вона, та інша, ще живе, звивається у ньому, і йому, напевне, страшно, дуже страшно, бо вона на нього дивиться спокійним рівним поглядом. Шум вітру і дихання. Сосок між зубами. Гаряча тічка стегнами. І сон, як у тихій теплій льолі. Перший раз, завжди перший раз. Що, краще – за руки і вниз головою, гадаючи, що полетиш до неба? Пекло, як і концтабір, ніхто не відміняв… Але хто тоді вигадав вічну скорботу, і що може уміститися в ній: дві жінки, одна – білява, інша – чорнява, чи дві дівчинки з міста Нетяшина, які, взявшись за руки, кинулися з даху дев’ятого поверху? Можна назвати їхні, чоловіків, імена, будь-як можна назвати, повертаючи коло за колом із тисячі тисяч вірогідностей, повернутися в баговиння першотворення; можна, і тут більше вірогідностей, чим думав той, високий, і той, із зелено-сірими очима. Вони не випускали з черепа думок про Нетяшин, про комету, а особливо що відчували двоє тихих дівчаток перед краєм життя… Що б вони не думали і де б вони не були, той, хто прожив трохи років, повинен прощати. Якщо у тобі є віра, ти не віриш у випадковості… Але зараз один трахав не ту, що кохав, і його товариш повторював те ж саме. Ось так… Саме за це розіп’яли Ісуса Христа. За те, що Він вчив людину бути людиною… Та й тоді ніхто не знав про Нетяшин. І ніхто не чекав на Спаса. Ніхто не вмів прощати, навіть через дві тисячі років після приходу Розіп’ятого.

Той, з перекинутим поглядом і сіро-зеленими очима, котив повільно БМВ, вирулював серед скла, гнав машину, вивчаючи рудо-сірий мурашник, наче вперше у столиці, і думав, байдуже, облизуючи її помаду з губ: «Бля, як усе по-ідіотськи виходить… Не бачилися тисячу років… І тут ці двійко таки гепнулися з небес. Да, народ у нас, бля, бачить скрізь як не містику, так принаймні Гоголя… І дійсно, що можна було придумати, щоб полетіти щупаками вниз головою, узявшись за руки?» – Він був набожною людиною і поважав смерть, як поважають її люди, що пізнали життя. Тому думка про школярок продерла наждаком по спині.

– Якого хрєна? – сказав він уголос. – Та ми просто-таки стали дорослими. А раніше на все начхати було!

Він зупинив авто біля майдану Незалежності і довго вибирав повію. Нарешті та, яку він підманив пальцем, підійшла – середнього зросту, смаглява, але руки повні і кругленькі маленькі пальчики. Таких він не любив. Але уперто брав, щоб вигнати із підсвідомості, з усіх пор шкіри, руду. Він поставив її раком у БМВ і трахав прямо на Хрещатику, дивлячись на її огидні куценькі, як сосисочки, пальці. Він трахав її раком, а вона мавпочкою тримала кермо. І тут він побачив двох школярок, що йшли, тримаючись за ручки. І у нього все упало.

– Погуляли, товариш майор!

Той, з очима – зараз сірими, подивився вгору, так, як дивляться у колодязь чи у велетенське дзеркало, почеплене до небес, глянув сталевим поглядом, без жодної іскри печалі, наче побачив ту, із чорним крилом волосся, карміновими губами, ніжними руками і м’яким грудним голосом. Борлак забігав швидше. Очі нерухомі, а в горлянці у нього клекотіло, як у чоловіків, що розучилися плакати чи сміятися. Або як у горлянку хлинула вода. І чоловік пив її, як самогубця, не зупиняючись, ковтав замість повітря, не намагаючись щось зробити… Отже їх було тоді четверо на березі сонного озера з тонким і рівним склом води.