- Не чіпай, – проричав Ігор Іванович, – то все моє.

- Ми знаємо, що то ваші речі тому бере їх з собою, ми з вами їдемо в лікарню у вас жар. – продовжила я спокійно його вмовляти і потихенько тягнула за собою, а хлопці підхопили лахи і пішли слідом.

- Я не хочу в лікарню. Мене там ніхто не прийме.

- В лікарню вам потрібно. І звичайно вас приймуть і нададуть усю необхідну допомогу. Ви одужаєте. А ми подивимося чим можемо вам допомогти.

- Ніхто не допоможе. Такі старі, як я уже нікому не потрібні. Ми тягар. Тільки й чекають, поки здохнемо. З дому вигнали, коли не пішов, в погріб замкнули, аби не сусіди там і здох. Прийшлося тікати. – він знову закашляв від такої довгої розмови. Добре, що вихід був не далеко.

- Веталь, прижени машину. – і я кинула йому ключі. – Ігор Іванович ви перепочиньте, – порадила я йому і він підійшов до Вадима забрав у нього сумку і сів на неї. Боже, який же він був худий. Я ввімкнула телефон і набрала номер, як тільки почула, що мене слухають.

- Антон, мені потрібна положити в лікарню дідуся терміново у нього висока температура, кашель і він геть виснажений. Схоже він біженець. Оплачу усі витрати, виріши швидко.

- П’ять хвилин і надам усю інформацію. – Антон відключився. Веталь під’їхав, ми переодягнулися і загрузилися. Задзвонив телефон.

- Так, Антон?

- Записуй. – і він продиктував адресу лікарні.

- Дякую.

- Зарахуємося.

- Ну, що хлопці, спочатку відвеземо Ігоря Івановича, а потім я вас по домам? Чи до метро, а далі самі?

- Ми з вами. – за всіх відповів Вадим.

- Тоді поїхали.

В лікарні нас справді дуже швидко прийняли і навіть дозволили речі Ігоря Івановича в палату забрати. Діагноз невтішний, двохстороннє запалення легень. Нам видали список з ліками, Веталь пішов за ліками, а Вадим приніс нам кави.

- Дарино Олександрівно тримайте, простягнув мені стаканчик з кавою.

- Дякую.

- А з ним усе буде добре? – задав він запитання. – Він такий худий.

- Не знаю…сподіваюсь, що все буде добре. – знесилено відповіла я.

- Ви засмучені? – не відставав Вадим.

- І дуже сильно. – не стала я кривити душею. – Розумієш, це просто не вкладається в моїй голові. Ми досягли неймовірного технічного і наукового прогресу, а до сих пір продовжуємо вбивати один одного. Ми полетіли в космос, а цей старий дідусь жив в каналізації. І в моїй голові ці пазли не складаються, я не розумію, як можуть вестися війни, як холоднокровно можна посилати людей на смерть, як можна знищувати мирних жителів. Люди витрачають неймовірну кількість грошей на те, щоб розробляти нові види зброї для того, щоб вбивати себе ж. І для чого ? В погоні за якоюсь примарною вигодою…владою, збагаченням…тільки одна печаль, на той світ нічого з собою не візьмеш. Як прийшли з нічим, так і підемо з цієї землі з нічим. Але чого ж тільки ми топимо одне одного в морі крові, сліз, відчаю і болю? Заради чого? Влади? Так, влада, як наркотик, не кожен ладен пройти перевірку нею. Одним б’є в голову, іншим по голові. Гроші? Рушійна сила війни, коли вони набирають вагу,тоді зникають почуття. І вони вже тоді не пахнуть. «Всім відомо, що за гроші можна купити туфлі, але не щастя, їжу, але не апетит, постіль, але не сон, ліки, але не здоров'я, слуг, але не друзів, розвага, але не радість, вчителів, але не розум . » ще Сократ говорив. Але, здається байдуже вікова мудрість, усі поводяться так, неначе будуть жити вічно. То на якому етапі з нами стає щось не так? Чому ми гірше будь-якої тварини винищуємо одне одного? Заради, якої великої мети? Які виправдання собі малюємо? І чому ми вважаємо, що це важливіше самого життя? Які шори у нас на очах? Що з нами відбувається, коли минають тисячоліття, а ми й досі ведемо себе як самі примітивні створіння? Невже за постійним прогресом, знаходження і запровадженням нових технологій, відкриттів і винаходів ми не можемо знайти способу зросту і задоволення усіх амбіцій?

