- Привіт, вибач не відразу зрозуміла, що ти таки взяла телефон.

- Привіт Дарина! Не ймовірно рада тебе чути. - в її голосі таки звучала радість. - Сто років уже не спілкувалися.

- Я ще не така стара. - жартівливо обурилася я. - Як ти? Як діти?

- Ганяють на вулиці. Навіть не уявляю, як Мишко уже в школу піде. Такий непосидющий, вчитись зовсім не хоче.

- Зацікавлюй його. Вчитись то можна по різному. Можна нудно і серйозно, можна весело і легко.

- Хочеш сама спробувати? - з завзятими нотками запитала вона.

- Все зрозуміла, тему зняла. - посміхнулася я.- Послухай у мене до тебе запитання. Я хочу допомогти одній хорошій людині, чи не можна у вашому селі придбати хату? Так, що з комунікаціями була? - вона задумалася.

- Ти знаєш є одна така хороша хатина. Померла несподівано бабуся, а дідусь буквально за місяць пішов за нею і діти тепер продають хату. Правда ціну не знаю.

- А зможеш дати мені їхній мобільний телефон, я сама зателефоную, або мій залиш.

- Зможу, але трішки пізніше десь після обіду я підійду до них. А як ти?

- Все стабільно. Розлучена, щаслива, викладаю у творчих, натхнених, винахідливих до всіляких дурниць молодих людей, які з ентузіазмом маніяка початківця зводять мене з глузду.

- Набридне приїзди до мене. Корівки, вони знаєш, заспокоюють.

- А сіно, саме в сінаж не складається.

- Ображаєш, ми механізувалися у нас тепер є трактор, який косить, перегортає і пакує його.

- Я вражена вашим технічним ривком.

- Ти й догризла. «Як це сіно граблями перегортати , це ж кам’яний вік. Створено масу девайсів, які з успіхом замінюють ручну працю». - передражнила вона мене.

- Щось начебто схоже на мої слова. - покаялася я.

- Ага, а Костю мого пройняло.

- То це ж добре?

- Добре, тільки неабияк дорого.

- Розумію. Але у вас вірю. Ви молодці.

- Та годі тобі, надихати мене. Давай, у мене тут індики їсти прийшли. Ввечері наберу тебе.

- Так, дякую.

Ідеєю я надихнулася, що навіть приступила з завідним ентузіазмом до прибирання і готування на кухні їжу. Пішла навіть далі замісила на пироги. Сама собі просто заздрила, яка я молодець.

Та навіть не ввечері мене набрали з приводу купівлі хати. Сума була озвучена посильна, залишилося ще з Ігорем Івановичем це питання погодити. Тому я зібрала сумку з їжею і поїхала до нього в лікарню. Він виглядав ще страшенно блідим і худим.

- Доброго дня ! Як почуваєтесь?

- Та, як нормально. - потис він своїми худими плечима. Боже, який же він худий і зморений і це крихітне ліжко для нього виглядає навіть великим.

- А я вам гостинці привезла. - і я швидко виклала все з сумки в тумбочку. - І солоденьке на закуску. - похвалилася я, привезеними пирогами.

- Пахне добре. І дякую за все. - зніяковів він.

- Ні, то ще не все. Поговорити з вами я хотіла. Є у мене для вас маленька пропозиція, правда не знаю, як ви до неї поставитесь. Одна моя чудова знайома котра втомилася від міста, виїхала жити в село. Село знаходить в Черкаській області десь приблизна до 150 кілометрів від Києва. Як водиться село гарне, мальовниче з річкою, лісом під боком. Є там одна хатина, газ, вода в ній є. Тому я пропоную придбати ту хату, щоб ви могли там жити. Як ви до цього відноситесь. - під мохнатими бровами на мене сердито дивилися старенькі вицвівши сині очі.

- Та не знаю, як до цього відноситись, - з похмурим виразом обличчя буркнув він.

- Ні, ви тільки подумайте. Невеличке село, своя хата, де ви зможете займатися улюбленою роботою.

- А тобі то,що з того? - підозріло подивився він на мене.

- Знаєте, я дуже любила свого дідуся. У мене був дуже неймовірний дідусь і він вчив мене, що до людей потрібно відноситися так, як би ти хотів, щоб вони відносилися до тебе. Ваша історія не залишила мене байдужою. Я не хочу проходити мимо, коли я можу щось зробити. І я дуже хочу, щоб надалі у вас було все добре. То як ви приймаєте мої умови? Я купую дім на ваше ім’я і ви продовжуєте жити і творити те, що ви любите далі. - Ігор Іванович задумливо пожував губи.

