Але будучи розумним від природи і дотошним, він глянув якось дивно на небо, клацнув губою і сказав:
– Хто лизав, у кого смоктали, а кому й того… Не виходьте, мужики, і не пийте, коли зорепад. Не вірте совєтській пропаганді… Ось так… Тільки це теж хуйня.
На нього подивилися з упередженням. Він ще постояв, не виймаючи рук з кишень і цигарки з рота, похитуючись на сонячному жовтому кругляку, з огидливістю внюхуючись у матіоловий вітер, а потім повільно рушив упродовж бордюру до того місця, звідки він вийшов, – така думка прошила його голову. Він уже не думав про її білий круглий живіт. Але пізніше, коли він зайшов і пройшовся бабусиним довгим коридором, повз бібліотеку, повз ще дві кімнати, він невідомо чому зупинився біля прочинених дверей, там, де нещодавно була вона і де досі висів у повітрі приємний, далекий, зовсім чужий запах. Але і не це примусило його згадати – маленький згорточок лежав на столі. І тут уперше він заплакав чоловічими слізьми. Тоді, у прогрітому сонцем, смертями дні із білими свічками абрикос він ясно усвідомив, що жінка не має милосердя. Він вийшов, подивився на долину. Над містом, над його пагорбами стояв запах смерті. Ось що він відчув, і це потім повернеться там, біля моря, у плаваючому ресторані. І потім, і після, і взагалі у довгій дорозі, промерзлій, наче сама ненависть, наче з пекла – крик розкаяного грішника, він виїдатиме цей образ, багато образів, що йтимуть у тупій черзі один за одним, наповзатимуть один на один. Він ще якось змирився з тим, що вона тягалася з товаришем його товариша, але ніяк і ніколи не міг уявити на їхньому місці пожежного, санітара, військового, триперного петеушника, навіть самого себе; ліплячи її образ з продувних вітрів юності і дитинства, він сам набирав якоїсь порожньої невагомості, котра спустошувала, наче напалм. Тому в той день, де в колодязі п’яти дворів чорно бовталася смерть, він вирішив усе. І все прийшло так швидко, що спочатку він злякався, а потім зрадів, наче сонячним різдвяним днем. І тільки тоді він назавжди покинув рідне місто. Пагорби. Степ. І землю, яка дихала і мала зябра.
Інка запхнула в круглого задка гребінця, хрюкала і ходила на чотирьох по квартирі. Касим заходився від реготу. Ми розсталися відразу біля плавучого ресторану. Я пішов зі своєю дівчиною – Аллою, Анною, Ларисою – хто його знає, молодість має паскудну властивість старечої хвороби плутати імена. Інка почала смикати свого хвоста, потім перевернулася на спину і задриґала ногами, зображаючи ще якусь тварину, щоправда, пальці її зараз смикали клітор. Касим узагалі здурів і бігав навколо Інки голяка. Не думаючи, чому і сам не знаю, що все обійшлося, я подався до своєї кімнати з непереборним бажанням на хрін звалити із цього паскудного, заваленого наркотою і сміттям містечка. Касим вихляв коліньми, наче туземець. Я постояв в амбразурі дверей. І сказав:
– Це точно воно…
Коли він вибрав місце, щоб посрати, то відчув щось не дуже приємне на своїй потилиці. Він продовжував видавлювати із себе лайно, але характерний клок-клам зупинив на секунду цей процес. Повільно він відвів рукою ствол, але той уперто ставав на місце – на його потилицю. Позаду щось голосно сопіло, наче горила зі столичного зоопарку. З того, що його не підривають, він розумів, що те, котре вихрюкує повітря, має трохи більший ай-к’ю, ніж горила чи інший примат. Нарешті процес у пришвидшеному темпі був завершений, штани натягнуті, а холодний стволяра відійшов убік. І голос, пискливий, як у мультяшного гнома, наказав:
– Рука вгору.
Він підняв одну руку вгору. Голос заверещав:
– Рука вгору!
Він підняв другу і повільно розвернувся. Те, що перед ним стояло, мало чим нагадувало мавпу, але й до людини воно ледь-ледь дотягувало. Перед ним стояла жінка років тридцяти, тримаючи наперевіс карабін. У неї було кругле монголоїдне обличчя, зовсім не саха, але напевне ще звідтоді, коли її предки прийшли на цю землю. Невимовно повні губи, широкі плечі, та й сама вона більше нагадувала ведмедика середнього зросту. І йому зробилося погано. Естетика напріч відсутня, якщо не вважати серливого птаха, що сів на гілці у тітки за спиною і кричав, як десяток наляканих котів.