- Тому, що війна, – це двигун прогресу, – сердито відповів мені Веталь, який повернувся з пакетом з ліками. – Активація суперництва з сильнішим противником, гарантовані замовлення для воєнно-промислових комплексів, переділ сфер впливу, вихід на нові ринки.

- Жоден ріст ВВП не коштує тієї ціни. – заперечила я.

- Але маємо, те, що маємо. І це безумство ми не можемо спинити.

- Може в цьому наша проблема? І ми ховаємося за тим, що не можемо?

- Дарино Олександрівна, ви засмучена, але зараз ми цього не вирішимо. Тому, беремо ліки і йдемо шукати лікаря. Будемо проблеми вирішувати по мірі їх надходження.

- Так, твоя холодна голова, зараз, як ніколи доречна, бо моя пекуча лава почуттів, готова мене поглинути.

- Насправді мені теж гидко на душі, – відвівши очі в сторону відповів Веталь.

- Тоді робимо по твоєму планові, шукаємо лікаря, а далі буде видно, – опанувавши себе відповіла я. – Бо від гарячого жалю, до Ігоря Івановича я не готова мислити логічно.

Лікаря ми знайшли в палаті Ігоря Івановича, ліки він забрав медсестрі крикнув поставити крапельницю. Відвівши мене в сторонку лікар сказав, що у Ігоря Івановича двохстороннє запалення легень, стан у нього важко-стабільний. Після лікаря ми зайшли в палату до Ігоря Івановича і пообіцяли завтра приїхати. Переглянувшись ми пішли до машини. У всіх був похмурий вигляд і безрадісний настрій, говорити уже не хотілося. Я відвезла хлопців по домам і понура зайшла в свій дім. Важке відчуття не попускало, я з ним їла, приймала душ і лягла спати. Сон довго не йшов, я все переживала цей день, все ніяк не могла позбутися гнітючого відчуття несправедливості і недоладності. Того прикрого відчуття, що поки ти потрібен, тобою користуються, а старість в нашій країні виглядає, якось дуже …жахливо. І це відчуття шкрябало і не відпускало. І примірявши старість на себе я чітко зрозуміла, що просто не проживу на ту пенсію, яка теоретично в мене буде. І я не хочу так жити. Де буде гарантія, що і мій дім колись хтось не прийде і не забере? Чи я не захворію? Та була тільки тотальна невпевненість в майбутньому. До якого я сьогодні, як не приглядалася та знайти там світлих променів не могла. Розумом я розуміла, що то тільки емоції, що все вляжеться, перемелеться і якось там буде. Що я постогну, поскиглю , прийду в відчай, та потім знову зберусь і буду щось робити і щось інше не таке гостро болюче почувати. Що покладатися в цьому світі я можу тільки на саму на себе. І моє життя, моє майбутнє, моя старість залежать тільки від мене. Але я це знаю і знала, та чому ж все таки коли знову приходить це розуміння, мені все одно гірко?

Проснулася я з таким же безрадісним відчуттям як і заснула, але виникла якась впевненість, що я так ситуацію не відпущу.

Почала дзвонити знайомим в пошуках розумної поради. Вислухала багато чого …різного. Були люди, які казали не лізь в це діло створиш собі проблему, потім пожалкуєш, говорили, що у них уже жили переселенці і поки що зарекомендували вони себе жахливо. Я слухала всіх. Зробила два висновку, перший, що люди у нас все таки добрі, вони допомагають і не полишають в біді, толерантні, терпимі, але і в цьому є певна межа, далі якої уже просто не лізе і другий в цілому як у нації у нас є проблема ця проблема сприйняття себе і свого ближнього. Наш світ зводиться до себе одного, далі ми не заглядаємо. Якщо нам сьогодні добре ми живемо і хочемо більше, навіть якщо це більше нам не потрібно і завдає шкоди оточуючому середовищі. Але про завтра, де жити, по якій землі ходити, що будуть їсти наші нащадки, чим вони будуть дихати ми не думаємо. Заскрипіла зубами і згадала про свою давню подружку, яка з дивного піруету долі закохалася в сільського хлопця і поїхала до нього жити. Тяжко було міській панянці пристосовуватися до радостей простого життя, вставати о 6 ранку щодня доїти корів, кормити свиней поратися на городі, але вона там раптом віднайшла свою втіху і життям в цілому задоволена. Набрала її номер, звісно додзвонитися то не так просто разу з 10 у мене вийшло, від несподіванки навіть не відразу відреагувала, що то вже не гудки, а живий голос.