- Знаєш дівонька, старий я вже став, немічний і розпочати вже все спочатку не зможу, сил уже не має. Твоя пропозиція дуже до смаку мені і якщо ти це хочеш зробити, то я не проти. - я з полегшенням посміхнулася. - Тільки не треба на моє ім’я, купуй собі, а я там просто поживу, скільки доля відзначила.

- Вас не буде лякати те, що це нове місце і нові люди?

- Люди у нас скрізь одинакові. Кругом є і хороші і не дуже добрі. А місце…де людина тільки не пристосовувалася. - мудро сказав він.

- Добре тоді ви відпочивайте. Пройдіть курс лікування до кінця і ми поїдемо освоювати нове місце.

- Дякую дівоньку. І за їжу. І за турботу.

- Будь-ласка. Буду рада допомогти.

Слова ми дотримали, як тільки лікарі виписали Ігор Івановича, ми з ним і Веталь і Вадим поїхали в село. Правда Веталь взяв буса у батька і ми всі хто бажав скинулися корисними речами такими як: подушки, ковдри, постільна білизна, кухонне приладдя, холодильник, диван і цього всього вкрай необхідного був повний бус. Хлопці самі виявили бажання їхати зі мною, навіть на волонтерських позиціях допомагали усі ті корисні речі збирати, хлопців я не відмовляла від поїздки, хтось мав же показувати їм, що турбуватися про стареньких потрібно і що це нормально. Тому ми так і їхали на двох машинах. Хату знайшли швидко все таки в гості до Лілі я їздила. Швидко роздала пакунки з подарунками малюкам і Ліля нас провела до хати. З усіма іншими питаннями ми валандалися до вечора. Хата не була запущеною, вирішивши куплю-продажу почали її обживати. Спершу мити і пробирати , далі розкладали речі. Ліля притягнула з дому тюль, а то ми її наявність якось упустили з виду і справи спорилися швидко. Далі Ліля потягнула нас усіх на плов. Усі уже досить відчутно зголодніли, тому пішли з радістю і надією на смачну їжу. Плов готував Костянтин, який все нахвалював, що він справжній узбецький плов і приготований з баранини, довго описував технологію. Мені було уже байдуже чи справжній він чи несправжній, плов був смачний, а я голодна, напевне такої ж думки була більшість, бо їли швидко. Ліля тільки час від часу зворушливо на нас дивилася, бо ї її юна команда в компанії швидко працювала хто виделкою, а хто і ложкою. Додому ми поверталися уже поночі. Ігоря Івановича заселила, сердобольна Ліля обіцяла приглянути якщо що, тому я була втомлена, але задоволена. Зі мною їхав Вадим, так як я мала його завести до дідуся. Тільки ми від’їхали з дороги яка витрушувала печінки з тебе, як він заснув.

- Уморила дитину. - посміхнулася я.

- Я не сплю. - тут же стрепенувся він.

- Та спи вже. Все нормально. Розклади крісло. Розбуджу на заправці.

- А знаєте, я радий, що ми змогли допомогти.

- То нормально. Людина - істота соціальна. А відчуття співчуття є одним з кращих якостей людини. Воно дозволяє бачити біль оточуючих людей і не залишатися байдужим. І люди, які вміють співпереживати набагато багатші в духовному плані, ніж ті, що залишаються байдужими до проблем оточуючих. Людина, на долю, якої випало нещастя потребує підтримки. Навіть коли вона говорить, що сильна і сама справиться. Участь сторонньої людини надасть необхідної підтримки, що сприяє появі необхідних сил для подолання тієї чи іншої ситуації, дає надію, що впоратися з проблемою буде легше.

- Можливо…- крізь сон пробурмотів він. Я покосилася на нього. Який же він ще був ще дитина, скрутився, якось примостився і спав.

Повела плечима, щось видно Дарино Олександрівно давно ви так від душі не працювали. Так, втома була, але це хороша втома була, від добре виконаної з задоволенням роботи.

Обабіч дороги була вже справжня весна. Дивно вона настала, ще ось був холод, чорні голі гілля дерев погойдувалися від вітру, а тепер усе покрито буйною молодою зеленню. Господарі кожну хату приводили після зими до ладу, білили штахети, дерева і все було таке чистеньке і гарненьке, що на душі розливалася нега і на лице набігала час від часу дурнувата посмішка. Вадим спав до самої заправки, поки я роздумувала будити його чи дати дитині поспати, він вирішив цю дилему і прокинувся сам. З машини я виповзла з кректанням і ми дружно розсміялися. Поки заправлялася машина нам зробили дві кави.