Нарешті він побачив озеро. Він сподівався побачити красиве око вод, які бувають там, звідки він прибув. Спочатку він пройшов над берегом, де росли куці сосни чи якесь патиччя, що він прийняв за сосни. До самої води, темної і в’язкої, йому підходити зовсім не штирило. Проте холод зник якось сам собою. Тільки темна, без сонця, вода зводила зуби оскоминою. На тому березі над водою підіймалися скелі. Могутні і торжественні, з чубчиками дерев, вони нагадували захололих два крила падших янголів після Армагеддону.
– Да, а народу у вас, як у Китаї, – сказав він і поліз в кишені. Він витягнув дбайливо замотаний шматок мороженого м’яса, фальшивий самородок, що відібрав у евенка, і якийсь згорток. Це була мапа. Він дбайливо розгорнув її. Вгорі закричав якийсь птах. Він підвів голову, погрозив кулаком:
– Тільки не срати, куриця!
В Інки щасливий, золотом іскриться, день. Сьогодні у неї було дуже багато смачного траху і великі плани. Плани у цієї фарбованої лахудри, що читала якогось фіга Вордсворта, були такими – брати по максимуму і віддавати по мінімуму. Нормальна позиція, але претензійна для людини, що не мала мізків. Щоправда, вона тягнула своє бронзове красиве тіло так, що куди там, навіть Вордсворт тухнув з його інтелектом. Можливо, хтось Інні зробив дурну послугу, напевне Касим, доводячи, що на таких жінок чекає вічність… І не дочекавшись, сходять у могилу, куди такі фарбовані лахудри принесуть квітку на тепленьку земельку чи сплакнуть у душних тунелях крематорію. Вона образлива, сприймає лише власні жарти, мстива: як тільки вони з Касимом сварилися, то наш букініст приходив додому з фінгалом або шкутильгав. Побиття середнього ступеня. Інка хитро мовчала, зігнувши ніжку у бриджах, втупившись у книгу, але я здогадувався, що це її черговий йобар з хачиків або навіть й то… Власне, це мене не обходило. Голова у Касима працювала, але думав він виключно горлянкою, коли пив портягу, і членом. На більше і не розраховувало наше товариство. А ще Інка нагадувала мені мою руду.
Того дня вони вкотре посварилися, ми добряче посиділи, попили. Ресторан на воді, куди тягали блискучі хвости бобри і бобрихи місцевого істеблішменту. Справді день видався налитим, як помаранч. Плавучий ресторан гойдало під гірляндами. Дівчата наші були одягнені у яскраві, наче розкрас папуг, сукні. Ми пили густе червоне вино. Вино погойдувалося у келихах, лишаючи сліди на боках бокалів. Ми пило червоне молдавське вино, курили «Данхіл». Інна і Касим цілувалися за столом у купі квітів – просто тобі незабутня пара. Дорослі дяді і тьоті добродушно усміхалися. Попереду нас, обличчям до моря, сиділа вона, у дорогій вечірній сукні, копія Інки. Жінка розмовляла із чоловіком з велетенськими бакенбардами; у нього були довгі, з кількома перснями пальці, і він говорив, говорив одними губами з жінкою, почухуючи рожевими пальцями бакенбарди. Потім вони замовкли. Жінка сиділа спиною, всього раз вона обернулася, – обличчя кролика в окулярах, – і говорила про нас, я це розумів, наче на мене йшли хвилі за хвилями. Темрява впала так несподівано, зовсім не нагадуючи темряву. Я подумав, що зранку і до самого обіду, коли ми заїжджали за квітами, був паскудний настрій. А зараз я дивився на кругленький живіт Інки, а не подружки, на груди, не обтяжені ліфчиком, на вольтову дугу шиї з двома симпатичними родимками. І мені її захотілося. Голову крутило від вина, моря, запаху квітів. Це був той стан, коли ти нічого змінити не можеш, але що саме змінити, не знаєш. Передчуттям такі речі називаються, чи що. Інка танцювала. Білі тугі литки вискакували з-під сукні, мелькали сідниці, вона ніколи не носила трусів. Ліфчик і без трусів. Скільки разів я її бачив різну. Навіть трахав, як трахають гумову ляльку, але тільки зараз мені її захотілося, як ніколи не хотілося навіть руду. Бо руда була пам’яттю, як тисяча поколінь туди і вперед. Ось така, напевне, була руда. Швидше безплотна, романтична, платонічна і так далі… Напевне, я так тоді думав, чманіючи від теплого вітру, мельхіорових очей своєї подруги з теплою рукою на моїй, і все здавалося тихим, чарівним і що ніколи не закінчиться. Каскади жіночих литок, блискучі очі, груди у тебе на обличчі. І купоросовий вечір над морем. Я подивився чомусь на годинника з бутафорськими стрілками. Потім на кельнера, що безшумно прослизнув між нами і пішов попід бортом, підтримуючи тіло об бортик лівою рукою. І тут воно трапилося: почався зорепад. Народ радісно заверещав, заплескав у долоні. Усі зірвалися. Інка шаленіла разом з Касимом, витанцьовуючи чудернацький танок. Тільки я сидів, тримав за руку безіменну свою подругу і тупо дивився на небо. Все швидко минуло. Повернувся Касим з Інкою.