– Іди за мною. А то пропадай, – сказала жінка, опустила гвинтаря, розвернулася і легко, як для такої туші, рушила вгору між куцих деревець та ще якоїсь рослинності. Він постояв, стенув плечима і рушив за жінкою. І тут землю так затрусило, що він поїхав назад – добрих сто кроків, що їх пройшов, він відмотав назад. Жінка продовжувала йти, а він сидів на сраці і дивився на неї, вже з неприхованим страхом. І тоді, наче вперше, наче крізь сон, він подумав, що недавно ще бачив хвилі синього моря.
Історія ця могла мати продовження, і ніхто не бажав, щоб це так закінчилося. Прийшла її подруга, невелика, схожа на казашку хуна, з прямим носом і горіховими очима. Хвіст дороги, гірлянди синьо-зелених лампочок по обидва боки. Дівчата – одна зліва, друга по праву руч, п’яні. І клоуном стрибав між ними Касим. Він то робив жабу, то намагався стати на руки. Нарешті мені обридло на це дивитися, і я пішов спати. Перед очима білими свічками стояли абрикоси. Пізніше я почну розуміти, відчувати ці ситуації з порожніми пейзажами, короткими спогадами. Я упав на ліжко і проспав до ранку, напевне чекаючи, що вони повернуться десь близько опівночі. Ранок застав мене одного. Я прийняв душ, спустився до нижнього бару, відразу півквартала від будинку. Просидів там до полудня. О полудні, хвилина в хвилину, Касим увалився до порожнього бару, де літало сонце і пилюка в центрі танцмайданчика. Розмова у нього була коротка – вони грали в карти в одному з катранів. Потім він пішов відлити. Окрім нього, Інки та Лелі, в залі було ще четверо відвідувачів. Він розповідав, а у мене перед очима стояв порожній пейзаж. Найцікавіше, що цей пейзаж я зроду не бачив. Може, це уві сні, а може, десь іще було. Чи, може, буде – креснула така думка, надокучлива, але не шкідлива, як муха. Я провів поглядом уздовж стійки, напевне знаючи, чим закінчиться його розповідь. Але Касим замовк, почав смикати пальцями за моє плече.
– Давай доказуй, а не то я помру від твоїх ідіотських приколів, – сказав я, підтягуючи до себе кухоль пива. Але Касим мовчав так, наче перед ним валькірії влаштували стриптиз.
– Ходімо, припездку, додому. – Я ухопив його за лікоть і виволік на вулицу. Касим напрочуд слухняно плівся до самого будинку, до ліфта, а скрізь стояв день – порожній, залитий, наче соусом, сонцем. У кімнаті він сів, роззувся і почав обстригати на пальцях нігті. Я зазирнув йому в очі.
– Я не знаю, хто це зробив, – сказав він.
Я терпляче дочекався, коли він пообрубує свої ратиці. Касим хитро зіскочив і подався до дверей, поки я на кухні вовтузився з кавою. Я копняками заставив його повернутися назад. Зараз я бачив перед собою переляканого до рідкого проносу інтелігента, сина інтелігентів, і діти у нього виростуть з душами, чорнішими від землі. Касим заскиглив, і мені більше нічого не треба було.
– Я сидів у параші, а вони їх рубали молотками…
– Ясно… А Інка…
– Усі там.
– А хто її ховати буде? У неї, окрім нас, нікого немає.
– Нехай менти й ховають.
Я подався знову на кухню, налив повну склянку коньяку і випив один махом. Потім другу. Нічого кращого не знайшов, як дивитися у вікно на убогий пейзаж. Синьо-зелені лампочки ще горіли. Я повернувся.
– І що вони… ну… ті, хотіли…
– Та нічого. Просто вскочили і почали їх валити… А коли останню добивали, то ввалили менти… Абсурд…
– Да, ось тобі і не вір у зорепади… Історія зараз має продовження лише для нас. Для Інки все закінчилося, – спокійно сказав я, пошукав сигарети. – Нам треба звалювати.