– Чого радієш, йолопе. Треба чесати додому і не вилазити кілька тижнів. Або сидіти тихше води і нижче трави, – сказав я і вихлюпнув вино, чорне у напівтемряві, Касимові під ноги.
Над містом пройшов зорепад. Травневим вечором, що наскрізь пропах матіолою, свіжою травою з полів. Тоді вона і прийшла до нього. Вона прийшла до його бабусі, через довгий коридор, у крихітну кімнатку. Вона пройшла, зачепила по-дорослому своє руде волосся, висока і тонка у стані, з красивими жіночими руками, але не витонченими, не наманікюреними як слід. Вона роздяглася, сіла поруч, зовсім по-дорослому склавши руки на животі, і він дивився то на її живіт з трикутником волосся, то на двійко невеликих, але високих грудей.
– Його забрала мати, – сказала вона. – Поїхали до тата в Ташкент.
– А мені що до того. Га?
Вони зустрічалися зараз дуже рідко. Він водив уже п’ятнадцятилітню банду, і від нього стогнало замалим не півміста. Скоро він поїде, але цього ніхто ще не знає. Можливо, бо не хоче скніти у цій дірі. І зараз йому насправді не хочеться бачити її. Він здогадується, чому вона прийшла.
– Я… Хочу спробувати так… Щоб лизали мені, а я його тримала в роті…
Але далі вона нічого не сказала, наче піймала хвилю, і справді піймала її. Він подумав, а хто у кого навчився? Може, у жінок воно в усіх однаково виходить? Вона лягла, труснувши рудою головою. Зігнула ноги в колінах, розставила якомога ширше. Де вони цього вчаться? Він сунув їй між ніг свою головню, наче переляканий спанієль. Вона засміялася низьким, приглушеним смішком – раніше він від неї такого не чув, а вона сміялася все тихіше, то напружуючись, то розслаблюючись тілом. А на вулиці цвіли матіоли. Потім пішов зорепад. Він подумав тоді: якби вона прийшла після зорепаду, якщо б і прийшла, то чи вийшло б у них цієї ночі так чудово. Бо й до цього вона не дуже зберігала вірність: то у неї був солдат, а потім вона трахалася з офіцером…
Вона зникла ще до ранку. Навіть запаху не лишила. А на ранок баба сказала, що он там, за рогом, де живуть Вигреби, син батька забив праскою. Він вийшов на вулицю десь у полудень. Дерева стояли свічками. Все було як у траурі. Відразу за поворотом вулиці починалася велика червона стіна. Ще за німців її будували. Будинок піонерів тричі осідав під землю, майже по самий дах, а стіна стояла. За стіною нічого не було. Там курили траву, сигарети, ще не кололися, але за півроку почнеться, ну, і застромляли у скоромні місця. Під червоною стіною було чорно від людей. Він зупинився, сів і став дивитися з того кінця. Убили якогось Панченка. А він сидів під червоною стіною, уткнувшись поглядом у рій людей, що гудів над убитим Панченком, а думав про круглий пружкий її живіт з акуратним пупком. У Панченка проламано голову, і туди, як у вулик, зліталися мухи. Він закурив. Віднедавна він почав курити. Курив він папіроси. Здебільше міцні, марки «Казбек» та «Бєломор». Решта пацанви тягнули солоденькі болгарські сигарети. Потім він знову встав і пішов кривими тінистими вулицями. У центрі, біля бару і буди з морозивом, він дізнався, що забито ще четверо: кого кочергою, кого сковорідкою, кого ножем. Що попід руку трапить. Діла…